За роки незалежності на Волині відроджено кілька монастирів, кожен з яких відіграв помітну роль у житті нашого краю.
Cело Мильці Старовижівського району відоме своїм Свято-Миколаївським чоловічим монастирем. Уперше згадано його 1522 року. Кажуть, заснували його монахи Вербського монастиря з-під Ковеля, які запливали сюди річкою Турією. В 1542 році князем Федором Сангушком закладено монастирський соборний Свято-Миколаївський храм. В ансамбль монастиря входять також дзвіниця, Преображенська і цвинтарна Свято-Онуфріївська церкви, два братські корпуси.
Усе монастирське подвір’я обгороджене кам’яним парканом, доглянуте. Так добре монастир, певне, не виглядав і в часи розквіту, коли в XVІІ—XVІІІ cтоліттях належав греко-католикам і мав статус абатства, а також на початку ХХ століття, коли був одним з найбагатших на Волині. Тоді при нім діяли духовне училище і школа псаломщиків. Проте були й часи занепаду: роки окупації Волині Польщею, воєнний і повоєнний періоди. 28 жовтня 1947 року монастир у Мильцях було закрито. Приміщення спочатку передали сільгоспучилищу, а згодом — будинкові-інтернатові для престарілих та інвалідів. Храми тоді зазнали великої руйнації та наруги. Відновили святу обитель аж у 1993 році, а 1994 року Радою у справах релігії при Кабміні зареєстровано статут Свято-Миколаївського Милецького чоловічого монастиря.
Серед найвизначніших пам’яток монастиря — соборний Свято-Миколаївський храм (1542—1550 рр.). Колись під його стіни на день покровителя храму приходили тисячі прочан не лише з довколишніх сіл, а й з Білорусі, Польщі, міст і сіл нинішньої Рівненщини. Пізнав він і часи руїни: в 1952 році з собору знято куполи і хрести, пробито нові віконні отвори, а всередині храм перебудували на два поверхи й використовували під кухню та їдальню для дому престарілих. Сьогодні на церкві вже встановлено купол із хрестом, храм поштукатурено, розпочато його розпис. З унікального живопису тут збереглася лише фреска Богоматері. Фахівці вважають фреску ровесницею побудови монастиря.
Преображенська, так звана тепла церква, значно молодша за Свято-Миколаївську. Завершили будівництво її восени 1900 року стараннями тодішнього настоятеля архімандрита Модеста. В роки войовничого атеїзму на першому поверсі Преображенської церкви був клуб дому престарілих, на другому — бібліотека й кімната дозвілля. Зараз храмові повернуто первісний вигляд. Він гарно розписаний, має багатий іконостас і прекрасно різьблені кіоти з іконами Волинської Богоматері та святителя Миколая. Тут поховано схиархімандрита Олексія, який 1943 року прийшов у Милецький монастир, був ченцем і знайшов тут вічний притулок. Віруючі люди вважають його святим.
З усіх монастирських храмів лише у Свято-Онуфріївській цвинтарній церкві (1810 р.) ніколи не припинялося богослужіння.
Окрасою монастиря є дзвіниця. Товсті стіни, особливості декору будівлі, форма та оздоблення потрійних отворів на стінах другого поверху дають підстави вважати, що споруджена дзвіниця, як і головний храм монастиря, в середині XVІ cтоліття. Однак 1952 року зняли з дзвіниці верхній ярус і з його цегли склали лазню, а вцілілу частину віддали під склад. Відбудували дзвіницю в 2000 році. Зараз 11 її дзвонів скликають братію на службу, звіщають сумні та радісні новини. Малиновий дзвін лине над заплавою Турії на багато кілометрів.
На жаль, не збереглися головні святині монастиря: чудотворні ікони святого Миколая і Милецької Богоматері. Вони пропали в Першу світову війну після евакуації їх у 1915 році на Слобожанщину в храм міста Ізюма та Богодухівський монастир. Трагічна доля спіткала і православний іконостас Свято-Миколаївського храму, зроблений ще за князя Федора Сангушка. За наказом уніатського львівського єпископа 1763 року його розібрали й перевезли в церкву села Пісочне, а через 103 роки помістили в новий храм цього села. Оскільки іконостас там не вміщався, обрізали з обох боків по іконі. Потім атеїсти церкву в Пісочному закрили, а унікальний, високої художньої цінності іконостас, якому тоді вже було більше чотирьох століть, вивезли на свиноферму місцевого колгоспу і спалили на кормокухні.
Говорячи про відродження монастиря, варто згадати добрим словом нинішнього архієпископа Рівненського і Острозького УПЦ Варфоломія, який, ставши єпископом Волинським і Луцьким, першим у 1992 році порушив перед керівництвом області питання про відкриття монастиря. Добру справу в 1993 році продовжив нинішній митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, а згодом архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський, священноархімандрит Милецького монастиря Сімеон. Неоціненний вклад у відбудову святині зробив перший намісник відновленого монастиря архімандрит Сергій. На жаль, його життя обірвалося 5 липня 1997 року, коли він їздив по допомогу для пошкодженого ураганом монастиря. Поблизу Бреста автомобіль, яким їхав отець Сергій, потрапив в аварію. Разом з ним загинули настоятель ковельського Воскресенського собору протоієрей Олександр Козка і настоятель Покровської церкви села Повурськ священик Сергій Бурко. Похований отець Сергій біля входу до монастирської Преображенської церкви. Новим намісником Милецького монастиря призначено насельника Свято-Успенської Почаївської лаври ігумена Леонтія (Бурка). Господарський хист намісника і старання милецької братії приводять монастир над Турією в зразковий стан. Сюди все частіше йдуть люди...
Волинська область.
