У Старобельському районі Луганської області два великі підприємства: молокозавод і побудований п’ятдесят років тому елеватор. В історії останнього всіляке траплялося. Зі світлих спогадів: років п’ятнадцять тому підприємство працювало стабільно і без надривів, господарства щорічно звозили сюди понад сто тисяч тонн зерна. З темних — декілька років тому селяни відмовили елеваторові в довірі через те, що тут їх постійно обманювали, возити врожай на збереження стало небезпечно. Саме разом із цією чорною плямою на біографії і викуплений був «Нібулоном» у 1998-м контрольний пакет акцій елеватора. Стратегія була така: вдале розташування підприємства дасть змогу філіям, що займаються рослинництвом, зберігати тут зерно. Ще одне із завдань: необхідно було повернути довіру тутешніх хліборобів до підприємства, щоб здійснювати послуги із збереження і переробки зібраного, задіявши в такий спосіб потужності.

— Це завдання, — каже голова правління ВАТ «Старобельський елеватор» Олександр Шуліка , — виявилося не з легких. Починали з 20 — 40 тисяч тонн зерна на рік. Позаторік заготували 90 тисяч. У 2005-му — 133, до того ж більше половини привезли зі сторони. Востаннє така об’ємна заготівля була дванадцять — п’ятнадцять років тому.

Тепер це одне із небагатьох підприємств району, що працює, кожен місяць платить зарплату і не має заборгованостей. За словами працюючих, тут вона близько 640 гривень, але стабільна і значно вище, ніж у середньому в районі.

Торік усі вісім сушарок, що дають змогу сушити 400 тонн зерна на годину, перевели на газ. До цього на сушіння йшло щорічно до п’ятисот тонн дизпального. Модернізація стала майже в мільйон гривень. Навіть після подорожчання газу все одно буде дешевше, ніж сушити пальним. Хоча на підприємстві побоюються подальшого зростання цін на газ, що, звичайно, позначиться на роботі елеватора.

Проведено тут ще одну реконструкцію. На елеватор тепер приїжджають машини, що беруть до 30 тонн соняшнику, тоді як залізничний вагон уміщає 32 тонни. Довелося модернізуватися, щоб збільшити пропускну спроможність.

Олександр Степанович знає, що таке хліборобська праця, й упевнений, що майбутнє в рослинництві за великотоварним виробництвом. За такими, приміром, підприємствами, що працюють у структурі «Нібулону». Свого часу він п’ятнадцять років був головою колгоспу. «Дотепер, — каже, — щодня підхоплююся о четвертій ранку на ранкове доїння. Чи то зима, літо, вихідний...». Нині в господарстві тім ситуація складна — не знайшлося такої людини, яка зберегла б усе в цілості.

— Реформування, — продовжує він, — якщо і відбулося, то на папері. Роздрібнили землю на клаптики — нічого в людини немає. Як на п’ятьох гектарах вести сівозміну, якщо сьогодні вигідні культури — соняшник і ячмінь, все інше — невигідно. З цінами вакханалія...

Г. К.