Початкова історія майже кожної європейської країни доби середньовіччя оповита легендами, з яких допитливі історики намагаються добути якісь факти, щоб скласти зрозумілу їм версію тогочасних подій. Русь тут не є винятком.

Її поява на політичній карті світу близько середини чи у другій половині ІХ століття припадає на смутні часи розпаду та політичної нестабільності одразу кількох імперій Старого Світу. У Європі — створеної Карлом Великим Священної Римської, а також колись величної Візантії, в Азії, Африці і на окраїнах Європи — арабського халіфату. Нарешті під боком у слов’ян не кращі часи переживала ще одна імперія — Хазарський каганат. Що поробиш, така вже доля всіх імперій за всіх часів.

Для багатьох племен і народів, що опинилися за межами названих вище імперій, настав просто золотий час. З одного боку, могутні сусіди послабили свою хватку, їхній завойовницький запал майже згас, а з другого — аж ніяк не бідні (порівняно з найближчими окраїнами) землі і міста імперій стали доступні для відважних проводирів (князів, конунгів, ярлів, ханів, беків — звання може варіюватися залежно від країни й доби). Величезні прибутки давала торгівля.

Проводир, котрий зміг зібрати хоча б кілька сотень, а ліпше тисяч воїнів, міг тепер спробувати стати главою великої чи маленької держави (імператором, халіфом, каганом, королем, еміром — титул відповідно до місцевих звичаїв). Із сотнею воїнів він міг стати покровителем купців, із тисячею — контролювати торгові шляхи або й створити своє невелике королівство. Зібравши армію, можна було приступати до створення власної імперії. Так чи так був шанс багатіти, а отже, нарощувати свої можливості в розширенні підвладних земель.

БАГАТСТВО, ВЛАДА І СЛАВА

Тоді було дві основні можливості зібрати загін воїнів. Можна було згуртувати навколо себе родинні клани і племена, підняти їх у похід обіцянками казкових багатств, буйних пасовищ і земель десь там, за обрієм. А якщо коло родичів обмежене і вони нечисленні — найняти загін або армію за срібло. У ті тривожні часи було достатньо професіоналів, для яких війна стала буденною роботою і способом життя. Інакше поставало питання: де взяти срібло, нагромадити первісний капітал, коли ти недостатньо сильний для того, щоб відібрати його силою?

Таким цілком легальним способом була торгівля. Виникнення на берегах річки Волхов близько середини VІІІ століття скандинавського Алдейг’юборга-Ладоги саме й пов’язане з торговими експедиціями варягів на землі фіно-угорських, а затим і слов’янських племен. Археологічні розкопки, які останнім десятиліттям інтенсивно провадять російські археологи, відкривають деякі подробиці цього економічного (а згодом і політичного) дива. Зазначимо, що інтерес до цих досліджень у Росії було виявлено на найвищому рівні — Володимир Путін уже кілька разів відвідав місце робіт ладозької експедиції.

Болотиста земля зберегла залишки зведених з дерева будинків. Зрізи колод дають можливість установити з точністю до року час, коли було зрубане дерево, використане в будівництві. Один зі знайдених стовбурів дав дуже поважну і несподівану для багатьох досліджень дату — 755 рік, на підставі чого навіть відсвяткували ювілей заснування міста, з яким наші північні сусіди пов’язують зародження російської державності.

Розкопки показали, що забудоване дерев’яними спорудами селище поступово розросталося. Наявність ремісників (знайдені майстерні) і купців (знахідки монет, предметів, якими могли торгувати, і з віддалених територій також) дає право називати Алдейг’юборг містом. В околицях Ладоги і сьогодні височіє безліч курганів, під якими спочивають його мешканці. Серед розкопаних поховань є могили воїнів, ремісників, а окремі з них пов’язують з правителями або воєначальниками.

Поступово місто стало багатоплемінним. Його мешканці — скандинави, місцеві жителі та слов’яни — налагодили виробництво товарів, що добре йшли на обмін, — прикраси зі скла, металу, залізні інструменти... Торгові маршрути прокладали протоптаними мало не в бронзовому столітті священними шляхами аборигенів. Вони сягають країн, воістину багатих на срібло — Хазарії, Візантії.

Торгівлю цю контролювали і спрямовували, судячи з усього, представники скандинавських народів. Фіни іменували деяких із них rots, routsі, rotsі (можна вимовити як Русь), а слов’яни усіх без винятку прибульців із північних країн називали «варягами». А що слово «варяг» прижилося і в наших краях, і в Росії, зупинімося докладніше на його значенні і походженні.

ВІКІНГИ — ЛЮДИ МЕЧА

Ці два слова більш як тисячу двісті років тому доволі часто звучали на багатьох мовах Старого Світу, і всі прекрасно розрізняли, про кого (а головне — про що) йдеться. І що характерно, не плутали чи принаймні намагалися не переплутати вікінгів з варягами. Бо така помилка просто могла коштувати життя чи гаманця (а часто — того й того одночасно).

Через десять-дванадцять століть адекватне тлумачення первісного значення термінів «вікінг» і «варяг» стало доступне лише історикам, котрі, втім, не перестають сперечатися про подробиці й суть їх походження. А в побуті нині можна надибати вживання слова вікінг як етнонім стосовно мешканців скандинавських країн. Зазначимо, однак, що таке слововживання коректне такою само мірою, якою мірою коректне застосування до всіх російськомовних вихідців із СРСР поняття «російська мафія».

Походження поняття «вікінг» вважається не зовсім ясним. Зазвичай його виводять від давньоскандинавського слова vіk — затока, гирло. Якщо до цього слова додати суфікс іng, що позначає належність, походження, то вийде слово вікінг, тобто «людина із затоки». Справді, Скандинавію часто називають «країною фіордів», тобто заток. Однак етимологія слова не проясняє його суті. Адже те саме слово «вік» вживалося в оборотах на кшталт «ходити у вік». І йшлося тут не про прогулянку на човнах обивателів затокою, а про морський похід озброєних до зубів професіональних воїнів для привласнення чужого майна та захоплення рабів.

Для позначення такого роду занять у європейських мовах більш уживане інше слово — «піратство», тобто звання «вікінг» цілком відповідає званню «пірат». Як і останнє, його не можна всерйоз розглядати як етнонім, бо із письмових джерел відомий склад бойового братерства вікінгів. Серед них, до речі, цілком могли опинитися слов’яни. Археологи дослідили одне таке поселення на острові коло міста Волин (у сучасній Польщі), де знайдено предмети і скандинавського, і слов’янського походження. Тобто вікінгом іменувався кожний, хто на свій страх і ризик вирушав у похід добувати славу і багатство.

У літописах вживалося інше слово — варяг. Воно також скандинавського походження, vaerіngjar —приблизно від vrіngjar — «люди меча». Інше тлумачення походить від слова vaerіngі — «вірні», «котрі дали клятву». З контексту древніх хронік, як правило, випливає вживання цього слова стосовно вихідців зі Скандинавії, котрі проживають далеко від історичної батьківщини. Починаючи із XІ століття, візантійські імператори завели собі гвардію з «варангів», до якої вербували спочатку скандинавів, а далі всіх охочих (останні гвардійці полягли, захищаючи Константинополь від хрестоносців у 1204 р.). Отже, слово варяг видається більш пристойним з терміном «вікінг».

А в реальній історії всі ці тонкощі часом дивно перепліталися, як і долі країн та людей. Сьогодні ти добропорядний варяг, купець чи найманий воїн на службі в короля або князя, а завтра — поза законом, але вікінг, котрий живе за законами вольниці і військового братерства. При цьому вікінги нерідко прагнули легалізації свого статусу і були не від того, щоб домогтися вищого становища в суспільстві. Відомо, приміром, із хронік і саг про легендарних йомсвікінгів — елітну дружину, яка створила дивовижний кодекс поведінки, що цілком легально пропонував свої послуги монархам або претендентам на престол. Вони жили у військовому таборі на острові, куди не допускали жінок (аналогія із Запорозькою Січчю так і напрошується), давали клятву, що, крім іншого, зобов’язувала стояти один за одного до кінця.

Що поєднує вікінгів і варягів, то це їх переважно скандинавське походження. Те саме можна сказати і про культуру, особливо військову. Зброї і обладункам воїни Півночі давали поетичні назви, зафіксовані у скандинавських сагах, аналозі російських билин. Чого варті назви мечів — Полум’я Одіна, Бойова Змія, Змія кольчуги, Той що завдає втрати бойовому полотну. Бойовим полотном іменували збрую — довгу, до колін сталеву кольчугу. Набрану із багатьох тисяч вручну зварених або склепаних кілець, часом її іменували Сірим одягом Одіна або Плащем Королів, а частіше — просто Бойовим Полотном. Бойовий щит називали інколи ще поетичніше: Сонце Битви, Дах Залу Одіна, Колесо Хільд (валькірія). Спірні питання в ті суворі часи скандинави нерідко вирішували не в суді, а на двобої, правила якого були суворо регламентовані. Часом для цього воїни усамітнювалися на безлюдних островах.

Життям тисяч людей стала війна. Щоб хоч приблизно (зате дуже наочно) оцінити міць раті вікінгів, варто побувати бодай на одному з реконструкторських фестивалів, що їх проводять нині в різних містах України. Тут можна не тільки помилуватися на дуже гарні реконструкції костюмів, зброї тієї доби, а й побачити древню рать у дії.

Нинішньої весни мені випало спостерігати таке на фестивалі в Київській фортеці. Це був бій, у якому по обидва боки було по десятку учасників. Звісно, масштаби не ті, що при Гастинсі чи Грюнвальді, але деяке уявлення про військові зіткнення древніх можна скласти. Ситуація була, зазначу, геть неісторична — воїнам в озброєнні вікінгів протистояли... бійці в одязі і зі зброєю європейських лицарів XІV—XV століть. Коли клин вікінгів зіткнувся з латниками часів Столітньої війни, пролунав моторошний брязкіт і гуркіт. Воїни Півночі блискавично пройшли крізь стрій своїх супротивників, і бій перетворився на сутичку, де вони, більш рухливі, мали певні переваги. Лише з третьої спроби лицарі зметикували, що робити: вони розступилися, а потім узяли вікінгів у кільце й почали добивати алебардами. Так само континентальна Європа, а також Британія тисячу років тому не відразу і не скрізь зрозуміли, з ким (і з чим) мають справу.

Чудово озброєні, загартовані в безлічі великих і малих боїв, нормани, варяги і вікінги протягом понад двох століть залишили свій слід на землях Європи, Азії й Африки, дісталися Нового Світу. Є їхній слід і на землях, а також в історії нашого краю тієї доби.

ДОЛЯ ВАРЯГА НА РУСІ

Щоб знайти ці сліди, можна навіть не виїжджати за межі Києва. Не всі, хто прогулюється залитими асфальтом та викладеними плиткою вулицями старого міста в районі, скажімо, Софії чи Михайлівського монастиря, знають, що внаслідок розкопок і випадкових знахідок тут було виявлено чимало старожитностей, які можна пов’язати з скандинавською складовою історії Русі. Багато речей можна побачити в Національному музеї історії України або Археологічному музеї Інституту археології. Це зброя, прикраси, предмети побуту. Але найбільше враження часом справляють знахідки, зроблені під час будівельних робіт у старій частині міста.

Так, на вулиці Велика Житомирська було розкопано поховання воїна. Його поховали майже одинадцять століть тому у досить великій могилі. Для небіжчика в ній спорудили цілий будинок-зруб з колод. Покійний лежав на дерев’яних носилках, що у давнину могли бути застелені тканиною чи хутрами. Те, що знайшли при ньому — меч, залізні наконечники стріл, пряжки від портупеї, кілька ґудзиків, бронзові прикраси від гаманця, а також його скромний вміст — чотири бронзові монети, нині можна побачити на тимчасовій виставці в Центральному музеї Збройних сил України. Знахідки дають змогу скласти невелику історію про життя варяга, котрий прибув до стольного Кий-града більш як тисячу років тому.

Про те, що він був воїном, свідчить військова амуніція — викуваний, можливо, за образом і подобою Полум’я Одіна важкий широкий меч з характерним навершям, наконечники стріл, фурнітура від ременів, на яких цей меч носили. Меч досить довгий — більше половини зросту господаря. Широке лезо зі слідами ударів ковальського молота має вигляд дуже важкого. Але його врівноважує масивне навершя — зброя збалансована біля рукояті. Згідно зі звичаєм, вступаючи у дружину, воїн схиляв коліно перед князем (конунгом, ярлом) і, поклавши праву руку на рукоять такого ось меча, клявся у вірності своєму ватажку. Це, крім іншого, означало готовність прийняти смерть за велінням вождя.

Зберігся бронзовий кінчик піхов — бутероль. Він відлитий з бронзи, а колись був начищений, і блищав, як золотий. Його прикрашає стилізоване зображення ворона. Це Ворон Одіна, всевидюче око могутнього бога, заступника відважних воїнів Півночі. Смерть з мечем у руці гарантувала воїну місце на посмертному бенкеті в палатах воєнного раю — Валгалли.

Дещо про воїна можуть розповісти наконечники стріл, які досить різноманітні. В одному сагайдаці було зібрано найрізніші типи боєприпасів — на всі випадки війни, для будь-якого супротивника. Великі, з лезом у вигляді ромба наконечники годяться, щоб уражати не захищених обладунками воїнів, а також їхніх коней. Найстрашніших ран завдають зрізні — у них лезо перпендикулярне рукояті, такою стрілою можна буквально відстрелити руку чи зробити широку різану рану, як мечем або кинджалом. От наконечники з вузьким вістрям — бронебійні, вони пройдуть між кільцями будь-якого Бойового Полотна. Один з наконечників відрізняється від інших — він з вузьким лезом, що нагадує ланцет (скальпель) і коротшою рукояттю.

Такий наконечник — «візитна картка» воїна-варяга. Археологи свого часу звернули увагу на те, що в похованнях воїнів зі скандинавськими речами на Русі обов’язково знайдеться один-два таких наконечники. Вони типові для набору озброєння воїнів-норманів, але на Русі такі боєприпаси — екзотика. Справа в тому, що в цих краях на озброєнні був більш могутній і далекобійний, кочівницький лук, невідомий північним народам. До такої зброї потрібні стріли з довгими і тонкими кінцями, що під час влучення в мету не розколять ратище. Стріляти «варязькими» стрілами, навіть якщо вони підходящої довжини, з такого лука не можна — ратище розколеться. Варяги оцінили переваги місцевого лука і користувалися відповідними його потужності боєприпасами. Але вони завжди (принаймні перший час перебування на слов’янських землях) залишали в запасі одну-дві стріли, викувані на історичній батьківщині і клали їх у могили своїх воїнів, що загинули або вмерли на чужині.

Отже, цей воїн прибув на Русь, маючи на поясі важкий, викуваний вмільцями на далекій батьківщині меч, а в сагайдаці — запас виготовлених там само стріл. Лук місцевого зразка і стріли до нього він одержав у князя (або придбав за приступною ціною у київських зброярів). Київські умільці вміли робити і те, і інше. Через кілька сотень років навіть татарські лучники цінуватимуть ці вироби доволі високо. Приміром, зв’язку стріл київського виробництва можна було тоді виміняти на віз солі!

Коли з екіпіровкою усе було владнано, настав час найматися на службу, щоб завоювати славу й одержати срібло. Можливо, слава цьому варягові перепала, його поховали, можна сказати, з військовими почестями, але срібла не дісталося. Адже в його багато прикрашеному і досить об’ємистому гаманці виявилося всього чотири монети — і ті бронзові, викарбувані в Західній Європі. Напевно, залишок після купівлі лука. Якби варяг устиг послужити князю й отримати розрахунок, то в його гаманці мали б виявитися справжні срібні дірхеми.

Якому ж київському князеві збирався послужити воїн? Знайдені монети були викарбувані близько 920 року. Можливо, доблесний варяг розраховував найнятися на службу до київського князя Ігоря, сина легендарного Рюрика, який посів київський престол після смерті Віщого Олега в 913 р.? Утім, деякі історики стверджують, що князь Олег спочив приблизно в 922 р., і тоді варяг з Великої Житомирської міг наспіти до Києва точно до бурхливих подій, пов’язаних зі зміною володаря. Хай там як було, цей воїн, очевидно, виконав клятву, дану київському князю.

КНЯЖНА З МИХАЙЛІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ

Варто відразу сказати, що жінка, про поховання якої йтиметься далі, відношення до Михайлівського Золотоверхого монастиря не має, а титул здобула від археологів, які знайшли місце її вічного спочинку.

Тривали охоронні розкопки на території монастиря, пов’язані з відтворенням його головної святині — Михайлівського храму. Виявилося, що з часів Київської Русі шар землі місцями тут виріс на два і більше метри. Крім того, з’ясували, що на цій ділянці до зведення християнських святинь був величезний язичеський некрополь, на якому до того ж ховали людей аж ніяк не бідних. Поховання робили тут за часів Віщого Олега, князів Ігоря, Святослава і навіть Володимира.

У деяких могилах збереглися сліди дерев’яних конструкцій — схожих до згаданого раніше зрубу. Багато поховань були потривожені, а то й пограбовані ще в давнину, а то і зруйновані під час закладання фундаментів більш пізніх будівель. Монастир був буквально зведений на кістках древніх мешканців Києва.

Одне з поховань було виявлено біля самого фундаменту Варваринського корпуса саме 30 квітня. Археологи поспішали з розчищенням, щоб завершити дослідження до вихідного дня. Але коли підібралися впритул до фундамента, виявилося, що комусь доведеться провести ніч на розкопці, охороняючи знахідки. Біля похованої жінки знайшли не тільки залишки скриньки, срібну чашу і філігранної роботи застібку від плаща, а й навіть золоті прикраси. Залишалося дивуватися дослідницькому щастю, а особливо тому, що будівельники, які копали траншею під фундамент будинку, зрізали лише верхівку черепа, залишивши непотривоженими нашиті колись на хустку золоті і срібні прикраси!

Знахідки передали реставраторам, тепер їх можна оглянути на згаданій раніше виставці, на вітрині, розташованій по-сусідству з пожитками воїна-варяга. З’ясувалося, що прикраси, особливо застібка-фібула, також мають відношення до норманів. Тобто у стольному Києві були не тільки воїни, а й їхні бойові подруги. Утім, жінка могла походити і з місцевого слов’янського роду, носити прикраси, подаровані їй чоловіком (або нареченим). Поховання «принцеси» зараховують до того ж часу, що і описане раніше поховання воїна.

Подібних знахідок на території України за півтора століття археологічних розкопок зроблено чимало, і усі вони підтверджують факт, відомий нам з літописів: тут справді були варяги, вірні своєму володареві «люди меча». Усі вони були людьми не бідними, здебільшого — воїнами. Знахідки сконцентровані в районі великих міст, переважно в басейні Дніпра, особливо біля Києва і Чернігова. Утім, дісталися варяги і до далекого Галича, про що свідчать розкопки «Галчиної могили», розташованої біля стін цитаделі цього міста. Є їхні сліди і на берегах Дніпра, на шляху з варяг у греки, у тому числі і на південь від Києва.

Розташування багатьох літописних градів на цьому шляху таке, що вони прикривають саме водний шлях, розташовуючись в місцях, де каравани повинні були зупинятися на нічліг. Вражає панорама такої місцевості поблизу сучасного села Трипілля на Київщині. Якщо сьогодні вийти на край пагорба, де розташовувалося давньоруське місто Тріполь, і повернутися на південь, то можна побачити відразу два наступних за ним міста часів Русі: Халеп і Витачів, нині села Київської області. До речі, візантійський імператор Костянтин Багрянородний був прекрасно обізнаний про міста та фортеці на Дніпрі: той само Витачів згадано у його знаменитому трактаті про управління імперією, складеному в Х столітті! Цитадель Тріполя займала верхівку гори, а в долині розкинувся посад, обгороджений з півночі рікою, а з заходу і півдня — проритим до Дніпра каналом. Канал стерегли Водяні ворота. Сюди, під охорону стін міста можна було сховати з річки не один десяток кораблів.

Між Тріполем і Витачівим могли пристати до берега одночасно сотні, якщо не тисячі кораблів. Тут, у одному денному переході від Києва, вони могли зробити безпечну стоянку на далекому і підступному шляху в Константинополь. Можна спробувати уявити, як горіли тоді на широкому лузі тисячі багать, де подорожні — купці і воїни, варяги і слов’яни готували нехитру їжу, щось продавали, купували у місцевих ремісників. Адже і Халеп, і Витачів, і Тріполь у літописах називалися містами! І ці міста багатіли на древньому торговому шляху.

Поки древляни і поляни неспішно вирішували між собою, хто ж буде головним на дніпровському шляху і хто нарешті об’єднає слов’янські князівства-вождівства, до Подніпров’я близько середини ІX століття добралися варяги. Цій події передували якісь події на півночі, коли місцеві слов’яни і «чудь» (тобто угро-фінські племена) то закликали, то виганяли за море варягів.

Наслідки цих подій, як кола по воді, розходилися ближніми і дальніми околицями. «Хакан росів», що правив на півночі, відправив у Константинополь послів, що пройшли туди, можливо, по дніпровському шляху. Коли ці посли, що поверталися додому обхідним шляхом, потрапили в 839 році до двору франкського короля Людовика, з’ясувалося, що це ... шведи — suenorum, що мали в європейців репутацію піратів! Зрозуміло, їх відразу запідозрили в шпигунстві на користь вікінгів. Чи то лист візантійського імператора Феофіла подіяв, чи то король вирішив не конфліктувати із загадковим «хаканом росів», але руси-шведи вирушили далі.

Адже в Європі прекрасно були інформовані про значення титулу «хакан», тобто «каган», який носили правителі степових імперій Євразії. Титул кагана в європейському табелі про ранги відповідав титулові імператора. Він також непохитно асоціювався з кінними, що знищують усе на своєму шляху, ордами, що проникали далеко на захід. Тобто руси заявили королю франків, що їхній правитель є імператором, якому підвластні не тільки руси-шведи, що живуть десь на сході, а й інші племена і народи. Можливість поєднань у військовому контингенті ймовірного супротивника лютих вікінгів і нещадних кінних кочівників могла, мабуть, вразити уяву і справити належне враження на будь-якого європейського правителя тієї епохи.

Літописи не зберегли інформацій про те, як і коли варяги вперше опинилися під стінами Києва. Дивний збіг, але всього через три роки після згаданого вище посольства від хакана росів, близько 842 р., є зведення про напади «народу русів» на узбережжя Чорного моря. Воїнство київського князя Аскольда, що ходило в 860 р. до стін Константинополя, патріарх Фотій іменував русами з північної країни. Хто ж вони, роси-руси древніх літописів і хронік? Слов’яни, скандинави чи інший народ?