У Луганській області поля однієї з філій
«Нібулону» — Біловодської — починаються одразу за прикордонною смугою. Її керівник Микола Лиманов не без гордості знайомить с угіддями, що простягаються до самого обрію і де дружно ростуть кукурудза і соняшник, колосяться ячмінь і пшениця: «Встає сонце — починається «Нібулон». Якщо бути точним, у двох районах області — Біловодському і Міловському — компанія орендує 4200 гектарів землі. Переваг сусідства з Росією немає жодних. Більше того — це ускладнює сільгоспвиробництво. Тут на території діє особливий прикордонний режим, і списки всіх працюючих людей і техніки подаються на узгодження. Та й контроль посилився. Прикордонні наряди часто перевіряють паспорти, тому краще їх носити з собою. Якщо раніше місцеві жителі без особливих проблем ходили на той бік на млин або, скажімо, до родичів, то тепер, щоб перейти без ускладнень, потрібно оформляти пропускні документи.Одна зі складових успіху
«Нібулону» полягає в тому, що тут культивується європейський підхід до ведення сільськогосподарського бізнесу. Компанія орендує землю не лише в Луганській, а й у Миколаївській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Черкаській областях. Якщо, приміром, у Біловодській філії вирощують сільгоспкультури, то в його керівника не повинна боліти голова, куди і як вигідніше продати зібране. Питаннями реалізації опікується інший підрозділ. Так само, як і постачанням добривами, запчастинами... За словами Миколи Лиманова, в Західній Європі теж ніхто не займається всім підряд. Вузька спеціалізація дає змогу зосередитися винятково на виробництві зерна. Тут жорсткий диктат технології, чітко дотримуються термінів сівби й обробки ґрунту. Цими критеріями і мають керуватися філії компанії, розробляючи врожайну стратегію. Рослинництво підтягується до науки. Тутешні хлібороби дослухаються до порад учених станції захисту рослин і регіонального інституту Української академії аграрних наук. Звідси і стан посівів, що одержали все, що їм було потрібно: злаковим на полях тепер навіть найдоскіпливіший агроном поставить оцінку «добре» або «відмінно». Особливо в порівнянні. Справді, адже парадокс: посіви «Нібулону» дружно в ряд, й одразу, через дорогу, фермерське поле, на якому бур’янів більше, ніж самої пшениці. Що дасть така нива людям, які віддали свої паї в оренду — питання риторичне.Якщо продовжувати порівнювати, то торік на полях Біловодської філії врожайність була в півтора-два рази вище середньої в Луганській області. Кожен гектар на коло видав понад 41 центнер пшениці, 62 центнери кукурудзи. І нинішнього року, незважаючи на морозну зиму і затяжну весну, через що трактори довго не могли вийти в поле, види на врожай такі самі.
Тут немає заборгованості ні в зарплаті, ні в орендній платі. Останню роздавали ще у вересні: хто хотів — брав грішми, а хтось — зерном або олією. Не дивно, що в окрузі чимало селян, які бажають прийти зі своїм земельним паєм у
«Нібулон».—
Багато фермерів і приватників, — вважає заступник генерального директора «Нібулону» Андрій Сироватко, — щоб застовпити землю, одразу брешуть, обіцяючи золоті гори. Адже якщо розсудити тверезо — в тебе ресурсів не вистачить навіть за паї розрахуватися. А ще треба витратитися, щоб обробити й виростити. Але багато селян купуються на солодкі перспективи, часто навіть розуміючи, що їх обдурять. І все одно люди на селі вірять хорошому. Їм хочеться вірити. А потім, як часто це буває й у великій політиці, йдуть обіцянки: «Нічого поки що не можу дати, не вродило, наступного року буде». Далі — знову та сама пісня... У прикордонній зоні люди потихеньку починають від фермерів відмовлятися. А, зважаючи на те, що «Нібулон» з першого дня каже правду, до нас чимало пропозицій. Загальна кількість землі, з якою бажають приєднатися до нас перехідники, в цих двох районах перевищує 500 гектарів.Безпроблемність, з якою господарює на землі
«Нібулон», — лише вдавана. Насправді і тут чимало нерозв’язних завдань. «Якщо, — каже Микола Лиманов, — застосовувати повну технологію, як вчили нас в інститутах, то собівартість тонни зерна зростає до 1,5 тисячі гривень. Тому ціна в 500—600 гривень за тонну пшениці — на збиток усім виробникам: і тим, хто добре веде справи. Вона розвиткові виробництва не сприяє. І державні закупи, в тому вигляді, в якому вони ведуться, — теж не вихід. Здай сьогодні за фіксованою ціною, а розрахунок буде трохи пізніше. Коли настає це «трохи пізніше», дизпаливо дорожчає вдвічі».Ще одна проблема: філія укомплектована переважно імпортною сільгосптехнікою, тракторами
«Фендт» і комбайнами «Клаас». Вона не нова, купувалася років десять тому. Завдяки цим високопродуктивним агрегатам тутешні хлібороби трудяться не лише на своїх полях, а й роблять послуги з обробки землі і збирання врожаю сусіднім районам. У філії з 62 осіб — 29 механізаторів і 6 комбайнерів. Кадри, як кажуть тут, уміють і знають, половина із середньою спеціальною, а є і з вищою освітою. Вони техніку отримували, вони ж на ній і працюють. Біда у тім, що замінити їх немає ким, і гідні молоді кадри у філії виховують самі. Рівень підготовки в аграрних ліцеях та училищах запитам компанії не відповідає — немає там імпортної техніки, щоб готувати механізаторів.— Перше запитання, — каже Микола Лиманов, — яке ставлять багато хто з молодих, які йдуть у філію:
«Скільки я тут буду отримувати?». А на запитання «що вмієш робити?», відповідають — «нічого». Як правило, вони вже «потрудилися» у трьох-чотирьох організаціях і переконані, що працювати сенсу немає, там однаково платять мізер. Доводиться перевиховувати, перенавчати. Йде покоління, не привчене до роботи. Простіше міношукач спорудити, назбирати заліза в землі і здати... У філії на 90 відсотків техніка імпортна. Приходять молоді люди з училища і не знають, як на ній працювати. В колишніх колгоспах поки що стара техніка. Але і там, купивши нову, зіштовхнуться з цією ситуацією. Потрібні кардинальні зміни. Ми тут знаємо одне: останні десять років держава живе за рахунок села. Ну, ще два-три роки проживе. Потім настане крах. Село не в змозі все життя бути дотацією.
