До написання цього репортажу мене підштовхнув Інтернет. Часто, читаючи новини на віртуальних сторінках, траплялися короткі повідомлення на кшталт: «Допоможіть врятувати дитину. Потрібна кров третьої групи, резус позитивний». А потім одного разу довелося побачити малят, що лежать в Охматдиті з лейкемією і мають потребу в донорах... А їх не було. Тому що більшість наших людей чужі проблеми не цікавлять —своїх вистачає.

У Київському міському центрі крові, куди я прийшла з безкорисливою метою — здати кров, донори на вагу золота. Якщо за радянських часів за день сюди приходило близько 120 чоловік, то зараз — в середньому 10—20. Така статистика призвела до колосального дефіциту крові в Україні. Раніш донорство було в пошані. Кров здавали цілими підприємствами. Спочатку думала, що причина сьогоднішньої апатії — мізерне фінансування. У середньому за дозу дають 17 гривень, плюс 13 гривень у Києві доплачує держадміністрація за обід. Однак довідавшись про кількість пільг для донорів (головна з яких, як для мене, два дні відгулу), я зрозуміла, що причина в іншому.

Нашу медицину лають усі: від журналістів до міністрів. А суспільство, слухаючи цю критику (іноді, до речі, безпідставну), перестає довіряти вітчизняним медикам. Тому і ходять чутки про те, що під час здачі крові можна підхопити тяжкі хвороби тощо. «Я стільки разів спростовувала ці гіпотези, що вже навіть набридло, — каже головний лікар Київського міського центру крові Людмила Заневська. — Весь матеріал, який ми використовуємо для відбору крові, — одноразовий. Тому зараження виключено». За її словами, донорство непопулярне тому, що раніше у людей було більше милосердя, а зараз кожен сам за себе. Особливу роль тут відіграють і ЗМІ. Ви бачили хоч одну рекламу, що закликає стати донором?

Людмила Заневська вважає, що культуру донорства необхідно прищеплювати зі шкільної лави. Тому що уже сьогодні сотні дітей і дорослих вмирають у лікарнях, так і не дочекавшись донорської крові.

Колись переповнений зал біля реєстратури центру крові був порожній. Біля вікна стояв лише один відвідувач. Тому в черзі довго стояти не довелось. Для здачі крові треба насамперед паспорт із місцевою реєстрацією. Оформивши необхідні документи, мене направили на аналіз крові. До речі, тут відразу на місці визначають гемоглобін і групу крові. До того ж через день можна довідатися про повний результат аналізу на СНІД, гепатит В і С, сифіліс та інші важкі інфекційні хвороби.

За словами Людмили Заневської, ці аналізи роблять обов’язково. Тому кров не використовують відразу, а заморожують на кілька місяців доти, доки результати аналізів остаточно не підтвердять відсутність у крові збудників цих хвороб.

Однак без додаткового огляду терапевта до здачі крові вас усе одно не допустять, ще й солодкого чаю з печивом на дорогу в операційну дадуть. Скільки крові взяти з кожної людини, визначає терапевт. Максимум — 400 мілілітрів. У мене вирішили взяти 350. І от з думкою про те, що заради чийогось життя мені треба розстатися з власною кровиночкою, я відправилась в операційну. Там привітна медсестра змусила одягти бахили на ноги і білий халат. У кабінеті стояло кілька спеціальних ліжок. Природно, усі пустували. Медсестри спочатку з пересторогою поставилися до появи в їхньому царстві двох журналістів. А потім навіть запропонували вибрати те ліжко, яке мені більше сподобається.

Від самого процесу здачі крові в мене залишилися тільки позитивні враження. По-перше, це зовсім не боляче. А по-друге, правильна здача крові (один раз на два місяці!) омолоджує організм. Недаремно в давні часи кровопусканням лікували практично всі хвороби.

Тому донорство — це, з одного боку, відновлення вашого організму, а з другого — терапія для душі. Адже допомагаючи нужденним, ми самі стаємо кращими. Власне, ціль цього репортажу — звернути увагу на проблему недостачі крові. І якщо хоч один читач після його прочитання відправиться до центру крові, вона досягнута.