Трамвай смерті

Вінничани дотепер згадують про ту трагедію. Але знайти її документальне підтвердження виявилося непросто. У трамвайно-тролейбусному управлінні знають про цей випадок на рівні чуток. У музеї підприємства — жодної згадки про «трамвай смерті». У книзі про історію розвитку електротранспорту у Вінниці «Через минуле — у майбутнє», вона є в музеї ТТУ, 1938-й рік чомусь взагалі випав з хронології...

Врятували усіх пасажирів?..

Єдиний документ, що підтверджує факт аварії, вдалося знайти у музеї пожежної охорони управління Міністерства з надзвичайних ситуацій. Це — історичний формуляр пожежної команди №1 НКВС. Цитую текст запису: «13 травня 1938 року внаслідок відмови гальм, вагон, який йшов з гори, розвинув велику швидкість і на повороті з дерев’яного моста зійшов з рейок, розбив перила моста і впав у річку». Далі описано, як рятували потерпілих: «По прибутті пожежна команда взялася до діставання людей з вагона, який лежав у річці. Всі пасажири були врятовані. З води дістали вбитого ударом трамвая військовослужбовця».

Можна було б порадіти, що пасажири того «мокрого» рейсу народилися в сорочці. Й за те, наскільки оперативно і вміло спрацювала пожежна команда. Але ті, хто нині служить у рятувальних підрозділах МНС, висловлюють сумнів щодо можливого врятування у такій ситуації всіх людей. Кажуть, навіть маючи нинішні засоби і техніку, зробити це непросто. Не треба пояснювати, наскільки складно працювати у воді. До того ж серед пасажирів, цілком ймовірно, були травмовані. Уже від одного усвідомлення, що трамвай падає у річку, виникає стрес, вважають лікарі. А в умовах шоку людина не здатна діяти адекватно.

Тому більше віриться очевидцям аварії, а не архівному запису.

Упав на лівий бік

Того дня, 13 травня 1938 року, у Вінницькому фабрично-заводському училищі відбувалися комсомольські збори. Почалися вони о 16-й годині, згадує вінничанин Василь Кватернюк. Він тоді вчився на токаря і разом з іншими учнями училища був на зборах. У вересні того ж року Кватернюк почав працювати у трамвайному депо. 47 років Василь Семенович обслуговував трамваї. Виточував колеса, вісі, розточував бандажі. Каже, що на його колесах їздила вся Вінниця.

Їхнє училище було на березі Південного Бугу, на тому місці, де нині — спорткомплекс «Авангард». Береги річки тоді з’єднували два мости. Обидва виходили на нинішній острів Фестивальний, що — посеред Південного Бугу. Трамвай спершу проходив через один міст, потім проїжджав через острів, виходив на другий міст і — на протилежний берег. У 1938-му маршрут пролягав між залізничним вокзалом і обласною лікарнею імені Пирогова.

...Комсомольські збори несподівано перервав шум за вікном. Звідти було чути скрегіт металу і розпачливі крики людей. Ми тоді всі припали до вікон, каже Василь Семенович. Вікна були великі. Трамвайну колію бачили, як на долоні. Її проклали по крутому спуску. Щоб виїхати на міст, в кінці треба було зробити поворот. Це була дуже небезпечна ділянка руху. Тому вагончик завжди з’їжджав повільно. А тут, бачимо, летить на швидкості. Було зрозуміло, що сталася якась несправність і відмовили гальма. Як зараз пам’ятаю, продовжує співрозмовник, вагон упав у річку на лівий бік. І номер вагона не забув — 14-й.

— Ми вважали, що побіжимо рятувати людей, — каже В. Кватернюк. — Але нас до цього ніхто не закликав. Коли самі вибігли, побачили, що потрапити на берег до місця аварії не можна. Його уже оточили бійці НКВС і нікого не підпускали. Скільки тоді загинуло пасажирів, ніхто не говорив. У той час краще було тримати язик за зубами. Але у невеликому місті не приховаєш похорону, а також причини смерті людини. Невдовзі після того судили начальника служби руху. Ним був Павло Штейн, каже В. Кватернюк. Це вже я знаю достеменно, бо після училища пішов працювати у трамвайне депо. До речі, в той час воно також було на березі річки.

Перед війною по Вінниці, за словами співрозмовника, «бігали» 11 трамваїв фірми «МАN». Один такий вагончик можна побачити й сьогодні. Його встановили перед будинком адміністрації ТТУ як музейний експонат. Саме такий вагон опинився у хвилях Південного Бугу. Хто зна, продовжує співрозмовник, може, це саме той трамвай, що купався у річці. Бо його звідти дістали, відремонтували і знову вивели на лінію.

Кілька днів вагон стирчав з води

— Це була така трагедія, що на другий день ми всі ходили, як у воду опущені, — згадує 86-річний Яків Миколайович Рекрут, наш колега, заслужений журналіст України, колишній власкор «Робітничої газети» у Вінницькій області. Рекрут тоді навчався на робітфаці Вінницького педінституту. Робітфак був у приміщенні, що розташовувалося на березі річки, поруч із згаданим фабрично-заводським училищем.

Того дня Рекрут затримався в інституті до вечора. Пригадує, як з настанням сутінок на березі встановили потужні прожектори. Ними підсвічували місце аварії, де продовжувалися рятувальні роботи. За словами співрозмовника, невелика частина вагона стирчала з води кілька днів. Аж поки його не витягнули з річки. Рекрут також підтверджує факт загибелі людей. Дивується, що в історії трамвайного підприємства не зафіксовано цей епізод. Адже, продовжує співрозмовник, тим трамваєм керувала конкретна людина, яка була у колективі підприємства. Без сумніву, вона намагалася врятувати пасажирів. Чи залишилася вона живою? Чи загинула? А в ТТУ, виявляється, навіть її прізвища не знають.

Статистика падінь невідома

Коли я запитав начальника служби рухомого складу ТТУ Миколи Гончаренка, що йому відомо про падіння трамвая у річку, Микола Григорович попросив уточнити, про який саме випадок йдеться? Адже їх було кілька. Один стався одразу після війни. Але це ніде не зафіксовано. Розповісти про них можуть лиш очевидці. Якраз із їхніх розповідей Гончаренко знає про ті страшні випадки.

8 січня 1941 року уже згаданого В. Кватернюка призвали до армії. У військкоматі, який так само, як нині, стояв на вулиці Ленінградській, він почув від призовників, що трамвай знову злетів з моста. Так воно було, чи ні, і чим усе закінчилося, Василь Семенович не знає. Бо скоро новобранці покинули Вінницю. Додому Кватернюк повернувся аж у 1947-му.

Клара Рикова приїхала до Вінниці 20 березня 1944-го року. Чим так запам’ятала цей день? Бо 20 березня Вінницю визволили від фашистів. А ось точну дату ще однієї трагедії з трамваєм пригадати їй не вдається. Знає, що це було десь одразу після війни. Але коли саме? Зате, каже, перед очима досі стоять тіла загиблих пасажирів, які плавали у воді.

Зою Ткаченко пам’ятають

Голова комітету профспілки ТТУ Тетяна Стаднюк теж мало що знає про ті нещасливі рейси. Як воно було — що тепер гадати, каже Стаднюк. Тоді працювали інші люди. Чому вони не залишили про ті події жодних згадок, не нам судити. Ми ось про подвиг водія тролейбуса Зої Ткаченко знаємо, то й бережемо про неї пам’ять. У 1977 році вона загинула, рятуючи людей від пожежі, що виникла у тролейбусі. У музеї є куточок з матеріалами про її життя. Цього року, 17 січня, саме у день трагедії, відкрили меморіальну дошку на тролейбусній зупинці її імені. Син Ткаченко і його сім’я користуються безплатним проїздом у електротранспорті.

Для довідки. Перший рейс трамвая у Вінниці відбувся 13 жовтня 1913 року. А 2003 року на березі Південного Бугу, де колись було депо, встановили пам’ятний знак і меморіальну дошку: «Звідси починався перший вінницький трамвай».