За радянських часів вельми популярними були екскурсії до союзних республік. Нечисленні турбюро пропонували відвідати Москву, Ленінград, Ригу, Таллінн, міста Золотого кільця Росії. Нині пропозицій більше, охочих — теж. Щоправда, якщо раніше ми їздили до республік однієї держави, то сьогодні це вже закордонні поїздки. І хоч незвично усвідомлювати, але в Росії ми — іноземці.

Останній раз я бачила Ленінград років 20 тому. Тоді місто на Неві залишило складне і сумне враження. Сіре, похмуре, якесь чуже у своїй зарозумілості і манірності. Не впевнена, чи сильно змінилося місто. Але моє ставлення до нього змінилося точно. По-іншому починаєш дивитися на знайомі з дитинства речі, інакше усе сприймаєш.

Про дорогу

Північної Пальміри діставалися з Києва на автобусі. Шлях у 1200 кілометрів, звичайно, стомливий. Але є і свої переваги. Вікна автобуса не відділяють від світу. Залишаєшся співучасником його чудових щедрот.

Запам’ятався перший ранок у Росії. Автобус зупинився біля лісу, на галявині. Тільки зійшло сонце. У його променях виблискують росою трави і квіти. Аромати сп’яняють, а від фарб іван-чаю, ромашок й іншого різнотрав’я сльозяться очі. Може, і не від фарб зовсім, а від якогось щемливого почуття колишньої і загубленої рідної землі. Раптом побачила знайому квітку. Виявилося, дика орхідея! Точнісінько як на Кінбурнській косі. Подумалося мимоволі про те, як багато в нас спільного. На галявині встигла назбирати жменьку суниць. Солодка ароматна ягода нагадала дитинство. Уперше скуштувала суниці в селі у бабусі на Поліссі.

І все-таки пейзажі наші, навіть лісові, відрізняються. Національний символ — берізка — була постійною супутницею на всьому шляху. Гаї, гайочки і цілі березові ліси не залишали сумнівів: це Росія. До речі, справжня Росія проявилася практично одразу після перетину кордону. В існуванні вічного лиха — поганих доріг — переконалися на першому ж метрі.

Дуже вразила сирітська злиденність російських сіл. Рублені хати, що покосилися від часу і недогляду, частково забиті, злиденні і запустілі. Людей не бачили ніде. Натомість біля кожного сільського магазину ятки з кавунами і динями. Хто їх там купує?

Узагалі те, що поїхали через Росію, було помилкою. Довелося зробити величезний гак. До того ж три години простояли на кордоні. Назад їхали через Білорусь. І митницю пройшли без проблем, і в часі виграли.

Про дні і ночі

Нині Пітер — красень! Чистий, величний, гордий. У перший вечір проїхали центром міста, подивилися, як розводять мости над Невою, і звичайно, гуляли, насолоджуючись білою ніччю. Утоми не відчували, спати, незважаючи на дві години ночі, не хотілося.

Наступні три дні були такі переповнені екскурсіями, поїздками, новими знайомствами, що іноді здавалося, витримати, а тим більше запам’ятати все неможливо. Нашій групі дуже пощастило з екскурсоводом. Істинна петербурженка, вона вражала енциклопедичними знаннями з історії, літератури, культури. Почули ми від неї безліч цікавих розповідей, байок, анекдотів. Наприклад, історію пісеньки «Чижик-пижик». Так, виявляється, називали студентів юридичної академії, через канарковий колір форми. Слова «горілка» і «Фонтанка» тлумачення не потребували.

Навчила вона нас, як запам’ятати 50 назв вулиць Санкт-Петербурга за 30 секунд. Виявилося, легко. Містобудівники особливою фантазією не вирізнялися. Тому в місті і до сьогодні 27 Ліній, 13 Кріпосних і 10 Совєтських вулиць.

Довідалися ми і про різні прикмети. Грифонів, що біля знаменитих сфінксів на Набережній, треба погладити і сказати: «Грифончик, грифончик, дай мільйончик». У скульптуру чижика-пижика, заховану під мостом у Літній сад, треба влучити копійкою. Дрібні гроші треба кинути й у Фінську затоку. Ще один ритуал — погладити пальці Петра І — пам’ятника, встановленого на території Петропавловської фортеці. Попросити треба багатства матеріального і духовного. До речі, статуєю государя пітерці дуже незадоволені. Скульптор Шемякін намагався відтворити Петра за точними фізичними параметрами. У результаті цар вийшов дуже непропорційним. Маленька голова, довгі руки і ноги. Загалом, якщо і не потворний, то вже точно не красень.

Стереотипи стосовно історичних особистостей було розвіяно не раз. Згадайте, приміром, за книгами і фільмами сина Катерини ІІ Павла. Мстивий, недовірливий, що ненавидить свою матір. Зовсім іншим він був у розповідях екскурсовода. Вихованим, делікатним, з чудовим смаком, прекрасним сім’янином і глибоко нещасною людиною. Не було йому місця при дворі Катерини, тому все життя провів віддалік від світського життя. Не встиг нічого для Росії зробити: адже правив лише чотири роки, чотири місяці і чотири дні. Натомість залишив для нащадків чудовий палац у Павловську з прекрасним парком. До речі, це єдиний палац у Петербурзі і околицях, який цілком реставрований і зберіг «рідну» експозицію.

Не має сенсу навіть коротко описувати красу Пітера. За неповні чотири дні ми побували в Петропавловській фортеці, Ермітажі, Петергофі, Павловську, гуляли Невським проспектом і Літнім садом, бачили дивні храми і палаци. Колеги-журналісти, захоплюючись, усе-таки висловлювалися і з приводу зайвої розкоші і нарочитого багатства. Мовляв, у злиденній Росії утримувати такі палаци було і залишається недозволенно. Що ж, думки різні. Але, дякувати Богові, не потьмяніла вся ця краса, зберегли її для нащадків, не продали.

Про «наших» у місті

За словами екскурсовода, туристів із України не дуже багато. Дорогувато все-таки. Транспорт, харчування, проживання, екскурсії влітають у копієчку. Причому екскурсії для закордонних туристів, до яких належимо і ми, удвічі дорожче, ніж для мешканців Федерації. Відчувається здоровий патріотизм і національний інтерес. Такий досвід могли б узяти на озброєння і українські екскурсбюро.

З підказки екскурсовода, наша група «прикинулася» псковською. Умовилися не говорити українською мовою, не ставити каверзних запитань і прилюдно не згадувати про «неньку». Стримувалися. Тому на екскурсіях заощадили. Хоча плата навіть для росіян чимала — 100 карбованців (умовно 20 гривень).

Казуси, звичайно, траплялися. Скоріше, анекдотичного плану. Прогулювалися ми з колегою Петергофом, дивимося — народ з містка в ставок заглядає. Приєднуємося. У ставку осетри величезні плавають, на воді — човен. Поруч стоять хлопці, зазивають на риболовлю. Читаємо оголошення: «Риболовля безплатна. Ви платите тільки за вагу пійманої риби. 1 кілограм —1500 карбованців». Вирішили розпитати детальніше. Мовляв, а скільки триває риболовля? «Поки не піймаєте рибу». — «А якщо не піймаємо?» — «Неможливо. Улов гарантуємо.» — «Раптом з гачка зірветься?» — «Допоможемо, дістанемо». — «Що нам з нею робити? Не везти ж з собою живу?» — «Приготуємо на місці». Нарешті, вичерпавши усі варіанти, моя колега ставить останнє запитання: «А якщо я не хочу піймати рибу, але випадково піймаю, це скільки коштує?» Після нетривалого мовчання, один з «рибалок» запитує: «Ви часом не з України?» Довелося зізнатися. Розкололи нас остаточно. Хлопець пояснив: це друге у його практиці тупикове запитання. Щодо безплатного катання на човні. Перше, як ви розумієте, теж поставили наші співвітчизники.

Загалом ставлення до українців доброзичливе. Ніхто не відмовляв у допомозі. В одному з магазинів купили телефонну картку, що, як з’ясувалося, не підходить до таксофону. Тоді хазяїн магазину сам допоміг розібратися з тонкощами зв’язку «по-пітерськи» і дозволив скористатися своїм телефоном.

Про сервіс і інші дрібниці

Зі зв’язком, до речі, проблеми серйозні. Тією карткою, котру купили в магазині, можна користуватися тільки на домашньому телефоні. Нам здалося це дивним. Адже набагато простіше дзвонити з домашнього без картки. З мобільним зв’язком теж складно. Вірніше, дуже дорого і незвично. Треба платити і за вхідні, і за вихідні. Майже два долари за хвилину. Навіть приблизно порахувати, скільки в мене зняли грошей вітчизняний і російський оператори, практично неможливо.

Здивував режим роботи магазинів. Відчиняються вони порівняно пізно, зачиняються рано. Цілодобових магазинів, як і супермаркетів, зовсім мало (теж трохи дивно з урахуванням напливу туристів і білих ночей). У місцях екскурсійних маршрутів перекусити нема де. Біля входу в Павловський парк — єдина шашлична, до якої шикується величезна черга. Наші підприємці вже наставили б безліч яток, чебуречних, біляшних тощо. Може, і краще, що їх немає. Ніщо не заважає насолоджуватися справжньою красою природи і архітектурою. До речі, уважне ставлення і догляд за своїми пам’ятниками в росіян набагато кращий за наш.

У Пітері нам просто пощастило, що ми практично не стояли в численних автомобільних пробках. Наш досвідчений екскурсовод прораховувала маршрут «до провулка» і допомагала нашому київському водію об’їжджати «небезпечні» райони часто досить з великим гаком.

Ще одне спостереження. Пітерці, схоже, з усіх сил намагаються боротися з «благами цивілізації». Інтернет-клубів не видно зовсім. Надрукувати цифрове фото — проблема. У розмовах прозирає невдоволення великими інвесторами і Москвою (вираз «Будь вона неладна, ця Москва» чула не раз).

Узагалі мова і вирази дуже цікаві. Петра І називають «Петрунечка», і ставлення до нього трепетне, поважне. В’юнкі і підступні підземні річки мають назви Негідниця, Мерзотниця, Тараканівка — через шкоду, що вони заподіюють своїми мінливими і непередбаченими руслами. Цукор — це той, що в кубиках, а цукровий пісок — просто «пісок». Сама чула в магазині «Зважте два кілограми піску». І в цінниках він так значиться. Так само і «греча» (гречана крупа по-нашому), «шаверма» (шаурма), «кура» (курка-гриль).

І під час поїздки, і після неї ми мимоволі порівнювали: як у них і як у нас. Щось краще в них, щось у нас. Але усе-таки зовсім не хочеться проводити різку розмежувальну лінію між нами. Надто багато в нас спільного.

Миколаїв—Київ—Санкт-Петербург—Київ—Миколаїв.