Я взяв відповідальність на себе

Ці та інші епітети звучали в стінах Верховної Ради України під час обрання голови парламенту, вони використовуються в різноманітних ЗМІ. Стримано-критично відносно обрання голови висловлюється і Президент («Я беру до відома обрання...»). Власне, визнання можна робити різним способом.

Як же так трапилося, що формування структур парламенту затягнулося рівно настільки, як це було в 1998 році, коли реалізовувалась вимога Л. Кучми «будь-хто, аби не Мороз». Чи не нагадує нинішня ситуація, саме в цьому підході, повернення до кучмізму?

Але тоді була інша модель влади. Президент мав фактично необмежені права, в т. ч. вплив на депутатів парламенту. Як все це виглядало, люди пам’ятають. Повертатися до тих спогадів — жаль часу. Та й потрібно це хіба що аналітикам, котрі політикою займаються професіонально.

Тепер же модель влади інша і структури парламенту (формування коаліцій, обрання голови, заступників, керівництво комітетів) можна було здійснити на другий день після офіційного оголошення висновків ЦВК, тобто більше двох місяців тому. І готовність для того була, підставою для чого був Меморандум, погоджений трьома політичними силами, що ввійшли до парламенту, — БЮТ, «Наша Україна», СПУ. Погоджений до 26 березня, тобто до дня голосування.

«НУ» офіційно відмовилась від дотримання принципів, викладених у Меморандумі, бо... результати виборів виявились для неї непрогнозованими і передбачений там порядок розподілу сфер відповідальності (точніше: закріплення посад за наслідками виборів) цілком переконливо свідчив про пріоритети БЮТ. Бачити на посаді прем’єр-міністра Ю. Тимошенко в «НУ» не хотіли аж ніяк. Не можна сказати, що таку перспективу сприймали з захопленням інші політичні кола, але соціалісти визначилися просто: треба поважати волю виборців, навіть якби вона була іншою, ніж можна було сподіватися.

Тижнів два-три тривала порожня суперечка, де за загальними словами приховувалось небажання фіксувати те, що стало підсумком виборів. Кілька разів офіційно від СПУ та БЮТу ми зверталися до Президента щодо прискорення процесу створення коаліції. Зверталися, бо він є фактичним лідером «НУ» і представляє її на найвищій посаді в державі. Це загальновідомий факт. Дійсністю є те, що всі зміни, котрі започаткував у 2004 році Майдан, сталися завдяки зусиллям трьох політичних сил — ще не сформованої «НУ», БЮТ, СПУ, причому суперечка про пріоритети в цьому сенсі зайва.

З Майданом визначився народ, він пройшов етап самоочищення. І тривав він не лише в листопаді—грудні 2004 року. Це була кульмінація процесу, розпочатого в 2000 році акцією «Україна без Кучми!», 2002 року — «Повстань, Україно!». Україна повстала, люди стали іншими, а традиції влади, шкода, відстають від суспільних перемін. Це проявилося в кадрових призначеннях, в помилках влади, в гострому конфлікті, який призвів до відставки уряду Ю. Тимошенко.

Однак шлях до демократичного розвитку відкрився і причетні до цього політичні сили одержали право вже у владних структурах впливати на рух по визначеному шляху. Схема: від «НУ» (і від народу, звичайно) — президент, від БЮТ — прем’єр, від СПУ — голова парламенту, — найкраще сприймалась у суспільстві, була логічною. З огляду на це керівні органи Соцпартії висловилися відповідним чином. Ця логіка підтримувалась і БЮТом. Для впливової бізнесової частини «НУ» з’явилася знахідка. «Ми не сприймаємо мову ультиматумів» — приблизно так звучали претензії до соціалістів, за якими чітко проглядалося звинувачення їх у розвалі (бажаному для «НУ», її згаданій частині) коаліції.

Щиро поважаючи уповноважених представників «НУ», які разом з партнерами від БЮТ та СПУ підготували унікальний і вкрай необхідний для нинішньої України компромісний документ — угоду про створення коаліції демократичних сил, не можу не поспівчувати їм. Вони були заручниками інтриги, суть якої зводилася до простого: нейтралізувати вплив БЮТ. Не допустити Ю. Тимошенко до крісла прем’єра, попутно зробивши винними соціалістів, відсторонити їх від політичного життя.

Мета була зрозуміла: коаліція в складі «НУ» і ПР. Для її досягнення БЮТ не заважав, бо при будь-якій іншій конфігурації коаліції (крім БЮТ—«НУ»—СПУ) переваги БЮТ втрачалися. Саме захищаючи позицію БЮТ, у преамбулі угоди зазначалося зайве, на мій погляд, застереження про неможливість розширення коаліції. Саме тому Ю. Тимошенко багаторазово демонструвала чорно-білі оцінки ситуації, вміло поділяючи парламент на «переможців і переможених», дратуючи опонентів. Вона остерігалася зближення позицій, розширення коаліції. Це було очевидним.

Тим часом «НУ» і ПР інтенсивно вели переговори, які називалися для преси консультаціями. Тим часом між цими фракціями парафована була угода, котра змістом повторювала угоду про створення коаліції демократичних сил.

Власне, коаліція «НУ» і ПР є об’єктивним наслідком виборів. Ідеологічно ці політичні сили, як і БЮТ, мало чим відрізняються. Вони — ліберали. Вони не можуть бути в опозиції до самих себе хоч би тому, що бізнес не може бути в опозиції до влади та ще й конфліктувати з нею. Але є морально-політичний аспект проблеми: зобов’язання перед Майданом. «НУ» не посміла, точніше — побоялася взяти на себе відповідальність за оптимальний крок, за створення «коаліції двох», сприяючи, до речі, тим самим залагодженню проблеми «Схід—Захід», нав’язаної Україні впродовж останніх двох років. Побоялася зробити сама. Потрібен був винуватець. Він — в особі СПУ, зокрема, в претензіях на спікерство О. Мороза.

Все складалося якнайкраще для частини керівництва «НУ». Але... я зняв свою кандидатуру. Інтрига розвалилася. «НУ» змушена була підписувати угоду, заявляти про створення коаліції. Та замість Ю. Єханурова, названого офіційно кандидатом на посаду голови парламенту, з’являється кандидатура П. Порошенка, кандидатура виключно контраверсійна для керівництва БЮТу. Ю. Тимошенко, розуміючи суть задуму, все ж погодилася з таким варіантом. Офіційно. Але в неодноразових консультаціях з Президентом, в численних дискусіях на раді коаліції ми з нею доводили неможливість обрання П. Порошенка, небезпечність такого призначення для стабільності влади. Не допомогло. Тоді на загальних зборах коаліції я заявив про ставлення до кандидатури П. Порошенка депутатів нашої фракції, про те, що не можна, прикриваючись загальним принципом, створювати ганьбу, подібну вересневій минулого року, коли конфлікт між особистостями призвів до зміни уряду, завдав тяжкий удар по авторитету влади. Говорив я те, про що думали всі, але казати... Не сміли? не звичні? боялись?.. Схема ж елементарна: формування влади, дискредитація Кабміну за наслідками роботи уряду протягом кількох місяців, недовіра йому з боку парламенту, нова коаліція і т. д. Маю досить аргументів, що все саме так і передбачалось.

Бути заручником в цій інтризі партія, фракція, я особисто не могли. До засідання фракції, що розглядала питання про кандидатуру голови парламенту, я спробував зв’язатися з Президентом. Зв’язку не було. Переконував представників «НУ» в необхідності іншої кандидатури. Переконати не вдалося. На інший варіант вони піти не могли.

Продовжувати фарс із коаліцією, фактичне безвладдя і відсторонення парламенту від виконання Конституцією передбачених обов’язків було неприпустимим.

Я свідомо взяв відповідальність на себе. Заявляю про це відверто. Сталося так, як громадяни бачили 6 липня. Сталося, до речі, у повній відповідності з Конституцією України. Це теж треба брати до відома.

Коаліція демократичних сил припинила своє існування після офіційних заяв керівників БЮТ і «НУ» та виходу після цього зі складу коаліції депутатів-соціалістів. Створено нову коаліцію. Її програма фактично повторює в основних питаннях зміст угоди коаліції, що проіснувала два тижні. Є перспектива швидкого створення уряду професіоналів, які здатні забезпечити розвиток України, її європейський вибір, не втрачаючи при тому взаємовигідне співробітництво з сусідами, зокрема РФ. Чи потрібно це Україні, владі, Президенту? Не сумніваюсь, потрібно.

Коаліція готова до співпраці з Президентом В. Ющенком в межах і формах, передбачених Конституцією. Готова підтримувати його прагнення до демократизації суспільного життя. Сприяння такій співпраці вважаю своїм обов’язком.

Головною особливістю нової коаліції є її відкритість. Це передбачає входження до неї інших фракцій і окремих депутатів. Ймовірно, що це можуть бути представники «НУ». Тим самим наблизиться вирішення проблеми штучного розколу суспільства, котра є нагальною для України. Все залежить від політичної волі «НУ», її провідників.

Проте зняття напружень, загальний успіх лежить не стільки в політичній площині, скільки в позитивних зрушеннях в економіці, соціальній сфері, зростанні добробуту людей. Адже це їм повинна служити влада.

Якщо ми це розуміємо, відчуваємо відповідальність за перспективу країни, тоді і буде потрібний людям результат. Буде повага до влади.

10.07.06.