Про таких, як Галина Шишкіна, можна писати романи. Двічі подивитися прямо у вічі смерті й не здригнутися — на таке здатен не кожен. Її вже немає в живих, і про ті події мені розповідає племінниця Галини, пані Надія.

Галина була невеличка зростом, мала довгу розкішну косу, біле личко та сині очі. А в серці — міцну віру в Бога, й ця віра таки не підвела її на крутих віражах долі. Вийшла заміж у 16 років за парубка з роботящої сім’ї, Івана. Були обоє охочі до праці, землю, як кажуть, руками перебирали. Тож не дивно, що добре їм велося господарство: і коней мали, і збіжжя доволі. Але цьому достатку одного дня прийшов край — добрих господарів назвали «куркулями».

Радянська держава все відібрала, навіть сімейне щастя — подружжя мусило розлучитися. Обох послали на вірну смерть у заслання, без надії колись побачитися знову. Галина тоді мала ще й донечку Олю на руках. Може, саме заради дитини жінка не зневірилася, вижила в тому сибірському пеклі, примусила себе вижити. Але ціною яких зусиль, фізичних та моральних, їй це вдалося! Про те, що довелося Галині там пережити, відомо мало, лише уривчасті спогади. Розповідала, що як заженуть увечері до бараку душ п’ятсот — то на ранок багато вже мертвими лежать...

— Я дуже шкодую, що не записала в усіх подробицях спогадів тітки Галини, — каже Надія. — Зрозуміла це лише тоді, коли потрапив до рук «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, та було вже пізно.

У Сибіру краса Галини не зів’яла. В неї навіть з’явився шанувальник, і не абихто, а один із наглядачів. Прозоро натякав: відречися від чоловіка — і сама виживеш, і дитину врятуєш! На всі пропозиції наглядача стати його коханкою жінка відповідала: «Я повінчана з Іваном, кохаю його і зраджувати не збираюся!» Та наглядач уперто домагався свого. Зрештою терпець Галині увірвався. Порадилися з подругою та й вирішили втекти: «Що тут втрачати, люди мруть, наче мухи. Як на те Божа воля — виберемося, а ні — все одно в цих снігах загинемо!»

І втекли! Довго брели, не розбираючи дороги, двоє молодих жінок і маленька Оля, поки дивом не натрапили на скит. Там знайшли прихисток у віруючих, перепочили, та й рушили далі, додому.

Іван також вижив, повернувся з таборів і знайшов-таки свою дружину. Можна тільки уявити щастя людей, які вже, напевно, й не сподівалися одне одного побачити, хіба що на тім світі. Подружжя оселилося в Янові, недалеко від Прип’яті. Галина народила Іванові ще п’ятьох дітей. Останній хлопчик, Василь, з’явився на світ у вирві від бомби, вже під час другої світової. Війна принесла Галині нове випробування віри та сили духу... Селище багато натерпілося від фашистів. А ті, коли вже відступали, влаштували людям іще одне знущання. Зібрали всіх у стодолу, зачинили двері, приставили варту. Люди вже чекали, що будівлю обкладуть соломою й запалять. Там опинилася і Галина з шістьма дітьми. Серед загального розпачу вона наказала своїм дітям стати на коліна і молитися, та й сама біля них вклякла. Так минув день, другий... Люди сиділи в стодолі без їжі й води, напівбожевільні від очікування смерті, а Галина з дітьми все молилися, майже безперервно. На третій день диво таки сталося. Німець, який стояв на варті, відчинив двері і мовчки вказав, куди тікати.

Після таких потрясінь настало відносне затишшя. Діти виросли, вибилися в люди. Хто став добрим господарником, хто — кандидатом наук, а один син — навіть ректором інституту. Таки вимолила ця тендітна, але могутня духом жінка для них доброї долі. А внуки Галини живуть і в Ризі, і в Мадриді, по всьому світі.

Сама ж вона жила в Янові, неподалік ЧАЕС. Своє останнє випробування — ракову пухлину — прийняла спокійно, з гідністю.

— До останнього вона не здавалась, все їздила до Почаєва, до Києво-Печерської лаври. А померла на другий день після мого весілля, у березні 1984 року. Сім років не дожила до української незалежності. Це була патріотична сім’я. Вся хата — в рушниках, та й самі часто у вишиванках ходили... — згадує Надія.

А свою розкішну косу Галина зберегла до глибокої старості.

Житомир.