Чи виведе Президент країну з політичного каламбуру?

Сьогодні найнедосвідченішому політикові, а таких, на жаль, чимало, стало очевидно: гострі кризові явища, що супроводжували наші парламентські вибори 2006 року, — наслідок глибинних процесів у самому українському суспільстві. Плани, надії, розрахунки, ілюзії закономірно зіткнулися із закономірностями буття. Як і будь-якими іншими, цими процесами можна маніпулювати. До відомої межі. Найзагрозливіший наслідок таких «демократичних витівок» — розкол суспільних структур. На частини — «за інтересами». Держава реально стала на цю межу. З усвідомленням цієї обставини на порядку денному «прописалося» питання — як вибиратися з «цієї калюжі», і чому, власне, вона з’явилася — на начебто рівному асфальті дороги в безхмарне майбутнє. Про власне бачення проблеми йдеться у бесіді журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.

— На жаль, живемо не розумом, а гаслами. Часто — помноженими на лукавство, коли заявляємо одне, думаємо інше, робимо — третє. Як підсумок — упритул під’їхали до ситуації, коли «точки напруги» у суспільстві переросли в «точки розламу». А як бути, Володимире Павловичу, із знаменитою декларацією — «ринок відрегулює усе»?

— Згоден. Економіка конкурентного типу, або ринок, як її називають, —

усього лише інструмент дії. Ефективний, але досить складний. Користуватися ним не навчилися. Не захотіли вчитися, поклавши під прес політики, що штучно нав’язується, всю економіку країни. А в автоматичному режимі ринок не працює, бо залежить від цілої низки принципових умов. Звичайно, будь-який механізм суспільної дії можна назвати ринковим, навіть визнати його таким, але суть не міняється. Надії на якісь чарівні властивості «ринку» виявилися недоречними. Зате реальністю стала політична невизначеність у країні. Вона настільки гостра, що навіть коаліції складаються у муках. Суспільство поділене на частини. Національно-політичної солідарності немає, як і серйозної розмови про майбутнє країни, шляхи розвитку. Коротше, зайшли у глухий кут. Така ситуація склалася не сьогодні. Сьогодні тільки самі розбіжності перемістилися в розмежування. У пухких концепціях — орієнтири, що дають можливість рухатися вперед, розвиватися, міцніти і самостверджуватися. Вони так і залишилися без відповідей, чому конкретно саме ці? Дуже серйозні розбіжності пов’язані з векторами руху — на НАТО, ЄС, Росію, ЄЕП. Тобто — кого і чому вибрати у стратегічні союзники? Вибір ускладнюють проблеми регіональної економіки, внутрішнього самовизначення, державних мов, ставлення до власності, будівництво управлінської вертикалі і горизонталі. Й усе це — на тлі здавання позицій то з одного економічного показника, то з іншого. У країні сьогодні зі збитком працює кожне друге підприємство. Співвідношенням експорту до імпорту випереджальними темпами витісняємося і із власного ринку, і з ринків ЄС, Росії, США.

Нашому фінансовому сектору, що дедалі слабшає, складніше забезпечувати макроекономічне регулювання —на тлі послідовного згортання ринкового простору. Ринкову економіку, глобалізацію розуміємо по-своєму. Так, як це вигідно не країні, а тим групам і угрупованням — внутрішнім і зовнішнім, котрі прагнуть до важелів її управління. Податкові реформи практично зупинилися, всерйоз не почавшись. Про ефективні механізми інвестування, стабілізації і нарощування економічного зростання вже давно ніхто не думає. Тему регіонального поділу господарсько-владних повноважень усерйоз навіть не піднімали. Вироблення пріоритетних напрямів розвитку, тобто формування індивідуальних рис власної економіки, не доросло навіть до рівня намірів. Формування геостратегічної моделі держави віддано на відкуп політикам-початківцям. То годі дивуватися, що її уявляють, як футбол, в якому всі бачать себе майстрами гри вищого рівня. Керівники основних міністерств і відомств «гуляють самі по собі», тож створюється враження якщо не про недоумкуватість і прогалини в елементарній освіті на тлі виняткової зарозумілості, то про навмисну заангажованість. І якщо не від дядька, то від одноособових уявлень про те, що відбувається. І того, як «усе має бути по розуму». Лихо в тім, що розуму не вистачає. Саме з цієї причини дедалі більше окреслюється сповзання до адміністративних методів управління, до того ж на базі ідеології — знову все відібрати і знову поділити.

Саме ці обставини і змушують сьогодні говорити про системність кризи, про те, що країна впритул наблизилися до моменту істини, чітко розділившись — на дві половини. Місцева еліта, поки влада з’ясовувала відносини в центрі, значно зміцнила свої позиції, з чим неможливо не рахуватися. І на такому тлі чуємо заяву Президента, що країна при жодних умовах не відступить — ні від лінії на ЄС, ні від лінії на НАТО.

— «У мене є думка, і я її думаю...».

— Але ця думка і підвела країну до глухої стіни, що стало очевидним навіть найнедосвідченішим. Країні, її народу дано зрозуміти, що жодних змін у курсі очікувати не слід. Тому і борються коаліції, тому зростає напруженість. Якщо і далі дотримуватися цієї стратегічної лінії, не вносячи в неї коректив, то тенденції на розкол у суспільстві тільки підсиляться.

— Ситуація 41-го року, вірніше, аналогія трагедії початку Великої Вітчизняної війни. Були сили і можливості для успішної відсічі, були настрої на безумовну і швидку перемогу, були масштабний оптимізм, чудово підготовлена система оборони, спрямований на швидку війну економічний курс, краща у світі військова техніка за усім її списком. Коротше, було все, що могло б визначити зовсім інший розвиток подій. Але тоді чому?..

— З вашої сторони, історична аналогія в даному випадку цілком справедлива. І показово, наскільки небезпечні застій у баченні ситуації і самовпевненість в оцінках. Згадаємо «перебудову» Горбачова і її наслідки. Хіба не та само, як ви кажете, «ситуація 41-го...»? Усе те саме у практиці всіх нових державних утворень. І якщо Росія відносно швидко усвідомила небезпеку імпульсивного розвитку — без наукових обґрунтувань, то українські політики у своїй переважній більшості досі не розуміють, про що, власне, йдеться. Боротьба ведеться за відомим принципом — стінка на стінку. І перемога, найчастіше, за тим, хто більше наобіцяє, перекричить, хто вдаліше обдурить, купить більшу кількість прихильників. Але ким, куди, чому, в які терміни?

Відсутність відповідей на начебто прості запитання призвела до надто тяжких наслідків для української державності. Начебто після сходження з історичної арени СРСР Україні залишився істотний спадок — бажання жити краще, чимала територія, озброєння, виходи до морів — що принципово важливо, але зовсім не цінується, розвинена і міцна матеріальна сфера, унікальна освіченість населення, досить міцна наука, міжнародний авторитет. З багатьох позицій саме Україна була європейським і загальносвітовим лідером, була на головних позиціях.

Союз не залишив і не міг залишити тільки одного — стратегії самостійного руху, розвитку. На цьому спіткнулися. І майже відразу програли. Тому що втратили партнерів — Росію, вектор на позаблоковий курс, що вказував реальний вихід із ситуації. Ми свідомо знехтували досвід Австрії, що зберегла свою державність у практично ідентичних з Україною геополітичних умовах. І при цьому не стала державою відверто васального типу, як це сталося з більшістю наших колишніх партнерів по РЕВ, СНД. Австрія, по суті, врятувала нейтралітетом себе, свою ідентичність. Ця позиція підштовхнула країну до розвитку. А ми розкололи суспільство на тому виграшному для себе векторі.

Бачимо це, знаємо, але все одно заявляємо, що наш шлях у північноатлантичні союзники і партнери — незмінний. Навіть усупереч нормам, закріпленим у власній Конституції. І при цьому нехтуємо висловлювання про це представників західноєвропейських держав. Адже навіть члени цього військового блоку, створеного для блокади СРСР і збереженого для військового контролю над Росією, настійно рекомендують українським лідерам відмовитися від ролі червоної ганчірки, тієї, що «заводить» бика. Ми вже один раз наводили на цих сторінках висловлювання німецьких політологів про це. Вони не натякають, відкрито говорять нам, що цей шлях — у небо, в історію. Конкретно для нас.

— Справа доходить до абсурду. У вас на столі журнал «Економічний часопис» №3. Уже переглядав, тому цитую: «Ми переконані, що Україна — органічна складова євроатлантичної цивілізації, і сьогодні зобов’язана закріпити в ній своє місце. Українці завжди поважали європейські цінності, що проголошують: людина — передусім, її інтереси, права і свободи захищає держава... Саме євроатлантична модель розвитку є найфективнішою, бо створює громадянам можливості для процвітання і зростання статків.» — ст. 27. Напористо, але що не слово, то постають запитання. Ті, хто робить протекцію атлантизму, не можуть не знати, що Україна споконвічно формувалася як держава суші — є така суто геополітична категорія, і в цій якості знала періоди могутнього економічного підйому. І саме чинник атлантизму уже відправляв в історію економіку земель, відомих сьогодні під назвою Україна. Для відродження потрібні були сотні років, оскільки в держав суші —свої власні закономірності розвитку, що неможливо не враховувати і в реальній політиці, і у формуванні економічної бази. Державою моря — атлантичною — Україна не може бути за визначенням. Так її величність Природа розпорядилася. Хіба що пристати до атлантизму на васальних умовах, що на практиці й бачимо: навіть на стадії намірів. Атлантизм не всім і не в усьому дає гарантії успіху.

— Ось тому й кажу, що на великих і таких, що здаються вельми простими, категоріях треба ґрунтовно розумітися. Поверхневі підходи неприйнятні, хоч як би там було. Потрібен зовсім інший рівень оцінювання. У його формуванні багато чого могла б зробити президентська гілка влади. Але у сформованих умовах Президент змушений лавірувати, шукати рішення, у тому числі для зміцнення позицій власне інституту президентської влади. Обрана позиція «миротворця», що намагається знайти компроміс між конфліктуючими сторонами, не дає нічого в принципі. Бо знову впираємося в умови розвитку, їх основу. От чому важливо сьогодні почати роботу над лінією довгострокової дії. В інтересах країни і народу. На національному рівні енергетичних проблем не розв’язати. Проблему етнічної єдності теж. Зростання промисловості за дефіциту ресурсів не домогтися. Потрібні кроки, щоб економіка стала гнучкою, могла оперативно реагувати на виклики часу. На все те, що відбувається на наших кордонах.

А в оцінці цих основ не можна не враховувати, що конфронтаційна позиція стосовно Росії — як до нашого просторового чинника, до російської мови, до, скажімо так, просторово-економічних зв’язків між нашими державами — а вони вибудовувалися століттями, може призвести тільки до напруженості всередині самого українського співтовариства. За сторіччя розвитку сформувалося щось, що нагадує міждержавних сіамських близнюків. Такий родинний зв’язок далеко не всім до смаку. Утім, це — даність, з якою неможливо не рахуватися. Такими народилися. Спроба розділити цей організм з допомогою «сокирної хірургії» споконвічно була приречена на провал. Це зрозумів ще Л. Кравчук і привселюдно прокоментував, заявивши, що навіть не здогадувався, наскільки високий ступінь міждержавної інтеграції. Малося на увазі, що свідоме розірвання багатьох ліній призведе до жалюгідного результату. Зрештою, ми його отримали — загалом і в підсумку. У тому числі й через вільне поводження з геополітичними основами. Тож хоче того Президент чи ні, але він має сформувати нове відношення і до Росії, і до російської мови. Він буде змушений це зробити. І якби він зробив це раніше, розбіжності у суспільстві не були б такі очевидні. З позиції сили, тиску, нав’язування нічого не вирішується. Та й поле для маневру — невелике.

— Вже не можна не помічати, що російська мова стала символом протесту проти тієї політики, яку проводили всі роки української незалежності. Насамперед невдоволення економічним результатом, що у свідомості багатьох людей пов’язується з нинішньою, недружньою, політикою стосовно Росії. Не випадково чимало впливових українських політиків заговорили сьогодні російською.

— Це знак. Як знак і те, що таких політиків знову почали призначати на головні державні посади. Уже не можна залишати все в колишньому варіанті. Є таке відоме переконання: усе, мовляв, вирішують у столицях. Заперечу, будь-яка столиця у вияві своїх прихованих і відкритих інтересів не може не враховувати настроїв у регіонах. Україна, і не тільки вона, відчула це на практиці. Сьогодні українські регіони після періоду політичного застою помітно зміцнили свої позиції. Не випадково саме на них зробили ставку політики. Ця активність — своєрідний самозахист, що вже спрацював, наочно продемонструвавши, що жорстко централізована держава — неефективна. Тим паче за нашої ускладненої всілякими умовами й поворотами історії державного становлення. З цією лінією внутрішньодержавної напруги доведеться рахуватися, розробляючи і впроваджуючи в життя програму міцного державного будівництва. І якщо цього сьогодні не зробить Президент, то завтра зроблять інші. Але тоді це буде політична криза влади. Що вже навіч. Адже будівництво вектора на ЄС — головного саме для цієї галузі — вочевидь — не проходить. Без інтеграції нашої економіки з російською не відбудеться, не може відбутися наша інтеграція в об’єднану Європу. Це нам сьогодні кажуть навіть іноземці — незалежну і сильну Україну не побудувати без опори на плече російського ринку. Сьогодні в цьому переконує слабкість нашої економіки, напруженість у суспільстві. І статистичні дані. Єдиний напрям, де збереглися високі темпи експорту, імпорту, товарообігу, де має місце зростання — Росія та Білорусь. Але ці лінії вже готові повернути убік зниження. Фактично Україна вже втратила Росію як стратегічного партнера. Ці двері для нас майже зачинилися. Ми втратили енергетичний ринок, ми втратили ринок ВПК, доступу до науки, ми втрачаємо ринок продовольчих товарів. І ми втратили СНД. На цьому ринку вже місце зайняли країни ЄС, зокрема, Німеччина, Китай...

— країни Північної Африки...

— Останні заполонили нас фруктами. За цінами, що дешевші, ніж власна черешня. Це, звичайно, дрібниці, начебто далекі від сфер високої політики. Але в таких дрібницях, як у краплині води, відбивається вся ситуація. Не розуміємо, як функціонує економіка? Думаємо, що все чудово, а насправді ми вже відірвані від світу. Як не було, так і немає головного — економічної свободи підприємництва, захисту прав власності в умовах конкурентності. Ми постійно говоримо про конкурентоспроможну продукцію, але її світового рівня неможливо досягти без створення таких умов у межах самої України. Економіка повинна бути максимально відкритою. І максимально прозорою, а ми ж під гаслом захисту державної ідентичності, незалежності, що потворно розуміють, національного виробника і чогось там ще цю прозорість знищуємо. Саме це — слабкі ланки, і в гострій формі нинішнього парламентського протистояння вони відбивають ситуацію в усьому нашому суспільстві. Але ні в політиці, ні в науці — жодних дискусій про це, як і про те, що економічний розвиток має завжди ґрунтуватися на стійкій спадкоємності. Ми енергійно руйнуємо один простір, не ввійшовши в інший. В останні півтора-два року з особливою наполегливістю. Не розуміючи і не бажаючи розуміти, що без міждержавного співробітництва з Росією в України немає майбутнього. На жаль.

— Володимире Павловичу, ви брали участь у роботі Пітерського економічного форуму. Як ця теза проглядалася через його зріз? Чи йшлося про Україну як про справді серйозного світового гравця?

— Про Україну не йшлося в принципі. Ні під яким кутом — навіть дуже вигідного нашого розташування на загальноконтинентальному просторі. Але зате чітко було зрозуміло, що Росія зробила розворот убік інших структур — ШОС, БРІК. Як і те, що у свою «українську лінію» Росія внесла істотні корективи. Мова навіть не йшла про СНД загалом. Ця перехідна структура — вкрай важлива передусім для України — уже фактично зведена в минуле.

Але говорили про те, що майже десятьма відсотками акцій Газпрому уже володіє Німеччина, про Північноєвропейський газопровід, прокладений в обхід території України. Про інші глобальні новобудови, що обходять нас, і проекти. А ми залишаємося зі своєю напівпорожньою трубою, яка потребує відновлення, бо майже відпрацювала закладений у неї ресурс. Усе це — наслідок невиробленої стратегічної лінії. Через повільне реагування і самовпевнене ставлення до загальносвітових процесів. Наша економіка під тиском політичного преса з тими умовами, що диктує влада, — в тому числі унітарності — виявилася вкрай негнучкою і несприйнятливою до викликів часу. Під цим гнітом вона вкрай повільно реагує на зміни, що відбуваються, у світі. Щоб досягти серйозного результату, протрібні амбіційні цілі. А ми не можемо їх навіть сформулювати, оскільки не розуміємо, як функціонує наша власна економіка. Втрачено чинник складання капіталів — найважливіший інструмент загальносвітової економіки. Нам нема чого і нема з ким складати. Тому і черга вишикувалася — в ШОС, БРІК, але ніяк не в ГУАМ.

— Ми навіть не розуміємо, що ГУАМ — приховане відображення ідеї відродження Речі Посполитої за знаменитою шляхетською формулою — «від моря до моря». Ми підсіли на гачок старого американського лиса польського походження. Адже вже не перший рік ведуться розмови, які саме українські землі відійдуть до Польщі.

— До того ж уже знизився чинник довіри до України. У цьому сенсі, безперечно, ситуація змінилася. Росія знайшла інші напрями, інших партнерів, а ми застрягли. За великим рахунком, ми втрачаємо геополітичний «дах», під яким сформувалася державність України, як така. Ця ситуація принципова. Як і та, що альтернативою загальносвітового економічного розвитку стає БРІК. Саме країни — Бразилія, Росія, Індія Китай та їх партнери починають відігравати ключову роль у загальносвітових процесах. За прогнозами Всесвітнього банку, до 50-го року саме ці держави обійдуть «вісімку». ШОС за п’ять років свого існування зміцнів, як зміцніли і країни, що в нього входять. Він уже здатен врівноважувати титана однополярного світу, що тривожить американців. ШОС дедалі рішучіше вимагає забрати американську базу, «застряглу» в Киргизії. Під егідою ШОС створюється енергетичний клуб, у якому могло б знайтися місце і для України. Подобається комусь у нас Росія чи не подобається, річ зовсім не в цьому. А в тому, як жити будемо. На економічному форумі в Санкт-Петербурзі було виразно видно, як створюється енергетичний ринок XXІ століття, як у нього входять і виробники, і споживачі енергоресурсів. На базі ШОС створюється міжбанківське об’єднання. За оцінками Всесвітнього банку, експортне зростання у країнах БРІК становило 20—22 відсотки за стабільної інфляції. У глобальному світі значущість цих країн зростає. Не випадково на Пітерському форумі були присутні представники майже 50 держав. У тому числі скандинавські країни, Литва, Словенія...

— ... Уся «україна», якщо за З. Бжезинським. Так він назвав свою нову книгу і до «україни» відніс усю «штатівську периферію», в тому числі й Україну — в повній відповідності з традиційно польським до неї ставленням.

— Тим паче, є про що замислитися... Виступи на цьому форумі показали, що Росія сьогодні в гарній економічній формі і на очевидному політичному піднесенні. Обсяг ВВП Росії оцінюється в 1,5 трильйона доларів. Накопичення інвестицій — в 112 млрд. доларів. Російські компанії на очах стають повноцінними учасниками світової економіки. Обсяг золотовалютних запасів Росії перевищує загальний обсяг російського загальнодержавного боргу. Ось базис, ось капітал. Тієї самої Росії, що уже майже поховали — вже вкотре. Але головне, що на форумі озвучено цілісну стратегію розвитку Росії на перспективу, на найближчі десять років. України в цих планах немає.

— Потенціал ШОС можна оцінювати за тим фактом, що саме погоджені дії членів договору і суто політичним маневром відвели, по суті, вбік від Ірану перспективу великої війни — за типом Іракської.

— Погоджені дії країн—учасниць нових договорів уже визначають майбутнє обличчя світу. І не випадково саме на цьому форумі Росія заявила, що більше не має потреби в позиках для розвитку своєї економіки. Важливо й те, що Росія не висувається суперником Китаю, Індії, взагалі нічиїм. Це — самодостатня структура, що не виступає конкурентом у виробництві побутових товарів масового попиту. Вона віддає цей ринок цілком і безболісно. Але бере на себе найважливіше, найважче — інтелектуальне наповнення сегментів ринку. Вона ставить завдання зі світового експортера сировини стати світовим експортером наукових ідей, передових технологій. Така можливість є і в України, але розпорядитися нею в умовах внутрішньої конфронтації вона, на жаль, не може.

Це все риси нової ідеології, нової філософії, до якої нам доведеться пристосовуватися. Тим паче що раніше було заявлено: Росія відмовляється від дотування української економіки. А це дотування в тій або іншій формі тривало протягом кількох сотень років. А в Україні, схоже, немає навіть розуміння суті процесів, що вибудовуються на базі глобального поділу праці. І поки ми реалізуємо «дядькові ідеї», Росія ставить завдання: високотехнологічне виробництво у сфері ВПК цілком перевести з території України в Росію. Масштаби і наслідки оцінити нескладно. Україна сьогодні випускає велику частину авіадвигунів для російського Авіапрому. Поставлено мету: 70 відсотків частки продукції ВПК перевести на територію Росії. Тим паче що саме ВПК сьогодні виступає локомотивом російської економіки. Варто очікувати різкої зміни ситуації за всім списком військово-промислових виробів, із усіма наслідками. Все логічно, адже Україна прагне в НАТО, а Росія — до власної безпеки. Росія визначилася. Чи готова Україна?

Щоб зійти з нафтоголки, в Росії створюється Банк розвитку зі статутним капіталом у 6—7 млрд. доларів. Саме цей банк кредитуватиме будівництво нафтопроводів, розвиток дорожньої інфраструктури. Це проекти. Такий банк уже п’ять років працює в Казахстані. Росія ставить перед собою амбіційні цілі зі створення великих холдингів і корпорацій. По трубі, атому, алюмінію. Газпром, «Роснефть», російські залізниці — найбільший ступінь капіталізації з перспективою виходу на перші місця у світі. Відроджується БАМ — проект ще царських часів. Не реалізований був через штучно нав’язані Росії війни і соціальні потрясіння. Швидкісні лінії, величезні вкладення. Разом з ким? Не з Україною, а з Німеччиною. Будівництво атомних станцій на базі криголамів. Створення системи атомних опріснювачів води. Замовлення від Китаю, інших країн. Автомобілебудування. Закладається три найбільші заводи. У дні форуму тільки в Пітері заклали два такі заводи. Карбованець виходить на світовий ринок. Він упевнено виходить на роль резервної світової валюти. Ми не беремо участі в цих процесах, намагаємося їх блокувати. Хоча в реальності блокують нас — в тому числі створенням ідеології багатополярного світу. НАТО тому і небезпечний для України, що підштовхує на лінію протистояння. На лінію першого удару. Населення України зрозуміло це раніше за політиків. Світ почав усвідомлювати небезпеку НАТО як військової організації, що надає перевагу силовому розв’язанню складних вузлів світових проблем, породжуючи тим самим ще складніші проблеми. Ми стаємо заручниками цих настроїв.

— Простір стає не тільки чинником оборони Росії, а й зв’язку зі світом, розвитку...

— І тому нам теж потрібна нова стратегія, заснована на відродженні співробітництва з Росією. Як з безперечним лідером нових загальносвітових тенденцій. Ми не бачимо нової Росії і не хочемо її бачити. Намагаємося її дискредитувати, зруйнувати, і... загрузаємо у власних внутрішніх розбірках. Настав час визначатися, щоб остаточно в них не потонути. В оцінках перспектив ми помилилися. Ставка на політику націоналізму з його орієнтацією на самоізоляцію провалилася. Настав час роботи над помилками. Сьогодні вочевидь настав найкритичніший етап у розвитку України. Плани на використання українського чинника як інструмента руйнування Росії виявилися неспроможними. Не буде нормальних відносин із сусідом, втратимо і ті темпи росту, що завдяки Росії і Білорусі маємо сьогодні. Адже в нас нині відплив капіталу втроє вище за його надходження. Ось і весь інвестиційний процес, про який так багато говоримо.