Соціальна політика — не самоціль

Суспільство мало змогу не раз переконатись, що безсистемність прийняття рішень у соціальній сфері у вигляді латання дірок стосовно підвищення окремих показників життєвих стандартів створює лише ілюзію політико-соціального захисту. Така «політика» неминуче обертається ще більшими втратами, знеціненням фінансових затрат і новими проблемами.

На жаль, тривалий час соціальна політика в Україні виглядала як звичайна реакція багатьох урядів на кризові явища. Головна увага приділялась не з’ясуванню причинно-наслідкового зв’язку існуючих проблем, а окремим ланкам соціальної сфери: пенсії, грошова допомога, пільги, мінімальні соціальні стандарти тощо. Дуже часто рішення приймались під тиском акцій протесту окремих категорій населення, об’єднаних за професійною ознакою.

Такі підходи — це відірваність від реального стану економіки, некомплексність, відсутність необхідних обґрунтувань і аналізу можливих наслідків.

Звідси популізм та демагогія, цинічне смакування соціальних проблем, людських бід та негараздів з боку окремих політичних сил.

Очевидною є необхідність запровадження в соціальній політиці системності, послідовності та науковості. Це дає змогу досягнути поступовості та стабільності, позитивних змін, відчутних у кожній родині.

Наприклад, розв’язуючи завдання формування середнього класу, ми бачимо, що його відсутність в Україні не дає змоги досягти узгодженості соціально-економічних інтересів різних груп населення, створює проблему зростання соціального розшарування між малозабезпеченими і заможними верствами населення.

Декларуючи свій європейський вибір, Україна в питаннях, які стосуються поглиблення майнової диференціації населення, вперто віддаляється від європейських орієнтирів. У будь-якому суспільстві необґрунтовано великий розрив у розподілі доходів та майна несе загрозу соціальних, політичних та економічних потрясінь. Якщо в європейських постсоціалістичних країнах доходи 10% найбагатших сімей перевищують доходи бідних у 4—5 разів, то в нас — більш як у 14 разів. За цим показником ми наближаємось до країн Латинської Америки, що й зрозуміло, бо відомо, що рівень соціальної нерівності безпосередньо залежить від матеріального добробуту суспільства. До того ж зазвичай значна частина доходів багатих перебуває в тіні.

Основою зменшення полярності між бідними і багатими в Україні може стати, зокрема, комплексна довгострокова державна програма забезпечення зайнятості, створення нових робочих місць на основі розвитку мікрокредитування, реалізація в життя вимог концепції реформування системи оплати праці... Потрібна програма створення системних умов для розвитку малого підприємництва на рівні регіонів: села або селища, районного міста чи обласного центру. Взагалі потрібно зміцнювати ринкові механізми відтворення робочої сили, її більш ефективного використання, сміливіше запроваджувати елементи змагальності в сфері соціально-трудових відносин.

Як подолати дефіцит трудових ресурсів

Зрозуміло, що в своїй діяльності законодавці зобов’язані належну увагу приділити забезпеченню позитивної тенденції в розвитку сучасного ринку праці.

Останнім часом дещо загальмувався процес створення можливостей реалізації людиною свого права на працю. Мова повинна йти про створення справді нових робочих місць, а не маніпулювання цифрами, бо тільки минулого року промислові підприємства України втратили більше мільйона працівників. Сьогодні на багатьох заводах і фабриках реальною стала втрата унікальних технічних, технологічних операцій через брак робочих рук. Не слід нехтувати ознаками наростання серйозної проблеми дефіциту якості трудових ресурсів.

Система освіти, позбавлена державної підтримки, намагається виживати, не реагуючи на кадрові запити роботодавців, орієнтуючись на купівельну спроможність батьків абітурієнтів. Навчальні заклади штампують економістів та юристів, педагогів та медиків, а промисловість просить інженерів-механіків, технологів, гірників, програмістів, робітників всіх спеціальностей. Зберігають дивний спокій чиновники Мінпраці та Міносвіти, спостерігаючи, як в обласних центрах бухгалтерів та економістів готують сотні місцевих вузів. Тільки в Києві майже 40 вузів мають економіко-правовий статус. Тож не дивно, що в Україні на одну вакансію економіста — 85 претендентів, на бухгалтера — більш як 20. Молодь шукає не роботу, а зарплату, до того ж з кожним роком рівень підготовки спеціалістів викликає дедалі більше нарікань з боку роботодавців, насамперед закордонних. У цьому, до речі, одна з причин корупційності в наших навчальних закладах. Потрібні не знання — потрібен документ про освіту, який банально купують.

Слід, поки ще не пізно, негайно повернутись до системи держзамовлень з обов’язковим розподілом молодого спеціаліста на роботу, з визначенням його статусу, гарантованим рівнем зарплати, можливістю отримати доступний кредит на житло тощо.

Окрім того, щорічні ярмарки вакансій показали, що коли в Тернопільській, Львівській чи Волинській областях на одну вакансію припадає більш як 20 претендентів, то в Донецькій, Запорізькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській областях навпаки — на 10—11 вакансій в реальному секторі економіки припадало по одному претенденту.

Втрата темпів соціально-економічного розвитку, дія штучно створених негативних причин економічного та й позаекономічного характеру негативно позначились на стані та динаміці соціально-трудових відносин, в основі яких — Конституційне право людини на працю, «... яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується».

Сьогодні люди дедалі частіше запитують: «Чому замість підвищення ефективності виробництва, поліпшення матеріального добробуту ми отримали за дуже короткий час страшні втрати в соціальній сфері, розбалансування всієї системи соціального страхування та захисту, продовження трагічного процесу вимирання нації, втрату віри в майбутнє?»

З чиєї вини країна отримала форсовану ревальвацію гривні (відплив українського експорту становить сотні мільйонів доларів)? Звідси невмотивоване закриття вільних економічних зон, ліквідація сотень інвестиційних проектів (відтік капіталу з деяких регіонів тут же загострив низку соціальних проблем). А ще було голе, недолуге адміністрування в ціновій політиці, що породило систему криз та різке підвищення цін, примітивна, на догоду політиканським амбіціям, реприватизація, митний авантюризм, котрий злочинно відкрив вітчизняний ринок на користь зарубіжних виробників, надмірне збільшення податкового тиску, зрада національних економічних інтересів в сфері енергозабезпечення та багато інших «здобутків», котрі зупинили розпочатий життєво важливий для майбутнього України процес переходу на інвестиційно-інноваційну модель розвитку економіки.

Важко зробити прогноз того, що чекає соціальну сферу внаслідок погрому базових галузей народного господарства і неминучих втрат бюджету в наступні роки. Хоча вже сьогодні очевидно —бюджет України на 2006 рік не буде виконано. Внаслідок недолугих експериментів над економікою, скорочення надходжень від податку на прибуток становить 4 млрд. гривень, не надійде 1 млрд. гривень від рентної плати. Зрозуміло, що під загрозою виконання опинилися і місцеві бюджети, котрі істотно втратили надходження від податку на доходи фізичних осіб. Так виглядає перша ціна, яку суспільство платить за системні помилки в економічній політиці. Зниження ділової активності народногосподарського комплексу вже сьогодні безпосередньо відбивається на добробуті кожного громадянина.

Чому наш українець, який працює за кордоном в умовах реальної ринкової економіки, в плані матеріального забезпечення відчуває себе комфортніше, ніж на Батьківщині? Чому трудова міграція набуває масового, загрозливого для всіх галузей економіки України характеру, знецінює затрати держави на навчання та професійну підготовку, руйнує сім’ї, калічить долі людей?

Мабуть, і через те, що впродовж років відсутність політичної волі та тверезого розрахунку численних урядів незалежної України, їх безсистемне шарахання з «латання дірок» соціальної сфери так і не дали можливості приступити до пошуку головної ланки в ланцюгу завдань соціальної політики.

Слід зосередити основні акценти соціальної політики на працездатному населенні. Тобто, не забуваючи про державну допомогу малозабезпеченим категоріям населення, соціальна політика має бути спрямована на створення умов, які дають можливість працівникам піднімати добробут за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва і ділової активності.

Пошук шляхів істотного підвищення вартості національної робочої сили — найбільшої цінності України — має бути основою практичної діяльності всіх парламентських політичних сил.

Не можна далі миритися з тим, що сьогодні зарплата, з одного боку, все ще не забезпечує нормального відтворення робочої сили, а з другого —часто зростає незалежно від ефективності виробництва. Поглиблюються диспропорції в оплаті праці не тільки між галузями, а й всередині них, між регіонами країни.

Наприклад, у Тернопільській, Волинській, Львівській, Хмельницькій областях показник зростання середньої зарплати вдвічі нижчий, ніж у Києві, Донецькій чи Запорізькій областях. Політиканська тріскотня щодо боротьби з проявами сепаратизму та федералізму тут недоречні, бо тенденція до зростання нерівності між регіонами стає дедалі очевиднішою.

До того ж знову повертаються часи, коли зарплата в державі залежить не від особистого трудового внеску, кваліфікації та професіоналізму, а від того, в якій галузі людина працює.

Знову, як у 90-х, мільярдами гривень починаємо рахувати заборгованість із заробітної плати. Понад 300 млн. гривень — заборгованість у вугільній галузі, 297 млн. — борг із зарплати на селі, який з початку 2005 року виріс на десять відсотків. На економічно активних підприємствах машинобудування заборгованість виросла до 70 млн. гривень. Тож, чи варто дивуватись, що з початку цього року заборгованість із зарплати в системі освіти виросла на 46%, в охороні здоров’я вдвічі, що на місцях дедалі частіше застосовують практику переведення працівників цих галузей на 0,5—0,75 ставки, триває скорочення працюючих.

Подальше зволікання з реформуванням системи заробітної плати загрожує втратою її стимуляційної функції. Відсутні конкретні заходи для наповнення реальним змістом концепції реформування системи оплати праці. Тож чи варто дивуватись, що в структурі собівартості одиниці продукції і далі домінують енергоносії (на одиницю ВВП затрати української економіки в 6 (!) разів вищі, ніж у світі); процент банківського кредиту (з поверненням старого керівництва Нацбанку банківська система знов охолола до реального сектору економіки); податки (їх роль та принципи збору потребують окремої розмови з уживанням валідолу); амортизаційні відрахування на основні фонди.

Наприклад, головною галуззю, що до останнього часу давала стабільність економічному життю республіки, була металургія — основний постачальник показників ВВП та валютних надходжень. Але конкурентоспроможність металургії вимушено тримається на антисоціальному економічному демпінгу — низькій вартості робочої сили. Якщо в 1990 році частка оплати праці в собівартості тонни виробленого в Україні металу становила 18—24 проценти, то зараз — не більше 10.

Одна година праці західноєвропейського сталевара коштує 43 долари США, американського — 41, японського — 40. Водночас український сталевар отримує 2,5 дол., російський — 3. У чому справа? Адже мова йде про галузь, котра глибоко інтегрована у світові ринки, тому зазначений розрив у погодинній оплаті праці важко аргументувати.

Інструмент виправлення такого ненормального становища ще в 2003 році запропонував уряд Януковича — запровадження системи регульованої державою, обов’язкової для всіх секторів економіки мінімальної погодинної заробітної плати. Через механізми державного регулювання цього стандарту слід забезпечувати прискорення динаміки заробітної плати.

Низька зарплата в промисловості загрожує деградацією найбільш кваліфікованих структур національної робочої сили, гальмує розвиток багатосегментного купівельного попиту. Багаті люди ніколи не будуть носіями масового попиту. Досить подивитись на те, що сталося з нашими пенсіонерами, які знову змушені доношувати те, що залишилось від часів Радянського Союзу. Багато хто з них із ностальгією згадує про той короткий, на жаль, період, коли уряд Януковича системністю та послідовністю в соціальній політиці дав їм стабільність і надію на краще життя. До того ж низька вартість робочої сили гальмує розробку та втілення в життя досягнень НТП. Для лома і лопати не потрібні ні наука, ні новітні технології.

Високу вартість національної робочої сили слід розглядати як дійовий ресурс нагромадження коштів, у тому числі інвестиційних, це стабільні бюджетні надходження. Наприклад, підвищення номінальної зарплати в 1,5 разу дає зростання надходжень до бюджету щонайменше на 30 %.

Підвищення зарплати може розпочатися з обґрунтованого підходу до визначення розміру мінімальної зарплати. Вона повинна перевищувати прожитковий мінімум на величину податку з доходу фізичних осіб, має дорівнювати 68% середньої зарплати (згідно з методикою МОП такий рівень можна вважати справедливим), розмір мінімальної зарплати повинен сприяти викоріненню бідності, а не множити її. Мінімальна зарплата в нас поволі зростала з суми 262 грн. до 350, хронічно відстаючи від темпів зростання межі бідності та злиденності в Україні. Рівень злиденності в Україні серед бідного населення з 54% у 2003 році піднявся до 58% у 2005 році, глибина бідності зросла з 25 до 27 %. Зрештою, з бідністю борються в багатьох країнах світу, особливо серед бездомних, безробітних, асоціальних верств населення. В Україні проблема дещо інша: маємо справу з бідністю серед працездатних, особливо серед працюючих.

На жаль, ще має місце спрощений, одномірний підхід до пошуку шляхів подолання бідності лише через підвищення номінальних доходів населення. Серед причин бідності — не тільки низька зарплата, а й безробіття, інфляція, малі пенсії та заборгованість у виплатах зарплати, неможливість отримати належну освіту та кваліфікацію і т. п. Бідність слід ув’язувати з сім’єю та її складом, з місцем проживання, з рівнем освіти та культури, з можливістю отримати медичні послуги.

А розв’язання проблем бідності може й повинно лежати в площині сфери виробництва, через загальне зміцнення економічного потенціалу держави.

Без допомоги бідним не захистимо багатих

Справді, чому на території України, де зосереджено 6% світових запасів корисних копалин, яка має вигідне географічне розташування, володіє унікальними земельними ресурсами та потужним людським потенціалом, бідні та вбогі становлять більше половини населення?

Така ситуація не є чимось фатально неминучим. Ні. Багато в чому вона зумовлена спрощеним підходом, нерозумінням урядовцями сутності соціально-економічних процесів. З одного боку. І намаганнями політиків будь-що сподобатись електорату, навіть за рахунок самих виборців, — з другого. Як наслідок — ні цифри нібито зростання доходів, ні лукава статистика не дають людям спокою та стабільності, замість упевненості в завтрашньому дні несуть нові загострення в суспільстві. Підміна постійної копіткої невдячної роботи на ниві реформування соціальної сфери революційними гаслами та брехливими обіцянками не дає змоги владі осмислити і такий важливий засіб подолання бідності, як запровадження адресності підтримки малозабезпечених сімей, необхідність заміни соціально несправедливої та неефективної системи пільг та компенсацій.

Наші правителі, серед яких чимало небідних політиків, мали б пам’ятати слова Джона Кеннеді про те, що суспільство, яке не здатне допомогти багатьом бідним, не зуміє захистити небагатьох багатих.

Ще одну важливу обставину ігнорують нові власті: темпи зростання мінімальної зарплати та її розмір мають сприяти бездефіцитності Пенсійного фонду та фондів соціального страхування. Інакше виникатимуть ситуації 2005 року, коли через безтолковість фінансистів Верховній Раді довелося в авральному порядку рятувати баланс Пенсійного фонду від катастрофічного дефіциту — до речі, штучно створеного. Щоб спокійно виплачувати мінімальну пенсію в 332 гривні, мінімальна зарплата має дорівнювати 1200 гривень.

Окремої розмови заслуговує «талант», з яким у 2005 році була провалена успішно розпочата в попередні роки пенсійна реформа. Солідарна система, яка переживає кризу в багатьох країнах Європи, давно потребувала перебудови. Цього вимагало і суспільство. Не можна було миритися з тим, що розмір виплат не залежав від стажу роботи та сплачених внесків, що не весь масив працездатного населення бере участь у формуванні внесків до Пенсійного фонду, а самі внески не є власністю людини, що 28% пенсіонерів — молодші від пенсійного віку (в 70—80-х роках таких було близько 7 %), що росла, з одного боку, зрівнялівка, з другого — неприпустима диференціація, нестерпною стала несправедливість по відношенню до громадян, які в різні роки вийшли на пенсію, та тих, хто отримував низьку зарплату, але мав значний за віком трудовий стаж. Окрім іншого, пенсійна реформа мала виконувати функцію виведення зарплати з тіні...

Усі завдання пенсійної реформи тепер відкладені до кращих часів, до повернення до влади сил з політичною волею та знаннями і навиками управлінської діяльності. Суспільство повинно почути правду. Держава не може жити вище своїх можливостей. Навіть за нинішніх мізерних пенсій бюджет Пенсійного фонду з 10% ВВП зріс до 14. До цього слід додати 1,5% ВВП — витрати на пенсії військовослужбовців. Ресурси соціального популізму давно вичерпано. А поки що знову говоримо (як колись у 90-х роках) про заборгованість перед Пенсійним фондом, яка вже становить більш як 1,5 млрд. гривень. Без забезпечення зростання заробітної плати та доходів населення критичну межу, на якій опинилась пенсійна система, найближчим часом не подолати, а її реформу знов буде відкладено. Отже, країну чекають нові соціальні потрясіння.

Дилетантство та спрощений підхід нової влади до проблем соціальної політики яскраво проявили себе на прикладі системного втручання уряду в діяльність фондів соціального страхування.

У 2005 році фінансове становище всіх без винятку фондів різко погіршилося й набуло ознак глибокої кризи. Головна причина — намагання залатати чергову діру в соціальній сфері відволіканням коштів на цілі, не передбачені чинним законодавством. Так, обіцянки організувати в Україні бум народжуваності через виплату премії в 8,5 тисячі гривень при народженні дитини та перші спроби реалізації цих «майданних» обіцянок відібрали у Фонду соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, сотні мільйонів гривень. Окрім того, що ніякого «бебі-буму» немає (в 2005 році народилось на 1,5 тисячі дітей менше, до того ж зросла дитяча смертність та бездоглядність), відразу ж виникли проблеми у виділенні коштів на оздоровлення застрахованих осіб, у тому числі дітей, у фінансуванні ДЮСШ, в оплаті лікарняних листків та ін. Цього року вперше за всю історію України сотні тисяч дітей не поїдуть до дитячих оздоровчих таборів. У властивому їм цинічно-демагогічному стилі помаранчеві намагались свої пусті обіцянки виконати за рахунок інших дітей, та й дорослих, бо коштів на оздоровлення майже 200 тисяч застрахованих осіб також немає.

Для погашення заборгованості з регресних позовів та одноразової допомоги у зв’язку з втратою професійної працездатності, що склалася станом на 1 квітня 2001 року (до моменту створення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві...), усупереч нормам закону з фонду було вилучено більше 300 млн. гривень.

Як наслідок, витрати на лікування, протезування, реабілітацію потерпілих, фінансування програм з охорони праці здійснюються не в повному обсязі. На цьому фоні дивними видаються пропозиції уряду зменшити розмір встановлених страхових тарифів (ще одна маніакальна «майданна» обіцянка). В 2006 році дефіцит бюджету фонду може досягти 700 млн. гривень.

На відміну від демагогічних та вкрай волюнтаристичних підходів ми пропонуємо суспільству прагматичні та реальні шляхи вдосконалення системи соціального страхування. Вони передбачають зменшення навантаження на фонд оплати праці без зниження розмірів страхових виплат, вдосконалення тристороннього управління фондами, підвищення ефективності їх роботи, використання даних персоніфікованого обліку, створеного в Пенсійному фонді, для розрахунку страхових виплат, удосконалення чинного законодавства, інформування населення про страхову діяльність.

Не можна допустити, щоб за брехню та популізм влади платив народ. Той самий, який так і не дочекався бодай якихось ознак поліпшення його матеріального становища. Не дочекався через непрофесіональну економічну політику, некомпетентність, патологічну схильність помаранчевих урядовців до популізму та окозамилювання.

Ярослав СУХИЙ,народний депутат України (фракція Партії регіонів).