Перш ніж давати клятви, оглянися: чи немає навколо тих, хто вже отримав розчарування від твоїх попередніх клятв.

На День Перемоги в сквері Танкістів, що в Кам’янці-Подільському, минулого року урочисто відкрили меморіал пам’яті, про що писала й наша газета. На плитах викарбували імена громадян міста, яких забрала та страшна війна. Прийшла у сквер вклонитися пам’яті батька-підпільника Івана Петровича Швеця, закатованого у сорок третьому фашистами тут же, в рідному місті, його донька Валентина Іванівна. Звичайно ж, її батька знають та пам’ятають у місті, за яке він віддав своє життя, була впевнена сива жінка. Пригадує, у дитинстві їй, як доньці загиблого, аж до повноліття виплачували пенсію, а коли пішла до школи, давали безплатні сніданки, допомагали одягом та взуттям, як і тим дітям, чиї батьки не повернулися з фронту.

Разом зі своїм, теж уже сивим сином жінка довго та пильно вчитувалася в імена на плитах, та так і не знайшла рідного, батькового. «І було нам прикро і дуже боляче за таке ставлення», — написала до редакції жінка. Ще болячіше було цим людям повертатися додому, адже там їх чекала 94-річна вдова Івана Петровича, вже нерухома, незряча. Як скажеш їй, що її чоловіка-героя місто забуло?!

Меморіал будували в дуже стислі строки, підганяючи відкриття до дати. Будівельники та їх помічники — курсанти військового інженерного інституту — працювали мало не цілодобово. Тож у поспіху могло бути всіляке, подумали Швеці. І, щоб виправити прикру помилку, Валентина Іванівна одразу після свята звернулася із заявою до міського голови Олександра Мазурчака. «Мені було запропоновано додати підтверджуючі документи, оскільки до меморіалу включали лише уродженців Кам’янця. Я мала їх із собою. Це була довідка Хмельницького обкому Компартії України від третього вересня 1980 року про те, що мешканець Кам’янця-Подільського Швець Іван Петрович з лютого 1942 року по листопад 1943 року брав участь у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами в складі підпільної антифашистської організації, котра діяла в період війни в місті. У документі зазначалося, що він був розстріляний у листопаді 1943 року. Додала й вирізку з міської газети «Прапор Жовтня» (№55, за 16 липня 1944 року) зі статтею «Вони боролися», в якій ішлося про патріотів-підпільників та, зокрема, батька Валентини Іванівни. Не було лише батькового свідоцтва про народження: воєнне лихоліття проковтнуло не тільки всі документи, а й майно, нажите родиною. Тому заявниця подала копію свого свідоцтва, за яким було зрозуміло, що її батько — Іван Петрович Швець, громадянин Кам’янця, а вона народилася в цьому самому місті до війни. Принагідно ще й додала: її мати має статус вдови загиблого на фронті, за що і пенсію отримує. На мій дзвінок до відділення Пенсійного фонду спеціаліст першої категорії Тамара Кушнір підтвердила це і сказала, що таку надбавку до пенсії вдова отримує з 1986 року.

Згаданих документів було більше, ніж достатньо, щоб зробити висновок, що ім’я Івана Швеця має право на занесення в мармурові сторінки міського меморіалу. От засідатиме комісія, питання розглянуть — і ваше прохання виконаємо, запевнили Валентину Іванівну. Якби виконали — не було б гнівного листа до редакції. «За минулий, 2005 рік, я декілька разів зверталася в міську раду та до ради ветеранів і потім особисто до заступника міського голови Віктора Яворова (він же — голова комісії з увічнення пам’яті кам’янчан, котрі загинули під час другої світової війни), намагалася дізнатися, чи розглядалася моя заява. Одного разу мені повідомили, що мої документи загубилися. Після мого наполягання Тетяна Коробчук, відповідальна за прийом звернень громадян, сказала, що мою заяву вже нібито знайшли і справу буде вирішено». Може, Валентина Іванівна іще не раз особисто навідалася б до влади, якби не хворі ноги та прикрий випадок : посковзнулася на заледенілому тротуарі, ідучи до церкви, та поламала руку. Як тяжко їй було! Якби не добрі люди, не знає, як би обходила себе та свою стареньку матір. Не дивно, що не раз подумки лаяла міську владу: і на листи не реагують, і тротуари від льоду чистять погано, і... Вона й досі вважає, що влада вдягла рожеві окуляри й не хоче бачити власних недоліків.

На цьогорічне свято Перемоги Валентина Іванівна знову зібралася у сквер. Її мати, Євдокія Дмитрівна, для якої 9 Травня після Великодня завжди було найбільшим святом, дякувала Богу, що дожила до цього дня. Ось донька повернеться і принесе їй нарешті добру звістку. Напередодні вдалося отримати навіть додаток до пенсії вдови, жменьку «побєдних» гривень, які через чиюсь нерозторопність десь було заблукали. Сусідка допомогла Валентині Іванівні причесатися, одягтися та взутися, бо рука ще не загоїлася. Купили квіти, батон та свічку, щоб пом’янути загиблих на війні. Та поминати довелося інших — імені батька за рік так і не внесли у списки... Слова про те, що ніхто не забутий, ніщо не забуте, зависли в повітрі. А Валентині Іванівні жорстким згустком до сліз давили в горлі.

Скільки ж то часу треба, щоб розв’язати таке питання? Підприємці, які карбують пам’ятники, запевнили, що вистачило б одного дня, щоб вписати не одне прізвище, а заповнити всю плиту. Ну, ще кілька годин підуть на роботу над електронним ескізом. Отже, причина лише в неповороткості та дикій непрофесійності чиновників?! Головного винуватця Віктора Яворова сьогодні вже немає у виконкомі. Дехто з його противників зловтішається: «Бач, а ще й помаранчевий!» Питання не в кольорі партійної символіки, бо у владі працюють представники різних партій, а в совісті, порядності та професіоналізмі. Адже загублена заява Валентини Іванівни Швець далеко не єдина, до «Голосу» звертаються з цього ж приводу й інші кам’янчани...

29 травня цього року жінка отримала листа за підписом першого заступника міського голови Сергія Бабія, у якому він повідомляє, що питання комісією вирішене, і вибачається перед донькою героя. Щоправда, ім’я його в меморіалі досі так і не з’явилося. Кажуть, чекають, коли набереться кілька таких імен, які треба додати до списку.

Сергій Бабій також запевнив, що робота зі зверненнями людей відтепер кардинально зміниться.

— У виконкомі відкрито спеціальну службу, яка ретельно відпрацьовуватиме кожне вже на початковому етапі. Щоб не розводити бюрократію та через місяць повертати заявнику його сигнал із проханням додати ті чи ті документи. Щоб людина одразу ж могла порадитися з тим чи тим фахівцем, який працює у виконкомі. Переконаний, частина заяв самі по собі одразу відпадуть. А ще ми зробимо все, щоб заборонити «красиві відповіді» на всі випадки життя, якими «засмічено» комп’ютери деяких посадовців.

Сподіваємося, це справді нарешті станеться. І авторці листа в «Голос України» ( «щоб було голосно, бо в місцевій газеті «Подолянин», куди також звернулася, лист не друкують») не доведеться чекати наступного Дев’ятого Травня.

Хмельницька область.