— Виступає лауреат всеукраїнського конкурсу... — оголосила ведуча. У залі театру була молодь, яка прибула до Житомира на якийсь захід з різних кінців України. Прізвище артиста, яке тоді прозвучало, хлопцям та дівчатам нічого не говорило, тож гадали, що побачать солідного дядька. Але на сцену повагом вийшов щокатий карапуз. Глядачів це розвеселило — вирішили, що в організаторів якась накладка. Та щойно Михайлик почав свій виступ, зрозуміли: це і є лауреат.
Чимало води спливло в Тетереві за десять літ, які відтоді минули, тепер Михайлові Гаврилюку вже шістнадцять. За цей час здобув пухкеньку папку дипломів зі всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Разом із обдарованим юнаком визнання в мистецькому середовищі дісталося і його найріднішій людині...
Марія Йосипівна — бабуся Михайла, а заодно його сценарист, режисер, хореограф і музичний редактор. Напевно, ще й прес-аташе, бо говорить здебільшого саме вона. А Михайло загадково мовчить і зрідка кидає окремі репліки.
— Мені довелося самій виховувати Мишка з чотирьох років. Хотіла чимось заповнити його життя, щоб хлопець не нудився, не тинявся вулицями, менше думав про те, що не має повноцінної сім’ї. Тоді якраз наближалося Різдво, тож ми взялися за молитви та колядки, а ще почали вчити польську мову. Мишко все це схоплював на льоту, із задоволенням. Його талант проявився якось невимушено, сам собою. Я читала віршовані казки Наталі Забіли, довгі, по двадцять-тридцять стовпчиків кожна. А він їх вивчив напам’ять і почав розповідати, ще й так виразно!
Марія Йосипівна вчила внука правильної інтонації, дикції, міміки, жестикулювання. Майстерність Михайла стрімко розвивалась, так само швидко поповнювався його репертуар. Почали, звісно, з дитячих творів: Самуїла Маршака, Корнія Чуковського, Марії Пономаренко. Пізніше перейшли на дорослу класику — Шевченка, Лесю Українку, Рильського, Драча, Вінграновського, поезію та прозу житомирських авторів. Та особливо хлопчику вдавалися гуморески Павла Глазового та Остапа Вишні, своїм виконанням він додавав їм своєрідного шарму. Запам’ятати текст (байдуже, римований чи ні) для хлопчика було неважко. Значно важче — зрозуміти його, особливо коли це складні, недитячі твори. Але бабуся терпляче пояснювала ледь не кожне слово.
Талант хлопчика невдовзі помітили. Марія привела його на прослуховування до Лідії Василець, постійної ведучої літературних вечорів, зустрічей, презентацій, на які збирається вся місцева інтелігенція. Коли Лідія Володимирівна послухала, як майстерно п’ятирічний Михайлик декламує довгі твори, аж в долоні сплеснула:
«Вперше таке диво чую!» Вона ж і влаштувала хлопчикові перший «сольний концерт», який пройшов, щоправда, не на театральній сцені, а в дитсадку, перед ровесниками маленького актора. Михайлик виклався на славу, виконав зо два десятки номерів...Відтоді й повелося — хлопчика почали запрошувати на літературні вечори, концерти, свята. Рідко який захід обходився без його дзвінкого голосу. Михайлик так часто виступав разом з дорослими майстрами сцени, що його навіть почали називати
«сином мистецького полку».—
Ми тоді дуже багато працювали! Не було тижня, щоб він десь не виступав. Їздив із власними програмами по школах, дитсадках, підприємствах — куди запросять. Коли за «спасибі», а коли за коробку цукерок чи навіть за гроші... Вчитися в школі Мишко почав одразу з другого класу — на перший не було сенсу час гаяти. Без сліз ті дні неможливо згадувати... — в очах у Марії Йосипівни з’являється вологий блиск.У 1996 році Михайло пережив свій перший тріумф — на конкурсі імені Андрія Сови (там йому, до речі, довелося виступати на одній сцені з Сердючкою — Андрієм Данилком). Повіз додому велосипед як нагороду за майстерність. На хлопчика чекало ще чимало перемог на всеукраїнських фестивалях і конкурсах. Серед них
«Таланти твої, Україно», «Золотий лелека» (на обох отримав Гран-прі), «Нові імена» (виборов перше місце)... В одинадцять років Михайло провів свій перший великий концерт під назвою «Ми родом з дитинства». Невдовзі ще один — «Мені тринадцятий минало». А цієї весни наспів ювілей — десять років з того часу, як юний артист вперше вийшов на сцену і здобув визнання земляків. Таку дату просто необхідно було відзначити своєрідним бенефісом. Концерт вдався на славу: Михайло демонстрував свої різнобічні обдарування — віртуозно виконував найскладніші твори на фортепіано та флейті, співав, і, звісно, декламував. Словом, вкотре підтвердив, що недарма так довго шліфував свої таланти.— Нині в нього в репертуарі вже близько двохсот творів. До речі, ми самі підбираємо фонограми до кожного номера, пишемо сценарій. Пам’ятаю, коли він ще був маленький, знайшла я казку про лисицю і козлика. Ми оформили її як ляльковий театр, та ще й зі співами, танцями...
— Коли згадую — аж мурашки по шкірі! — сміється юнак.
— Михайлика перевдягнули в лисичку, на руку йому посадили козлика, — продовжує Марія Йосипівна. — Але коли дійшло до танців, ми так намучилися! Тоді спека була жахлива... Я Мишкові показую, як підтанцювати, а в нього ну ніяк не виходить. Поки навчився — сім потів зійшло. А ще ж треба було все це під фонограму чітко підігнати! Діти по вулиці бігають, а ми гаруємо, до конкурсу готуємося. Ніколи не забуду, як ту малесеньку казочку вимучували!
Тепер Михайло вже не може так часто їздити на конкурси та фестивалі. Причина проста — бракує грошей. Та що там конкурси! Юнак більше мріє про нове фортепіано. Він вчиться в музичному училищі на піаніста, але мусить грати на старому розбитому інструменті.
— Це одоробло постійно розладнане, він собі тільки слух псує! — журиться Марія Йосипівна. — На останньому концерті ми хотіли заробити на новий інструмент, але нашкребли тільки тисячу гривень. Та й ті роздали людям, які з нами працювали.
Юнак міг би отримати ще й другу освіту — досконаліше опанувати гру на флейті, але на це, знову-таки, немає коштів. З’явилася і проблема вибору: ким стати — артистом розмовного жанру чи музикантом. Зізнається, що музика йому зараз ближча до душі, тому збирається далі навчатися у консерваторії — Київській чи навіть Варшавській, якщо пощастить...
Михайло тільки-но починає своє доросле життя. Не кожен встигає стільки зробити, скільки йому вдалося в шістнадцять років. Сини мистецького полку рано чи пізно виростають, і віриться, що саме для того, щоб стати генералами.
Житомир.
