Хмельницький. Із Петром Замригою, інвалідом війни, колишнім учителем, а нині пенсіонером, нас познайомив його лист до редакції. Автор опинився у дуже непростій життєвій ситуації, а тому хотів отримати консультацію, які нині існують правила оформлення людей похилого віку в будинки-інтернати.
Роз’яснення з цього приводу були дані органами соціального захисту. Але кореспонденту здалось, що згадана проблема — це не просто біда однієї сім’ї, а значно ширша тема, котра стосується десятків тисяч пенсіонерів-інвалідів, котрі опиняються сам на сам із неміччю, болем і стражданням. Це і підштовхнуло до написання матеріалу
«Останнє рішення». Жоден його рядок не мав на меті хоч якимось чином образити згадану родину, завдати їй будь-якої шкоди. Але публікація матеріалу викликала неоднозначну реакцію з боку самого героя матеріалу. Тому він знову звернувся до газети.Йому здалося, що публікація стала поганою
«рекламою» для нього серед знайомих, не допомогла справі, а тільки підвела читачів до різних «довільних висновків». У своєму другому листі до редакції Петро Замрига написав: «І хоча влаштуватись у будинок-інтернат можна хоча сьогодні, останнього рішення не прийнято — все це дуже психологічно важко. Так, останнє рішення не прийняте. Але про нього оголошено в пресі».Жодним чином автор матеріалу не хотів вплинути на прийняття такого справді важкого рішення, а тим паче підштовхнути до будь-яких життєво важливих кроків. Право влаштовувати свою долю, приймати будь-які рішення залишаться тільки за вами, шановний Петре Олександровичу. Але якщо вам потрібна буде допомога, і ви попросите про неї, ми завжди готові відгукнутися. Згаданий матеріал і було написано для того, щоб розбудити в нашому суспільстві співчуття, відповідальність і бажання щиро допомогти всім, хто цієї допомоги потребує.
