Петро СИМОНЕНКО: ВЕЛИКИЙ ОБМАН УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ІІ. ПЕРІОД «ДИКОГО КАПІТАЛІЗМУ»

(Ранній Кучма (1994—1999 рр.)

Як і було заплановано режимом, улітку 1994 року на президентських виборах перемагає Кучма. Його штабу вдається переконати губернаторів ключових областей підтримати свого кандидата. Так спрацював адміністративний ресурс.

На цих президентських виборах комуністи виважено підійшли до вибору своєї політичної стратегії і тактики. Маючи певний досвід і усвідомлюючи всю складність і обсяг суспільно-політичних завдань, відновлена й оновлена КПУ зробила ставку на формування монолітного лівого руху.

Незважаючи на свій значний успіх на попередніх парламентських виборах, комуністи були впевнені, що на президентських виборах тільки коаліція всіх лівих сил давала шанси на електоральний успіх. Компартія розраховувала на стратегічне співробітництво з ідеологічно близькою СелПУ і Соціалістичною партією і підтримала єдиного кандидата від лівих сил — лідера соціалістів О. Мороза.

Однак події тих років свідчать, що Мороз пішов на змову з Кучмою. Для комуністів, які активно працювали протягом усієї виборчої кампанії, була незрозуміла вичікувальна позиція, яку він зайняв. Приголомшуючим і зовсім не очікуваним став результат 13,3 відсотка і третє місце Мороза. На тлі тотального успіху українських лівих на парламентських виборах цей показник уже тоді викликав значні сумніви, що підтвердилося подіями, які розгорнулися одразу після президентських виборів.

Як відомо, комуністи стосовно політики нового Президента зайняли чітку і принципову позицію. Уже у жовтні 1994 року об’єднаний пленум ЦК і ЦКК КПУ заявив про перехід в опозицію до антинародного курсу нового керівництва. Тоді ж нами, комуністами, уперше було висунуто політичне завдання — побудова в Україні парламентської республіки.

Водночас соціалісти стосовно курсу нової влади зайняли, м’яко кажучи, більш ніж лояльну, щоб не сказати дивну позицію. Їхні програмні установки мали багато в чому угодовський характер. Керівництво СПУ на чолі з Морозом, котрий обіймав на той момент посаду Голови Верховної Ради, у відносинах з новою владою характеризувалося передусім готовністю до будь-яких компромісів.

Саме на ґрунті незгоди рядових соціалістів з угодовською політикою керівництва в СПУ відбувається перший розкол. Значна частина партійців, у тому числі народні депутати Вітренко, Марченко, Київська парторганізація і редакція партійного друкованого органу «Товариш», зайняли стосовно режиму Кучми позицію більш тверду, ніж керівництво партії, багато рядових членів виходять із СПУ.

Про початок президентства Кучми можна сказати, що він повною мірою став спадкоємцем Кравчука. Великий обман українського народу продовжувався. Сформована і зміцніла влада, використовуючи державу як інструмент, приступила до первинного нагромадження капіталу.

Кучма прийшов до влади під гаслами захисту прав трудящих, відновлення соціальної справедливості, боротьби з корупцією і казнокрадством. Він обіцяв громадянам припинити хижацьке розграбування державної власності, виплатити борги з пенсій і зарплат, повернути належний статус російській мові і нормалізувати відносини з Росією. З усіх його передвиборних обіцянок не було виконано жодної. Державна політика реалізовувалася з точністю до навпаки.

Демонстративно було взято курс на форсування співробітництва зі США. Кучма продовжив тягти Україну «за вуха» у НАТО. У липні 1997 року Україна підписує Хартію про особливе співробітництво з НАТО й офіційно декларує своє бажання вступити до цієї агресивної мілітаристської організації. Попутно остаточно роззброюється і знищується українська армія. У період до 1999 року вона цілком позбулася стратегічної авіації, втратила флот, відмовилася від модернізації всіх видів сухопутних озброєнь.

З ініціативи Кучми, підказаної йому США, у 1997 році «споруджується» антиросійський альянс у складі Грузії, України, Азербайджану і Молдови — так званий ГУАМ. Неухильно скорочувалося співробітництво між військово-промисловими комплексами України і Російської Федерації.

Абсолютним обманом виявилися і всі соціально-економічні обіцянки, які щедро роздавав Кучма в період виборів. Уже в першій своїй промові в парламенті він розставляє зовсім інші акценти і пріоритети державної політики. Це — лібералізація цін, скорочення дотацій, запровадження механізму банкрутства, лібералізація валютно-курсової політики, прискорення приватизації, приватна власність на землю, лібералізація експорту, припинення допомоги працездатному населенню.

Президент запропонував провести повну приватизацію, у тому числі великих і середніх підприємств — за три роки, а малих — за рік. Закриватимуть нерентабельні підприємства і зніматимуть дотації виробникам товарів. Тим, хто здатний працювати, усі соціальні послуги надаватимуться за гроші. Додаткові виплати одержать тільки незаможні й інваліди, а громадські фонди споживання буде зведено до мінімуму.

Буде введена гривня з «прив’язкою» до долара. І, нарешті, приватна власність на землю стане домінуючою в сільському господарстві, якому не видаватимуть пільгові кредити.

Замість проведення соціально-орієнтованої політики і зміцнення державного сектору економіки «червоний директор» Кучма бере курс на остаточний перехід до капіталістичних відносин, самовідсторонення держави від регулювання ринку і захисту соціальних інтересів громадян і ввергає країну і народ в епоху дикого капіталізму.

У цей період економічна політика Кучми спрямована на подальше збагачення наближених до нього окремих персон і кланів за рахунок розкрадання державної власності, тіньової «прихватизації», «сертифікатних» аукціонів і заступництва тіньовим економічним схемам.

Корупція в органах державної влади стає системотворчим явищем. Відбувається поступове зрощення бюрократії і тіньового бізнесу. Завдяки цьому альянсу утверджується новий феномен — «політичний бізнес», гарантом якого стає наявність «опікуна» з державними повноваженнями.

Поступово під заступництвом бюрократії складаються могутні фінансово-промислові групи (ФПГ). У хід йдуть усілякі механізми розграбування держави і масової експлуатації населення.

Нібито для пом’якшення шоку від лібералізації влада вирішила створити ілюзію участі населення в приватизації державного майна. У листопаді 1994 року Кучма видав указ про індексацію внесків в ощадкасах. Відповідно до нього заощадження, які вкрали і з’їли можновладці ще в перший період незалежності, віртуально «збільшувалися». Але одержати свої внески в грошовій формі громадяни України так і не змогли. За «лежачого» виробництва забезпечити платіжні вимоги вкладників можна було лише надрукувавши нову купу липових грошей. А це підсилювало інфляцію. Тому внески, зроблені свого часу живими грішми, видавалися компенсаційними сертифікатами.

В обіг також вводилися приватизаційні сертифікати, які символізували частку кожного громадянина у загальнонародній власності. Населення вільно обирало об’єкти державного майна, в які вкладало свої сертифікати, що давали нібито право на участь у майбутніх прибутках, якби вони коли-небудь з’явилися.

Випуск компенсаційних і приватизаційних сертифікатів і початок «сертифікатної приватизації» спричинили руйнування ще працюючих державних виробництв, що, у свою чергу, призвело до жахливих соціальних наслідків. Протягом 1995—2000 років пройшла грабіжницька «прихватизація» загальнонародної власності в обмін на «папірці», які нічого не варті. Навіть ті громадяни, яким вдалося вкласти свої компенсаційні і приватизаційні сертифікати в підприємства, на практиці виявилися фіктивними власниками. Адже закон про акціонерні товариства, який захищав би права міноритарних акціонерів, не прийнято і донині, тому мільйони дрібних акціонерів дотепер чекають обіцяних дивідендів.

Починається масштабна приватизація державної інфраструктури. Зокрема, протягом 1996—1998 років йде активне акціонування і розпродаж обленерго. У результаті майже всі продані в цей період енергокомпанії стали власністю іноземних фірм. Ось лише розташовувалися вони суцільно в офшорних зонах, а їхні повноважні представники мали або українське, або закордонне громадянство.

Власниками стратегічних українських енергокомпаній стають «бізнесмени» з так званої «київської родини» братів Суркісів і В. Медведчука, а також група «Фінанси і кредит», власниками якої є К. Жеваго й О. Кучеренко.

Хижими представниками тієї епохи стають П. Лазаренко і Ю. Тимошенко, котрі здійснювали через концерн ЄЕСУ махінації з постачанням природного газу з Росії в Україну і коштами державного бюджету. Обороти цієї посередницької контори в 1996—1997 роках досягають 10 млрд. доларів на рік. ЄЕСУ постачає в Україну 18,7 відсотка споживаного газу.

На початок 1997 року (пік владних можливостей прем’єр-міністра Лазаренка) концерн ЄЕСУ контролював 25 відсотків української економіки. Справді, це була держава в державі. Основним напрямом діяльності ЄЕСУ в 1996—1997 роках були постачання газу в Донецьку, Дніпропетровську, Черкаську, Сумську, Полтавську, Кіровоградську і Миколаївську області, а також співробітництво з РАТ «Газпром» і АТ «Укргазпром» у питаннях здійснення взаєморозрахунків за транспортування газу західним іноземним споживачам через територію України.

До складу ЄЕСУ ввійшли 20 промислових і комерційних структур, науково-дослідні інститути, венчурні фірми, авіакомпанія «Авіа», два банки — «Південкомбанк» і «Слов’янський».

Згодом державна влада почала дедалі більше нагадувати складну мозаїку політико-економічних груп (ПЕГ), що працюють під бюрократичним «дахом». З’являються нові «родини»: «дніпропетровська», «київська», «донецька», «харківська»...

Саме на базі ПЕГ у середині—кінці 90-х років формуються олігархічні клани і групи — ЄЕСУ (П. Лазаренко і Ю. Тимошенко), «Приват» (І. Коломойський), «Інтерпайп» (В. Пінчук), «Славутич» — «Динамо» (В. Медведчук і Г. Суркіс), «Брінкфорд» (Д. Жванія), «Укрпромінвест» (П. Порошенко), ІСД (А. Брагін і Є. Щербань, після їхнього вбивства ІСД очолили С. Тарута і В. Гайдук), трохи пізніше створюється найбільша компанія «СКМ» на чолі з Р. Ахметовим та інші.

Поступово політико-економічні групи, укорінені у держапарат завдяки тісному зв’язку з бюрократичним класом, стають одними з провідних суб’єктів і економічних, і політичних процесів. Затверджується принцип — демократія для обраних. Починається активна «партизація» адміністративної вертикалі і великої буржуазії. У політичному просторі виникають нові політпроекти: «Громада» — П. Лазаренко, «Батьківщина» — Ю. Тимошенко, «Трудова Україна» — В. Пінчук, І. Шаров, А. Деркач, «Демократичний Союз» — О. Волков. І «приватизуються» старі — СДПУ (о) — В. Медведчук, Г. Суркіс, ДемПУ — Антоньєва.

Фактично в 1996—1999 роках відбулося формування українського олігархату. Союз бюрократії і великої буржуазії, здатність нових олігархів впливати на прийняття рішень у системі виконавчої і законодавчої влади стали основними характеристиками цього етапу.

Відчуваючи необхідність своєї правової легалізації і легітимізації, бюрократія й олігархат виступили замовником конституційного процесу. Конституційна угода 1995 року і наступне прийняття Конституції 1996 року стали тією правовою рамкою, яка створювала умови для формування бюрократичної влади як загальнонаціональної, затверджуючи чільну президентську вертикаль.

Практично авторитарна модель державної влади була гарантією непорушності влади олігархів і чиновницької верхівки. Державна влада фактично ототожнюється з владою чиновника. Радянська система із сильними органами представницької демократії остаточно демонтується. Більшість інструментів управління державою і громадянами концентрується в руках бюрократії.

Прийняття антидемократичної, антинародної Конституції 1996 року багато в чому відбулося завдяки черговій змові правлячого режиму, націонал-демократів і приєднавшихся до них соціалістів на чолі з Морозом. На законодавчому рівні було закріплено зниження ролі всіх інститутів представницької демократії і домінування президентської виконавської вертикалі.

Слід зазначити, що вся правова база, яка формувалася в перший період президентства Кучми, являла собою компіляцію і «вирізки» із законотворчості наших сусідів — Росії, Польщі, країн Балтії та інших. Тому номінально закони і розпорядження існували, але на практиці вони не виконували своєї нормативно-регулюючої ролі.

Отже, трактування законності тих чи інших дій громадянина цілком віддавалася на розсуд чиновника. Судова система, на той період вже значною мірою корумпована і безпосередньо залежна від виконавчої влади, перетворюється у формальний інститут, який легалізує сумнівні рішення бюрократії чи виступає інструментом тиску в суперечці різних олігархічних груп за власність.

Під маркою боротьби з хвилею організованої злочинності, що захлиснула країну в першій половині дев’яностих, влада істотно зміцнює правоохоронні органи. Згодом з інститутів, які забезпечують законність і правопорядок, органи ДПУ, МВС, СБУ, ДПАУ перетворюються в основні знаряддя примусу режиму, у його «охоронні контори». В їх функції входить організація «прослушки», стеження, а також фізичної і юридичної розправи над «неугодними».

У таких умовах тільки Компартія України залишалася єдиною системною опозицією, яка не піддалася на «уговори» влади і не пішла на змову з режимом. І це було по достоїнству оцінено громадянами.

На парламентських виборах у березні 1998 року за КПУ віддали свої голоси більш як 6,5 мільйона українських громадян — 24,65 відсотка від загальної кількості, що взяли участь у голосуванні. КПУ одержала 121 депутатський мандат: 84 — по загальнодержавних округах і ще 37 — по одномандатних округах. На Сході, Півдні, у Центрі і навіть на Заході України (Волинь, Рівненщина, Закарпаття) комуністи були першими чи ввійшли в трійку лідерів за реальними показниками електоральної підтримки.

Блоку СПУ—СелПУ вдалося набрати 8,5 відсотка і створити парламентську фракцію «Лівий блок» (36 депутатів: 29 —за списком і 7 — по одномандатних округах).

Загалом за ліві партії на парламентських виборах 1998 року проголосувало майже 9 млн. українців. Успіх вражаючий!

Провладні партії («Громада», НДП, СДПУ(о) ледве подолали 4-відсотковий бар’єр, а представник українських правих — НРУ — одержав лише 9,4 відсотка.

Режиму вдалося втримати вплив на парламент лише за рахунок існування 225 мажоритарних округів, у яких перемога була забезпечена за допомогою адмінресурсу і «грошових мішків».

Вибори у Верховну Раду в 1998 році стали яскравим індикатором настроїв, що панували в українському суспільстві наприкінці 90-х. У цей період дедалі відчутніше стає тотальне соціальне розчарування. Надії населення на економічне одужання, пов’язані з приходом до влади «сильної руки» і прискореними ринковими реформами, не виправдалися.

У результаті економіка України продовжує своє катастрофічне падіння. Неухильно знижується ВВП, падає промислове і сільськогосподарське виробництво. Стрімко зростають інфляція, безробіття, заборгованості із зарплат і пенсій. Національну валюту вдається утримувати винятково за рахунок зовнішніх позик. Олігархічний капітал виявився нездатний наповнювати державний бюджет, платити податки і забезпечувати соціальну стабільність. Країна перебувала на межі політичної і соціально-економічної криз.

(Далі буде).