Кілометри втрачають лік, коли попереду зустріч з дорогими тобі людьми. Такими для «Голосу України» завжди є його передплатники. Особливо приємно, коли їдеш до них не з порожніми руками, а з редакційними призами.

Сьогодні ми з начальником відділу із заготівлі молока Рожищенського сирзаводу Михайлом Марчуком виконуємо приємну місію: розвозимо подарунки передплатникам. Володарка одного з них Тамара Михалевич живе в селі Соколище Старовижівського району. Дорога до неї неблизька. Спочатку 105 кілометрів шосе Луцьк — Ковель — Брест. Потім кілометрів сім путівцем через ліс до села Синове, а там ще зо три берегом озера.

Виїхали без попередження. І були раді, що не розминулися з господинею. Вона саме прийшла з поля, де полола буряки. Швиденько перевдягнувшися, вийшла до нас. З’ясовуємо, що Тамара Василівна й її чоловік Микола Трифонович мають стосунок не лише до нашої газети, яку передплачують уже одинадцятий рік, а й до Рожищенського сирзаводу, до якого Михалевичі, як і більшість мешканців Соколища, здають молоко. Рожищенці завоювали довіру тим, що вчасно розраховуються. Зручно селянам, що в обмін на молоко можна також без жодних націнок придбати в них свіжі масло, сири. Варто лише зробити замовлення заготівельнику і вже наступного дня матимете їх удома.

Приймаючи наш приз, господарі не без гордості відзначили, що вже мають кілька таких само фірмових коробок торгової марки «Роси» і смак цієї продукції вже давно належно оцінили. А ось у редакційному розіграшу призів участь брали вперше й одразу виграли.

Тамара Василівна працює завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту. Тож у кімнатах безліч медичної літератури. Передплачують Михалевичі й кілька періодичних видань. Серед них — «Голос України». Газета, на думку господині, останнім часом стала цікавіша. Подобаються сторінки «Сім’я», «Посиденьки», «Парад порад», «Курінь», «Політика».

Як і всі в Соколищах, мають землю, вирощують овочі, картоплю, буряки, озимі зернові. А по помідорах усіх односельчан обігнали —17 різноманітних сортів висадили. Бували роки, що возами їх збирали. За головного механізатора — чоловік Тамари Василівни Микола, який працює шофером у місцевій пожежній охороні, а у вільний від чергувань час обробляє сімейний лан власним трактором ЮМЗ-6.

Стобихівка, куди проліг наш наступний маршрут, розташована серед лісів. Тут на нас уже чекає сільський голова Іван Ричук. Від нього з приємністю дізнаємося, що редакційний приз дістався багатодітній матері. На жаль, Людмилу Миронівну Осадчук ми дома не застали. Вона саме перебувала на стаціонарному лікуванні в Камені-Каширському. Чоловік поїхав за нею, але невідомо, коли повернуться. Тож про дружну сім’ю Осадчуків розповідала їх дочка Ліля. Із задоволенням слухаємо, як вона, збиваючись і боячись пропустити когось, перелічує імена своїх братиків і сестричок. Оце так сімейка!

По-доброму заздримо Людмилі і Степану Осадчукам, які, окрім 13 дітей, мають ще й 24 онуків. Щоправда, біля тата й мами залишилися тільки 4 дітей. Як виживають? З двома іншими господарями тримають пилораму. А ще влітку збирають ягоди і гриби. У врожайний рік одному за день можна назбирати 25—30 літрів ягід. Якщо врахувати, що минулого року за літр платили по десять гривень, то за сезон, а це приблизно місяць, можна непогано заробити. Тримають корову. Молоко не продають, бо і дома є кому його пити. Вручивши приз, фотографуємося. Шкода лише, що без Людмили Миронівни і Степана Семеновича. Їхньому батьківському подвигу треба низько вклонитися.

Затим поспішаємо в місто Камінь-Каширський. У цьому поліському районі завжди було багато читачів нашої газети. Серед них Микола Пігулко, якому випав виграш — набір консервованої продукції Любешівського міжгосподарського спеціалізованого лісогосподарського підприємства. І хоч живе наш призер у грибному краї, мариновані боровики, опеньки, грузді, а також компоти, лісовий мед його сім’ї не будуть зайві.

Микола Іванович передплачує «Голос України» з першого номера. Як каже, газета подобається тим, що в ній є правда. Не зрадить їй ніколи. «Навіть, коли помру, то внучки передплачуватимуть «Голос України», — жартує ветеран.

До виходу на пенсію Микола Іванович працював механіком, потім —водієм на місцевій інкубаційній станції. 35 років віддав цьому колективу. Про ті часи нагадує і вантажівка ГАЗ-52, яку підприємство вручило йому в рахунок невиплачених зарплат. З «Маргаритою», як ласкаво Микола Іванович називає своє авто, він уже тридцять років. Пригнав її з Горьківського автозаводу. Пригадує, як їздив цієї машиною у П’ятигорськ за запчастинами. Можна було б і «Москвича» за ними послати, але начальство пошкодувало свого службового легковика. Спалив за цю поїздку 2300 літрів бензину. До цього часу не може пробачити ветеран такої марнотратності.

Незважаючи на солідний вік, «Маргарита» в нього неначе нова. Інакше й бути не може, бо Микола Іванович надає цим авто специфічні послуги. «Своєрідне похоронне бюро маю, — пояснює господар. — Вожу покійників. Намагаюся допомогти людям у найскладніші моменти їх життя. Без цього, на жаль, не обійдешся».

Вже 52 роки Микола Іванович живе в мирі і злагоді зі своєю дружиною Надією Калениківною. Разом ділять усі радощі і смутки. «Добре доглядає мене», — дивиться із вдячністю на дружину. І вже нам на прощання: «Приїжджайте ще раз. У нас є про що писати».

***

Кажуть, щоб пізнати людину, треба познайомитися з її друзями. Що ж, у «Голосу України» вони чудові.

Микола ЯКИМЕНКО.

Волинська область.