Особиста філологія старого солдата

Наша родина Білоус-Батуха на 1 січня 1933 року нараховувала 23 душі (батьки, чотири дочки, чотири сини, чотири невістки, зять, діти) — від 57 до 1 року. Від голоду в квітні 1933-го в один тиждень померли: Харитон — 57 років, Семен — 27 років, Ганна — 25 років, Володя — 5 років, Хіврона — 17 років. Тоді ж я втратив матір Марію. Цих смертей могло не бути, якби не обман. Восени 1932-го, забираючи у селян Стражгорода зерно, комуністи казали: «Весною Сталін дасть борошна». Не дочекавшись, у квітневу ніч вся родина Білоусів-Батухів, що була ще живою, покинула у Стражгороді своїх п’ять хат і виїхала в Росію. На станції Цвіткове ми робили пересадку на Ленінград: бабуся Текля, батько Кузьма, моя сестра Ніна та інші.

На станції Цвіткове червоноармійці скидали з вагонів українців, які намагались вирватись із смертельної пастки. Лиш на третю ніч ми пробрались у потяг на Ленінград. На станції Цвіткове, серед померлих з голоду, ми покинули тіло моєї дворічної сестрички Ніни, яка відійшла у вічність без плачу.

На вокзалі Ленінграда вразило, що візники кидали хліб коням. Однієї буханки вистачило б, щоб була жива моя сестра Ніна.

Я згадав невигойну рану, завдану українцям Москвою у 1933 році, передусім для депутата Верховної Ради України п’яти скликань, комуністичного вождя Симоненка, який у Верховній Раді заявив, що у 1933 році в Україні голоду не було, та ще й ратує, аби російській мові надати статус державної — не в Росії, а в Україні. Від заяви Симоненка близько десяти мільйонів українців, убитих голодом у 1933 році, перевернулись у глині. Чому у глині? Бо померлих з голоду кидали у ями без домовин, без молитви. Я свідчу, бо сам пережив голод 1933 року і бачив, як люди плакали від мук голоду і потім тихо відходили у вічність.

У 1933 році убито голодом близько десяти мільйонів українців.

Ця стаття присвячена захисту в Україні української мови, то чому ж згадується голодомор 1933 року? Бо то було убивство України. А русифікація — так само убивство.

Німецький уряд вибачився перед євреями за холокост. За злочин, скоєний Москвою проти українців у 1933 році, ніхто у нас вибачення не просив, жертвам геноциду компенсації не платив.

Це США чи НАТО зрусифікували мільйони українців? Це Євросоюз, турки чи поляки виховали зневагу в Україні до української мови?

Мій батько, залишивши непохованим на станції Цвіткове прах своєї доньки Ніни, мене здав у притулок, за квартал від Нарвських воріт Ленінграда. 1 вересня 1933 року, не питаючи згоди, мене посадили за парту російськомовної «нульовки».

Отак і комуністичні вожді: заміняли «по просьбе трудяцихся» українську мову на «русский язык» в дитсадках, школах і ВУЗах. Партію регіонів, яка ідейним підгрунтям має зневагу до української мови, створили не Янукович, Ахметов, Богатирьова, а російські царі та кремлівські вожді. Не було добровільної відмови українців від своєї мови, а було підступне насильство.

У 1935 році всі Білоуси-Батухи, крім мене, «детдомовца», повернулися з Ленінграда у Стражгород і застали у своїх п’яти хатах сім’ї росіян, яких комуністи встигли переселити в Україну зі Смоленщини. Обмануті вербувальниками («там люди вымерли от тифа») сім’ї росіян повернулися на Смоленщину.

До 40 років я жив зрусифікованою людиною.

А 1968 року, на прохання учнів Уманського технікуму механізації сільського господарства, я, інженер-механік, перейшов читати предмет «Експлуатація машинно-тракторного парку» з російської на українську мову.

Чому легко далась мені українська мова? Тому що батько віддав мене у російський притулок не до п’яти літ, а майже у сім.

Сам себе українізувавши, я пішов проти політики русифікації України. Під тиском комуністів вимушений був кинути викладацьку працю і мити трактори в Уманській «Райсільгосптехніці», де мене за мій лист до КПРС у серпні 1972 року виключили з партії.

Я не вірив, що українська мова заважає будувати комунізм, і тому тратив гроші і час на апеляцію до парткомісії Черкаського обкому, до парткомісії ЦК КПУ, їздив у Москву до ЦК КПРС.

Двадцять вісім членів парткомісії Черкаського обкому КПУ, на чолі із Я. Полуляхом чотири години переконували мене, що українська мова — неперспективна, а мовою «советского народа» має бути лише російська. Затвердила ця парткомісія моє виключення із КПСС, бо я не визнав захист української мови своїм злочином.

Я не вимагав для української мови статусу державної в масштабі СРСР. Я просто захищав українську мову в Україні.

Колегія Черкаського облсуду 12.02.73 засудила мене до двох років ув’язнення в колонії загального режиму.

На п’ятнадцятому році незалежності русифікація України не припинилась, а посилилась. А тому Верховна Рада повинна:

1. Прийняти спеціальну постанову про захист в Україні української мови.

2. Негайно визнати воїнів УПА героями України, які боролись з окупантами України не на їхніх землях, а на своїй землі. Пенсії ветеранів УПА мають бути вищі, ніж у ветеранів КДБ.

3. Оскільки антиукраїнська влада Гуренка—Кравчука здала всю атомну зброю й залишила Україну обеззброєною — без референдуму, негайно, прийняти постанову про вступ України до НАТО.

4. Прийняти постанову про створення міжнародного трибуналу для розслідування геноциду українського народу в 1933 році.

5. Ліквідувати шкідливу для територіальної цілісності держави Кримську автономію, повернути Кримові статус області. Бо Кримська автономія — наслідок колоніального панування в Україні Московської імперії.

Я, український націоналіст за переконаннями і член КУН за партійністю, вважаю, що всі українці України мають вільно володіти «русским языком», бо Росія за віки назбирала багато корисних знань і не використати їх для блага нашого народу нерозумно. Але в школах України «русский язык» слід прищеплювати учням лише два роки, у 8—9 класах, коли у дитини зміцніла українська мова. Негуманно примушувати російського генерала Герасимова у його 85 літ вчити українську мову (як і всіх зрусифікованих громадян такого віку), але держава має подбати, щоб українська мова в Україні почала відроджуватись.

P. S. Коротко — про тих БІлоусІв-БатухІв, які вижили у 1933 році. Іван БІлоус, кулеметник, загинув під час штурму Берліна. Венедикт БІлоус, розвідник (ордени Червого Прапору, Червоної Зірки, Вітчизняної війни) лежить у болоті під Ленінградом. Петро БІлоус — артилерист, обороняв Москву, повернувся з війни до своєї Теклі з нагородами і квитком члена ВКП(б). Кузьма БІлоус — шофер «полуторки», воював з японцями на Халхін-Голі, у війні радянської імперії з Польшею (1939), Фінляндією (1940), війну з фашизмом закінчив у 1945 році. Я, Василь Білоус-Батуха, 14 березня 1944 року, добровільно пішов битися проти Гітлера, воював у 1945 році проти Японії, срібну медаль «За освобождение Кореи» отримав з рук Кім Ір Сена.

Умань.