Якийсь час тому Сашкова історія розбурхала всю громадськість Луганщини. Те, що розповіли журналісти, не вписувалося в жодні рамки людського проживання, навіть з урахуванням визнаного падіння моралі нашого суспільства. Сьогодні Сашко нічого не пам’ятає з того, що з ним було три роки тому. Мабуть, природа сама подбала про те, щоб хлопчик жив сьогоденням, наповненим добром і любов’ю, а важке минуле пішло в небуття.
П’ятилітня Люба кликала на допомогу, але її слабкий голосок губився в потоці вуличного гулу. Хтось щось почув, але ніяк не міг зорієнтуватися в напрямку, звідки могли лунати дитячі схлипування. Був березень, але зима не збиралася здаватися, наостанок бешкетувала, шпурляючи то снігом, то колючим дощем. Відводила душу ночами, знижуючи температуру повітря до нерозумних меж. Нарешті сусіди визначили місце, звідки долинали заклики про допомогу. Замерзлу Любочку знайшли в неопалюваному сараї. Вона виривалася з рук, коли її садовили в
«швидку допомогу», і весь час знову бігла до сараю. З’ясувалося, у брудному смердючому ганчір’ї лежав ще один чоловічок. Сашко. Поруч з ним — зачерствілий шматок хліба, порожня ємність з-під води. Хлопчик був живий, але жодних рухових функцій чотирирічна дитина не робила. З’ясувалося, що в холодному сараї діти перебували троє діб. Якби не скінчилася вода, Любочка не кликала б на допомогу. Але дуже хотілося пити...Дітей відвезли до лікарні, а міліція почала розшук їх рідних. З’ясували, що були в Сашка з Любою і мати, і бабуся, тільки серця свої вони віддали чорту-дияволу, пропили і жалість, і материнську любов. Діти так і залишилися в лікарні на піклуванні медиків. Щоправда, Люба лікування не потребувала, що стосується Сашка, то його розвиток відстав на два-три роки. Він не міг тримати голову, фіксувати рухи, самостійно їсти, говорити. Днями він лежав у тому положенні, в якому його залишали медсестри, і мовчав. Минав час. Любочку всиновила одна американська родина, вона залишила батьківщину і брата. Сашко почав говорити перші речення:
«Пора на укол», «Настав час обідати». Йому було 4,5 роки, він не ходив, не стояв, самостійно не перевертався і не розмовляв. Таким його побачила 15-річна Валерія Шевченко.Не за віком маленький худорлявий Сашко тримав Валерію за руку і посміхався. Здається, він був щасливий. А Лера, добра душа, ледь стримувалася, щоб не заплакати, так їй шкода було хлопчика.
— Давай заберемо до себе додому цього малюка, — запропонувала вона своїй мамі, коли та прийшла її провідати в лікарню. — Він такий нещасний, хворий, його нікому любити.
Олена не знала, що і відповісти. Звалити на свої плечі такий тягар... Лікарі сказали, що на лікування хлопчика у рік тисяч п’ять потрібно. Трафаретниця Попаснянського вагоноремонтного заводу великих грошей не отримує. Та і в чоловіка зарплата невисока. З другого боку, Олена подумала про те, як двічі вона буквально з того світу витягла свою Валерію, коли з дочкою сталося нещастя. Мабуть, доля в неї така — рятувати дітлахів. Порадилася зі своєю матір’ю і та підтримала намір дочки.
У січні 2003-го Сашка перевезли в родину. Після тих умов, в яких він народився і зріс, після восьмимісячного лежання в лікарні, хлопчик не міг звикнути до нових умов, і навіть до нової їжі. Він з острахом дивився на банан, тому що не знав такого фрукта, його не могли нагодувати апельсином і яблуком, тому що він не знав такого смаку. Зате із задоволенням хрумтів сирою картоплею. Потім мама Олена почала хитрувати: часточки яблука змішувала з тоненькими шматочками картоплі. Поступово привчали Сашка їсти ковбасу, сир, котлети, пити молоко. Щоб мати вільний час і доглядати за прийомним сином, Олена пішла працювати прибиральницею. Доки хлопчик спав, вона встигала прибирати приміщення, а потім цілий день займалася Сашком. Власне, хлопчиком займалися всі. Ігор з тещею щодня робили Сашкові масажі, вчили його говорити, читали казки. Коли Сашко почав самостійно сидіти, названий батько почав майструвати для нього різні тренажери. Влітку в дворі розставив поручні, розвісив канати, щоб дитина могла ходити сама, без допомоги дорослих. Сашка оточили теплом, любов’ю, турботою, і поступово маля перестало боятися нового життя. Хоча ніхто не міг зрозуміти, що там залишилося в дитячій пам’яті. Він, наприклад, зовсім не пам’ятав, як жив доти, доки не знайшов нову родину, не пам’ятав сестру Любу. Одного разу, коли побачив великий вогонь у відкритій грубці, зі страхом закрив обличчя руками, з болем закричав:
«Не треба, я не буду!» Мабуть, було у житті цього «стійкого солдатика» щось таке, що не піддалося знищенню в пам’яті.Сашка продовжують лікувати, але це вже далеко не той хлопчик, якого Олена та Ігор взяли в прийомні сини. Хоча він ще і відстає в розвитку, однак вражає своїми здібностями. Пазли, наприклад, може скласти швидше, ніж батько, і запитання ставить часом недитячі. Швидко говорить, швидко бігає, відчувається його розкутість, товариськість. Як кожна дитина, Сашко буває неслухняним, але батьки карають по-своєму: змушують аналізувати свої вчинки і оцінювати свою поведінку. Щоб розвивати сина, Ігор купив велику дитячу карту світу. Цей момент особливо показовий. Образно кажучи, Олена й Ігор дали Сашкові світ, в якому є щасливе дитинство, родина, любов і доброта.
На цьому можна було б поставити крапку, якби не одна важлива обставина. Відтоді, як родина взяла на виховання хвору дитину, як основне захворювання лікарі ставили Сашкові дитячий церебральний параліч. Зовсім недавно після нового обстеження медики винесли свій новий вердикт: м’язова псевдодистрофія Дюшен. Це досить рідкісне захворювання, яке неможливо вилікувати.
Луганськ.
