Поки що достеменно відомі лиш два із трьох будинків, в яких наприкінці ХІХ століття жила в Луцьку родина Косачів. Пропонуємо побувати в одному з них.

Цьому будинку, що на лівому розі вулиць Кафедральної і Драгоманова (колись Домініканської), понад два століття. Стоїть він на місці колишнього оборонного рову, що оточував Окольний замок. Від нього понині залишилися фрагменти фортечної стіни з вежею Чорторийських, стіни костелу Петра і Павла, мури старої синагоги, які теж мали фортифікаційне призначення. А основна твердиня острова-міста (до 30-х років ХХ століття стара частина Луцька була оточена водою) — замок Любарта.

У XVІІ cтолітті Окольний замок втрачає своє призначення. Непотрібним стає і рів довкола нього. Його поволі засипають і забудовують. Однією з найстаріших будівель тут був шпиталь для вбогих, який знищила пожежа 1781 року. Після 1795 року на згарищі почали ставити будинок з підвалом і завершили його до 1807 року. Він мав Г-подібну форму. Згодом прибудували східне крило. Й кам’яниця набирає вигляду букви П. Така вона на малюнку П. Струкова 1866 року.

Тут за два століття були різні господарі, дім мав різне призначення. У 70-роках ХІХ століття зал другого поверху орендував аматорський драмтеатр. А в 1890—1891 роках у західному крилі була канцелярія повітового мирового посередника Петра Косача (батька Лесі), навпроти — його службова квартира.

Саме в цих кімнатах другого поверху, вікна яких виходять на кафедральний костел святих Петра і Павла і внутрішній дворик будинку, Леся Українка мешкала з початку жовтня 1890 року до 17 січня 1891 року, до виїзду на лікування до Відня. «В Луцьку Леся чулася дуже зле з ногою і взагалі здоров’ям, — пригадує той період життя поетеси її сестра Ольга Косач-Кривинюк. — Мало куди ходила, все більше лежала і читала без кінця. Пішла тільки одвідати замок, очевидно, на згадку про своє «отрочество», та зрідка ходила до «кафедри», щоб послухати орган. Пам’ятаю, ми з нею були тоді на «пастирці», тобто на одправі «святого вечора» о 12-й годині ночі з 24-го на 25 грудня, коли грають і співають колядок і поважних, і веселих. Хоч Лесі тяжко було ходити, однак що кафедра була надто вже близенько од нас, то Леся таки спромоглася зробити собі приємність послухати колядок».

З цією кам’яницею пов’язана реальна подія, яка лягла в основу оповідання Лесі Українки «Одинак». Річ у тім, що в будинку, де жили Косачі, розміщувалося на час осіннього призову «военное присутствие», до якого був причетний і батько поетеси — Петро Косач. Відомі також два сонети Лесі Українки, пов’язані з цим луцьким періодом її життя: «Натура гине — вся в оздобах, в злоті...» та «Дивлюсь я на смерть натури...».

Повернувшися в середині березня 1891 року з Відня до Луцька, Леся прожила в цьому будинку ще півтора місяця. В середині квітня погостювала у приміському селі Піддубці у своєї приятельки Марії Биковської. Ці відвідини відображені в її документальному образку «Школа» (див. «Голос України» 2.06.2006). Наприкінці квітня Леся разом з родиною виїхала в Колодяжне і більше в Луцьку не була. Хоч не раз потім з теплотою згадувала його «як місто, де пройшло два роки її отроцького життя, як столицю її укоханої Волині».

За 115 літ, що минули від часу останніх відвідин Лесею цього будинку, в нього змінилось багато господарів. Була тут і польська приватна (з 1921-го — державна) гімназія, в повоєнні роки — банк та екскурсійне бюро, а з 1985 року і понині — дирекція державного історико-культурного заповідника в Луцьку «Старе місто». Саме завдяки присутності цієї установи, пам’ять про поетесу ніколи не покидає ці старі мури.

П’ятнадцять років тому з ініціативи директора заповідника Тараса Рабана тут створено арт-клуб «Кам’яниця». В камерній обстановці тут збираються майстри слова, пензля, червоного ткацтва, гончарства, кіно, молоді кутюр’є. Учасниками засідань клубу були відомі кінорежисери Єжи Гофман, Олесь Санін, талановитий художник Олександр Дишко, молодий модельєр Наталка Градиська. Виставки, концерти, мистецькі зустрічі...

Серед таких заходів «Кам’яниці», свідком яких пощастило бути, запам’ятався літературно-мистецький вечір, присвячений 135-річчю з дня народження Лесі Українки. В невеликому залі із склепінчастою стелею лунали вірші поетеси, пісні. Приємно було відчувати, що в таку пізню пору не гасне вогник у Лесиному домі. Здавалося, що вона десь тут поруч і теж радіє, мріє і страждає разом з нами.

На превеликий жаль, Луцьк і досі немає музею Лесі Українки. А ще в 1964—1965 роках у кам’яниці на Драгоманова була кімната з експозицією, присвяченою поетесі. Доглядала за нею вчителька Луцької школи №3 Віра Лукашівна Іващенко — дружина відомого дисидента-шістдесятника Дмитра Полікарповича Іващенка. Екскурсоводами кімнати-музею були учні цієї школи, серед них і моя майбутня дружина Мирослава. Владу налякав цей прояв дитячого патріотизму, та ще й пов’язаного з іменем ув’язненого згодом Дмитра Іващенка. Музей закрили, експонати зникли, а Віру Лукашівну звільнили з роботи. Тепер директор заповідника Тарас Рабан мріє повернути сюди музей. Вже розпочали ремонт. Можливо, вже наступного року дім відкриє свої двері перед відвідувачами.

* * *

А оборонний рів і нині нагадує про себе. Розчищаючи старі підвали кам’яниці, працівники заповідника знайшли дві дивні арки на протилежних кінцях будинку. З’ясувалося, давні зодчі передбачили їх для струмка, який тече дном колишнього рову. І тепер іноді він прокидається. Воду з нього збирають у муровану з каменя криницю. Тож цей дім зберігає ще не одну таємницю і є до кінця незвіданим, як і наша люба землячка Леся.

Волинська область.