Розмірковуючи про значущість педагогічної освіти, достатньо згадати відомий вислів: якщо рідні батько і матір є біологічними батьками людини, то вчитель чи учителька є її духовними батьками. Цей вислів був справедливим завжди, але особливо актуальним він стає у XXІ столітті, коли об’єктивно виникли нові вимоги до людини, а отже, і до її навчання та виховання. Які ж це вимоги?

У суспільстві знань житиме нова людина

По-перше, прогрес людства постійно стає дедалі динамічнішим, що змушує людину не тільки адаптуватися до нових умов життя, а й брати безпосередню участь у творенні прогресивних змін. Тому постає завдання формувати у системі освіти і поза нею людину, здатну успішно функціонувати в умовах постійних змін, сприймати мінливість світу не як неприємну тимчасову особливість життя, а як сутнісну характеристику власної життєдіяльності. Йдеться, по суті, про людину з інноваційним типом мислення, культури і поведінки. Звідси потреба відповідної перебудови навчального процесу, що орієнтував би не тільки на творче засвоєння базових знань, а й на вироблення умінь, навичок і бажання самостійно навчатися, оволодівати новою інформацією, уміти використовувати здобуті знання у практичній діяльності. Виникає також необхідність організаційної добудови освіти —створення всіх ланок безперервної системи освіти впродовж життя, формування розгалуженого і наповненого ринку різноманітних освітніх послуг.

Тільки так можна забезпечити суб’єктивний чинник об’єктивно обумовленого входження країни в новий етап людської цивілізації — суспільство знань. Суспільство, яке не тільки характеризуватиметься науково-інформаційними технологіями у виробництві, а й де всі сфери життєдіяльності і на загальносуспільному, і на індивідуальному рівні грунтуватимуться на ефективному використанні знань та інформації.

Наблизитись до такого рівня розвитку суспільства й ефективно функціонувати в ньому можна лише за умови, що здобуття знань упродовж життя і функціонування людини на основі знань в усіх сферах стане визначальною рисою способу життя людини.

По-друге, глобалізаційні процеси суттєво розширюють сферу взаємодії і взаємозв’язків не тільки держав і народів, а й окремих людей. Завдання кожної держави, що дбає про своє майбутнє, з одного боку, допомагати можливій взаємодії своїх громадян із навколишнім світом, бо, врешті-решт, це істотно позначиться на прогресі і країни, й окремої людини, а з другого — сприяти формуванню моральної та громадянської стійкості своїх громадян, їхній здатності залишитися самостійними і свідомо діючими індивідами в багатоманітному переплетенні зв’язків та впливів інформаційних потоків. Це зумовлює особливу значущість формування самодостатньої особистості, розвинутої індивідуальності.

Особливості розвитку власне українського суспільства і держави ще більше актуалізують це завдання. Адже ми не зможемо досягти розвинених демократичних форм політичного життя, ефективного цивілізованого типу економічної діяльності, якщо не матимемо в суспільстві достатньої кількості особистостей, а не уподібнених до загалу людей. До слова, це і шлях до запровадження й осягнення європейських цінностей у нашій країні. І, власне, зміни, започатковані в середній школі, мають на меті формування самостійної особистості. Людям, які не розуміють загальнонаціонального значення цього завдання, в кожній зміні вбачається лише руйнування звичного порядку, а незвичність ототожнюється із недоцільністю навіть у такій очевидній потребі, як перехід до багатобального позитивного оцінювання.

По-третє, коли ми говоримо про зростання динаміки прогресу людства, то, безумовно, маємо на увазі і прогрес окремої людини. Розглядаючи історію людства як історію розвитку людини, ми дійдемо висновку, що XXІ століття, з одного боку, створило необхідні передумови, а з другого — як ніколи раніше виявило потребу в максимальному наближенні навчальної та виховної діяльності до виявлення і розвитку сутнісних рис кожної окремої людини. Для цього ініційовано низку змін у середній освіті. Насамперед це перехід до профільної старшої школи. Це необхідний, але не достатній крок. Потрібно істотно коригувати педагогічну культуру в освіті, та й у суспільстві загалом. Неувага до особистості дитини, а то і її зневага, орієнтація лише на групу, клас, порядок і дисципліну в них будь-якою ціною, часто завдяки діям репресивної педагогіки, можуть створити видимість порядку. Однак це не сприятиме вільному розвитку дитини. Ми повинні виховувати вчителя, який робив би все можливе, щоб допомогти кожній дитині пізнати і розвинути себе. Ось тоді ця людина в дорослому житті зможе максимально реалізувати себе, забезпечивши цим власне щасливе життя і швидкий еволюційний розвиток суспільства.

Отже, концентрованим вираженням цих вимог сучасної цивілізації є інноваційність і дитиноцентризм. Інноваційність як тип життєдіяльності людини і суспільства має прийти на зміну інертності й необґрунтованому консерватизму. Дитиноцентризм на загальносуспільному рівні стверджує не показушне гасло «Усе краще — дітям!», а погляд на дитинство як повноцінне життя людини, на дитину як повноцінну особистість, рівноправного члена суспільства, визнає її індивідуальність і створює необхідні умови для її становлення та розвитку. На принципах інноваційності і дитиноцентризму має будуватися вся освітня діяльність, вся система відносин у суспільстві, ставлення дорослих до дітей. Культура дитиноцентризму та інноваційності повинна визначати всю діяльність сучасного вчителя і в школі, і поза її межами. І, безумовно, такий тип культури має стати панівним у вищих педагогічних навчальних закладах.

Якого треба нам вчителя?

Про що йдеться? Які нові якості повинен мати вчитель? Зупинимося на кількох аспектах. Передусім учитель має бути підготовлений до нової професійної ролі. Звісно, він не може вже бути і в принципі не є (маю на увазі гарного вчителя) абсолютним носієм знань. Він не може бути і наглядачем за учнем. Він повинен бути людиною, яка супроводжує процес самопізнання і саморозвитку дитини, скеровує й динамізує його відповідно до конкретних сутнісних задатків кожного школяра. У цій площині нової професійної ролі потрібно розглядати і готовність учителя до нових функцій навчального процесу. Сьогодні не можна звести навчальний процес лише до засвоєння учнем суми знань, а треба навчати його вчитися, застосовувати здобуті знання та інформацію. В епоху, коли зміна знань, технологій відбувається швидше, ніж зміна людського покоління, без ефективного виконання освітою цих функцій ми як країна не зможемо бути конкурентоспроможними.

Наступне, до чого повинен бути готовий учитель у площині нової професійної ролі, — це до переходу від суспільства індустріального до суспільства знань. Чим, скажімо, відрізняється роль знання та освіти, науки та освіти у XX та у XXІ ст.? Події XX століття, й особливо другої його половини, засвідчили, що країна, яка не має розвинених освіти і науки, не може бути конкурентоспроможною, бо не здатна ефективно працювати і в економічному секторі, і в інших сферах. У XXІ столітті буде доведено, що цього недостатньо. Потрібно, щоб освіта і наука, тобто знання, були стрижнем діяльності і конкретної людини, і суспільства в цілому. Тільки життєдіяльність суспільства в цілому і кожної конкретної особистості зокрема, побудована на сучасних знаннях, може бути ефективною і забезпечить їхню конкурентоспроможність. Безперечно, вчитель і сам має бути таким, і саме так має готувати своїх вихованців.

Ще одна складова у новій професійній ролі — це уміння цілісно бачити дитину і, викладаючи конкретний предмет, забезпечувати її системний розвиток, системне бачення світу, а також органічно поєднувати навчальний і виховний процес. Маємо забути часи розподілу сфер навчання і виховання. Це єдина діяльність щодо сприяння формуванню особистості, в якій учитель виховує власним прикладом значно більше, ніж розповідаючи, яким слід бути учневі. Однак іноді вчитель демонструє власний тип поведінки, протилежний декларованому.

Безперечно, вчитель має бути готовий до сучасної соціальної ролі — виховати людину, ефективну в національному і в глобальному демократичному просторі. Звідси акцент на формування самодостатньої людини, на перехід від авторитарної до толерантної педагогіки, на надання всьому процесу взаємодії з учнем конструктивно-позитивного змісту; рішучий відхід від репресивної педагогіки, її домінування, і, певна річ, відхід від приниження особистості дитини. Бо як до неї ставитимуться у школі, так у дорослому житті вона ставитиметься і до інших, в тому числі й до старших. Ми повинні через зміну парадигми у відносинах учителя і учня, і взагалі у ставленні до людини в суспільстві, розірвати ланцюг неповаги до особистості. Ланцюг, який сковує Україну навіть не десятиліття, а століття.

Нова соціальна роль потребує готовності до патріотичного виховання громадянина України. Ми говоримо «патріотизм», але дуже часто, відстежуючи процеси патріотичного виховання, ловимо себе на думці, що певною мірою ці процеси мають абстрактний характер. Тому нам украй важливо швидше утвердити систему патріотичних цінностей — патріотизму саме до України. Не до абстрактної вітчизни, а до України. Треба брати до уваги, що процеси глобалізації не нівелюють, не зменшують, не перекреслюють значення патріотичного виховання і національного згуртування, а навпаки — посилюють. Глобалізація зовсім не заперечує національної орієнтованості і своєрідності розвитку кожного народу, кожної країни. І цього можна і потрібно досягти, знову ж таки шляхом патріотичного виховання. Тільки згуртована нація може бути відповідним чином представлена у міжнародному співтоваристві, і лише в цьому випадку вона здатна усвідомити і захистити свої національні інтереси, а отже, забезпечити краще життя своїм громадянам.

Говорячи про нову соціальну роль учителя, треба сказати і про його морально-етичне обличчя. Тут кілька зрізів проблеми. Передусім ми повинні відновити значення моральних цінностей у нашому суспільстві, допомогти суспільству у вихованні школярів, щоб вони розуміли: ринок не означає аморальності і деморалізації. Ринок може бути довготривалим і справді ефективним тільки тоді, коли він моральний. Поєднати моральність і ринкову економіку, ринкові відносини — це надзвичайно важливе завдання, яке ми повинні реалізовувати і через освіту. Треба поновити значення істинних моральних цінностей. Ми повинні утвердити, а у чомусь і реанімувати істинні загальнолюдські цінності. Безперечно, вчитель має якнайглибше усвідомити значення власного морального впливу.

Крім того, вчитель має бути готовим до нових професійних технологій. Йдеться про реалізацію навчального процесу із використанням усіх можливостей сучасного впливу (інформатизації, комп’ютеризації).

Іноді лунають критичні зауваження до комп’ютеризації, протиставлення комп’ютера і підручника. Це йде від психології деструктивізму, яка значною мірою ще панує в нашому суспільстві. Кожен із засобів навчання має і обов’язково знайде властиву саме йому роль у навчальному процесі. І ми повинні орієнтуватись на це, не протиставляючи одні засоби іншим, а сприяючи тому, щоб кожен із них посів своє місце. Необхідність комп’ютеризації та інформатизації значною мірою зумовлена тим, що саме це вводить людину в сучасний інформаційний простір, забезпечуючи її постійне перебування в цьому просторі в умовах блискавичного поширення знань. Лише шляхом традиційної передачі знань (через друковане слово) виконати цю функцію вже неможливо. Тому інформатизація та комп’ютеризація, як здатність учителя, а потім і учня, бути ефективним у цьому виді взаємозв’язку, відіграє надзвичайно велику роль.

Безумовно, можна визначити ще багато вимог до сучасного вчителя. Але всі вони об’єднані однією тезою: сучасний вчитель має сповідувати нову демократичну освітню ідеологію. Щоб реалізувати ці та інші вимоги, треба змінити і підготовку, і підвищення кваліфікації вчителя.

Вища школа має долучитися до загального процесу змін

В Україні дедалі більше усвідомлюють необхідність змін у системі освіти, її модернізації. Основні напрями цієї діяльності визначені в Національній доктрині розвитку освіти, яка була розглянута на ІІ Всеукраїнському з’їзді освітян та затверджена указом Президента України, потім конкретизована у бага-тьох постановах Кабінету Міністрів України. Ми розпочали модернізацію і зробили перші кроки, розуміючи, а тепер ще й на практиці переконавшись, що успіх у цій роботі залежатиме від багатьох аспектів діяльності різних суб’єктів управління освітою та суб’єктів самого навчального процесу — від Міністерства освіти і науки, Академії педагогічних наук до конкретного вчителя, від змін концептуального характеру до конкретних кроків на мікрорівні навчальної діяльності. Особлива роль у цій роботі, безумовно, належить рівню «вчитель — учень», бо саме тут відбувається власне навчання і виховання.

Нам вдалося певним чином спрямувати вчителя на новий вид діяльності, зорієнтувати громадську думку на доцільність основних змін, але поки що ця орієнтація далеко не відповідає вимогам часу. Поки що значною мірою і підготовка вчителя, і підвищення кваліфікації здійснюються на основі традиційних усталених підходів, з їх позитивними й негативними рисами. Ми затрималися на старті змін. Тому потрібно істотно активізувати цю роботу, надати їй загальнодержавного, організованого, системного характеру.

Не можна підготувати педагога до нової соціальної ролі, не плекаючи особистості майбутнього вчителя у вищому навчальному закладі. Не можна вимагати від учителя виконувати нові функції в навчальному процесі, лише розповівши про них в інституті — потрібно на основі цих функцій здійснювати його навчання. На жаль, наш студент, майбутній учитель, часто абсолютно підпорядкований викладачеві. Вони, як правило, ще не стали партнерами в навчальному процесі. Тож як цей студент зможе у майбутньому стати партнером учня? Якщо двоє дорослих людей — професор чи доцент і студент — перебувають на різних полюсах навчальних взаємин, як зможе цей студент, провівши так п’ять років, інакше ставитися до учня? Тому має бути ефективним студентське самоврядування, та й просто людське ставлення до кожного студента.

Учителя не можна підготувати до сучасних технологій, не використовуючи їх у педагогічному вищому навчальному закладі. До підсумкових іспитів у педагогічних університетах слід додати обов’язкове випробування за підсумками всього навчання з уміння працювати з комп’ютером й орієнтуватися у нових інформаційних технологіях.

Актуальним також є поліпшення психолого-педагогічної підготовки учителів. Треба доповнити формування навички працювати з колективом уміннями працювати на особистісному рівні, перебороти зневагу до особистості в суспільстві і в навчальному процесі.

Ми повинні закласти в арсенал майбутнього вчителя знання і досвід зарубіжної педагогіки, інших освітніх систем. Це необхідно, бо майбутнє залежатиме не тільки від того, наскільки ми розвиватимемо власні педагогічні системи, а й від того, як запозичуватимемо кращий досвід інших країн. Ми маємо поліпшити володіння державною мовою, а також іноземними мовами.

Посилити практичну спрямованість підготовки педагога, забезпечивши здатність ефективно здійснювати педагогічний процес. У цьому плані велику роль відіграє організація практики майбутніх педагогів. Слід більше запозичувати досвід кращих педагогів України. Академія педагогічних наук у цьому напрямі проводить певну роботу, але треба активніше сприяти виявленню кращого досвіду, його узагальненню, щоб він став відомим усьому вчительству країни і майбутнім педагогам. Адже педагогічний процес — це значною мірою мистецтво. І як мистецтво, воно має індивідуальний характер. Виробити в кожного молодого педагога здатність оволодіти мистецтвом педагогіки можна лише на основі знань про педагогічну діяльність його старших колег.

Ці вимоги ставлять завдання змінити всю систему підготовки майбутнього вчителя, починаючи з відбору до педагогічних вищих навчальних закладів. За звичкою, що вкоренилася протягом десятиліть, ми перевіряємо під час вступних іспитів тільки рівень підготовленості абітурієнтів з того чи того навчального предмета. Це потрібно, але цього недостатньо. Необхідно під час прийому до педагогічних ВНЗ найголовнішу увагу приділяти тому, наскільки молода людина має комунікативні здібності, нахили до педагогічної взаємодії з дітьми. Якщо студент протягом кількох років навчання недостатньо опанував якусь тему, то він у майбутньому зможе це легко надолужити, але якщо він органічно не здатний до роботи з дітьми, то це виправленню не підлягає, і ми п’ять років даремно витрачаємо державні кошти, навчаючи людину, яка ніколи не стане педагогом. Тому слід запровадити спеціальний відбір на педагогічні спеціальності у вигляді творчого конкурсу. Передусім це має стосуватись абітурієнтів, які вступатимуть за цільовим направленням.

Замість післямови

Реформа освіти в Україні — це не лише розроблення і втілення нової моделі педагогічного процесу, а й, як уже зазначалося, зміна соціальної мети та завдань освіти. Педагогічна освіта виконує тут особливу, можна сказати, головну функцію, адже вона формує особистість, покликанням якої є творення сучасної людини, її інтелектуального та духовного потенціалу. Досягнення цієї мети потребує осучаснення філософсько-ціннісних засад педагогічної освіти, її істотної структурно-організаційної перебудови.

Модернізуючи національну освіту, слід урахувати і наш власний багатовіковий досвід, і інтеграційні процеси у європейській і світовій освіті, щоб, врешті-решт, забезпечити громадянам рівний доступ до справді якісної освіти. Уявити модернізацію освіти неможливо без молодих висококваліфікованих спеціалістів, спроможних брати на себе відповідальність, бути активними в ухваленні рішень, у функціонуванні і розвитку демократичних інститутів суспільства.

Для успіху трансформаційних процесів в освіті їх вектори повинні узгоджуватися із загальною доктриною модернізації політичних, культурних, економічних, суспільних інститутів. Наголосимо ще раз: освіта буде ефективною, якщо хоч на півкроку випереджатиме зміни в суспільстві. І потрібно все зробити, щоб виконати цю важливу вимогу часу.

Василь КРЕМЕНЬ,академік НАН і АПН України, президент АПН України,президент товариства «Знання» України.