Переконати щось змінити у своєму житті 29-річного мешканця села Велика Омеляна Рівненського району Миколу Ковтуна та його матір навряд чи хтось уже зможе. Але розповідь про те, як вони опинилися на самому соціальному дні, може стати уроком для інших.

Якби не сказали нам про це мешканці села, ми і не здогадалися б, що тут живуть люди. Та коли уважніше придивилися, то помітили в хащах високої кропиви вузеньку стежечку. Вона й привела нас до помешкання, в якому багато років (а скільки точно, ніхто й не знає) живуть Ласта, як по-вуличному називають жінку з чеським іменем Власта, та її син Микола.

На невеличкій халабудці, з чого тільки й стуленій, висів замок. Навпроти дверей валявся кинутий під кущами якийсь тюк — чи то матрац, чи то спинка від колишнього дивана. Прикидане лахміттям і мішками те сідало свідчило, що тут розташовується «спальня». Далі була «кухня» — дві бляхи, покладені на дві цеглини, між якими виднілися головешки. Поруч із кухнею «їдальня», в якій за стіл слугувала посіріла від дощів і негоди, покороблена фанерна коробка. На ній — пара немитих каструль і така ж миска. У мисці біля «спальні» мокла якась шматина. З-під шафки вилізло й заскавуліло щеня.

Поки ми роздивлялися це щедро всипане сміттям і всяким непотребом господарство під відкритим небом, прийшов і його господар. Микола Ковтун сказав, що він саме збирався піти скупатись — так легше переносити спеку.

— А де ж ви купаєтесь?

— А там, у кінці полоси є пожежна водойма.

— А взимку?

— Та, вода завжди знайдеться, — непевно відповів Микола.

Він відкрив замок, і стало зрозуміло, що халабудка — то наче веранда при вході до льоху, який, власне, і є основним помешканням цієї сім’ї.

Чоловік пустився у спогади, чому так сталося. І ми почули правдиву і повчальну історію людського падіння.

Власта, чи, як іще назвав свою матір Микола Ковтун, Валентина Петрівна Пантюхова, любила зазирнути в чарку. Микола знає від людей, що зовсім маленьким його забрав від матері головний лікар Дядьковицької лікарні. Так потрапив до Ясениницького дитбудинку. Матір позбавили материнських прав, а Микола пішов звичним шляхом дитбудинківської дитини — по інтернатах Рівненщини: спочатку в Тучині, а потім у Вербі.

Після інтернату було кілька робіт, але на жодній із них юнак не затримався.

На тракторному заводі, каже, скоротили. Тому втратив не лише роботу, а й місце у відомчому гуртожитку. З наступної роботи — на ЖБК — «попросили» після того, як побив у роздягалці металевим прутом співробітника. Потім працював вантажником у магазині, згодом — на млині. Але завадило здоров’я. «Не можна мені важкого піднімати через диски, — пояснив Микола. — Що залишалося робити, окрім як повернутися до матері...»

Мати — рідна для Миколи по крові, але не за законом, — тим часом із Грушвиці перебралася до села Велика Омеляна. Вони разом із вітчимом пиячили. За горілкою хату було доглянути нікому, і під вагою дощів дірявий дах провалився і розвалив усю будівлю. Чоловік її на той час помер, а сама Власта поправляти справу не стала. Так і сталося, що вона перебралася жити у льох.

Знайшлося тут місце і для Миколи, і для його дружини Наталки, з якою був у громадянському шлюбі.

— Що мене з нею звело, холєра її знає, — знизує плечима Микола.

З Наталкою він надбав двох донечок. До того ж обидві вони повторили долю свого батька — опинилися в дитбудинку, бо мати від них відмовилася. Старшу дівчинку — Настю, якій буде у вересні три роки, а може, й не три, бо батько щось довго плутався, пригадуючи дату її народження, вже вдочерили. А молодша Вікторія, якій у вересні виповниться рік, нині в будинку дитини. Її теж начебто хочуть віддати у сім’ю, і Микола нічого не має проти цього.

— Нехай дитина потрапить у нормальну сім’ю, — каже. — Але вплинути на це не можу, бо ми з Наталкою не розписані, а це дитя стоїть на моїй жінці, то треба, щоб вона в нотаріуса якогось документа підписала. А то у роддомі вона відмовилася від доньки без нотаріуса.

Далі він розповів, що до пологового будинку його нешлюбна дружина потрапила вже з дитиною. Наталка народила просто у льосі. Він саме в сусідів картоплю вибирав, і вони сіли це діло «замочити». Але якраз прибігла мати і постукала у вікно: «Біжи, там Наталка родить». Ото він, доки приїхала «швидка», і прийняв свою дитину в пологах сам.

Як можна з такою легкістю відмовитися від власного дитяти, коли ти бачив, як воно у муках з’явилося на світ, сказати важко. Але те, що пророчили багато хто в селі: мовляв, з появою дитяти батько отямиться і, зрештою, якось впорядкує своє життя, не збулося.

Микола, розповідаючи нам про своє життя, так і сипле звинуваченнями у бік матері, яка «більшинство п’яна», Наталки, яка оце «такого наробила, ізменила, то я сказав їй їхати до мами, і її вже місяць тут нема», Наталчиної матері — «єйна мати така сама, тоже від дітей одказувалася». Наче сам він не мужчина і не може вплинути на ситуацію. Не така ж вона вже безпросвітна, ця ситуація. Адже його сім’ї пропонували в селі нормальне житло. Сільський голова Оксана Курганська розповіла, що переселятися в приміщення старої школи Власта із сином не захотіли. «Їх улаштовує таке життя», — розводить руками голова. І як ти вплинеш на дорослих людей, які свідомо зробили для себе такий вибір?

— Влітку ковдру кинеш під кущами і переспиш, вдень у спеку в льоху навіть добре, прохолодно, — називає «переваги» свого життя Микола. — А взимку теж можна жить: дров хватає, посадка близько.

Як просто все розгубити — хату, яка завалилась і яку вже спалили у складеній в льоху грубі, що й сліду не залишилося; сім’ю — дітей, які «стоять на жінці», і він до них наче й не причетний; брата («був у мене брат, а де він затєрявся, я не знаю»), добре ім’я, репутацію. А де це все потім знайти, як зібрати докупи?

На жаль, у нинішньому нашому суспільстві таких, як Микола Ковтун, людей, що пливуть за течією, не намагаючись їй чинити опір, чимало. Винуватити оточуючих у тім, що серед них живуть такі Миколи і такі Власти, не варто. Дорослі люди самі так розпорядилися своєю долею. Село матеріально підтримує сина й матір, даючи їм можливість заробити на буряках, картоплі, інших роботах. Микола розповів, що за день заробляє по 30 і більше гривень. А що ці гроші витрачаються передусім на горілку, хіба це вина того, хто платить за роботу?

Людмила МОШНЯГА, Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.