«Хата моя — доля моя...» — так називається виставка житомирського художника Юрія Камишного, що проходить в Івниці Андрушівського району. В цьому селі є що малювати. Приваблює неповторний заповідний 140-гектарний парк, створений ще у 18-му столітті. Останнім власником парку був відомий меценат Терещенко. Чарує красою річечка, що дала назву селу. Але митець кілька років підряд приїжджав в Івницю, щоб малювати одну й ту саму стареньку хату — взимку і влітку, навесні й восени. Створив 12 картин. А ще зробив близько трьох тисяч знімків, на яких та сама хата.

Це може здивувати будь-кого, але не тих, хто бачив його попередні твори. Щемливі відчуття спричиняє полотно «Може, мати вийдуть» — старезна хата під стріхою з відчиненими дверима. Зовсім інший настрій передано в картині «Очима серця, або Поки баба в хаті» — то мовби дивний сон про дитинство, коли оживають бабусині казки. Радість буяння відтворює пейзаж «Голос трави» —вдалині, за царством ромашок і метеликів, — хата під стріхою. І навіть на другому плані «городнього» натюрморту — старенька хата під соломою, до якої, зігнувшись під тягарем прожитих літ, прошкує чиясь старенька мати...

Один із друзів художника порадив йому поїхати в Івницю. Від побаченого Камишний був на сьомому небі: оселя справді старезна, але не покинута — в ній жевріло життя.

— Хата для мене — це маленький човен буття, засіб пересування в часі. Людина пливе в тому човнику і не знає, що її чекає — штиль чи бурі. Не відає, коли той човник припинить своє існування — разом з господарями чи після них. Минає час, ті човники вже з пробоїнами: хата протікає, але все ще оберігає свого господаря, молиться за його життя!

Так сказав художник на виставці в Івниці біля своєї картини «Човник часу». На ній біля старої оселі — вишеньки, які зацвіли вперше.

«Човник», який так привабив Камишного, вийшов у плавання по морю часу 1888 року — цю дату вирізано на сволоку. Нинішній господар живе тут з 1933 року, коли його батько погодився обміняти свою оселю на цю, одержавши до-плату — кошик буряків... Кажуть, в роки війни Адам Горбатюк, тоді ще юний і дужий, допомагав партизанам — мав кличку «Гриб». А ще Камишний розповів про дивну мрію старого: спиляти величезне дерево, що виросло біля його хати. Чому? Бо в нього могутнє коріння, причому саме там, під долівкою, де стоїть дідове ліжко. Як розгуляється вітер, коріння гойдає старого. Справді, як у човні життя... Дід Адам нещодавно став удівцем. Тепер йому на ноги звестися важко. Не може вже, як було раніше, покликати художника: досить, мовляв, малювати, я вже юшки наварив.

Камишний родом із Житомира. Але в пам’ять вкарбувався такий же човен часу — хатинка край села на Полтавщині, куди його малим возили до діда. Каже, що досі відчуває смак страв з печі, чує човгання ніг по глиняній долівці, крик горобців, яких дід просив ганяти, щоб не дірявили стріху. А першим учителем Юрія був батько — художник Костянтин Камишний.

Переходимо до картини, що зветься «Чубата батьківщина». Чому?

— Стріха ж — як чуб у козака! — пояснює художник. — У кожної хати, як і в людей, різний погляд на життя. Хата — як людина: вранці один настрій, увечері — інший.

Камишний побував у багатьох країнах світу. Та не знайдете в нього картин із заморськими красотами. Щойно з Індії повернувся. Каже, що найбільше вразили хати під соломою.

Під час відкриття виставки в Івниці сказав про мрію: щоб хата Адама Горбатюка стала згодом музеєм. У села велика історія — з 1584 року. Тож хотів би, щоб ця стара оселя допомагала людям подумки перенестися в минуле. І більше думати про майбутнє.

Житомирська область.