Відновити на монументі словацьких воїнів на Вінниччині імена, стерті в радянські часи, пропонує пошуківцям України й Словаччини наша газета

Вже у перший день війни на містечко Липовець, райцентр Вінницької області, впала фашистська бомба. 82-річна липівчанка Параска Кривошея каже, що сталося це десь опівдні. Вона разом з батьками ярмаркувала. Торгова площа в центрі вирувала людьми. Почувся гул літаків. Ніхто не думав, що то німці. Аж поки не долинув пронизливий свист бомби. Почалася паніка. Стояв крик. Його заглушив вибух. Бомба впала коло річки. На голови людей посипалася глина. Ніхто тоді не постраждав, але Параска Іванівна й досі не може без хвилювання чути гул літака.

А через місяць, 22 липня, тут відбувся перший жорстокий бій. Директор Липовецького районного архіву Олександр Роговий каже, що деякі обставини того бою — й досі загадка. На світанку до містечка підійшла механізована бригада Словацької армії, що входила до складу 17-ї армії вермахту. Словаки воювали на боці фашистів. Угода про це була підписана їхнім президентом з Гітлером. Але як саме вони воювали проти братів-слов’ян?

Перший перехід

О. Роговий каже, що він знаходив у архівах документи, які свідчать про таємні переговори офіцерів Словацької армії з Радянською Армією. Перший перехід словаків на бік червоних зафіксовано в бою під Липовцем. Такі факти протягом війни повторювалися не раз. Про це згадується в підручниках історії.

А вранці 22 липня 1941 року словацькі розвідники об’їхали передмістя, але не виявили захисників. Мій співрозмовник каже, що такого не могло бути. Бо тоді у Липовці перебували підрозділи 44-ї і 72-ї гірсько-стрілецьких дивізій 8-го стрілецького корпусу. Хай вони були знекровлені в боях, але як не помітити в невеликому містечку присутності військових з гарматами й іншою технікою?

Дослідник припускає, що розвідники були парламентерами, хотіли домовитися про перехід бійців корпусу на бік захисників міста.

Чому після цього кулеметники стали поливати підрозділ свинцевим дощем, важко сказати. Бій тривав цілий день.

Гітлерівці добре знали настрої словацьких бійців. Тому солдати 97-ї німецької дивізії, які напередодні захопили село Щасливу, неподалік Липовця, йшли слідом. Словацький підрозділ опинився між двох вогнів: ззаду німці, спереду червоні.

Дехто з словаків у тому бою таки здався червоним. Серед таких історик називає майора Словацької армії Гірнера. Він наводить фрагмент з донесення командуванню Південного фронту: «Бригада готова була здатися і, видно, збиралася це зробити, але коли в бою потрапила під наш вогонь, а в спину німецький вогонь, зазнала великих втрат убитими й пораненими. Все це виявилося з приходом тих, хто здався нам...»

Перший монумент

Словацьких вояків поховали над дорогою при в’їзді в місто, саме там, де був бій. Це місце називають Липовецька брама. Словаки ховали своїх однополчан 25 липня 1941 року. Різні джерела називають різне число загиблих під Липовцем словаків. Навіть словацькі дослідники не сходяться в цифрах. Головнокомандувач Словацької армії Чатлош вважав, що в бою під Липовцем загинуло 113 бійців. Офіцер штабу Словацької бригади Скаліцький, учасник того бою, дає цифру 88. Радянські джерела свідчать про 75 убитих словаків. На думку співрозмовника, найточнішими можна вважати цифри, що їх тримають у пам’яті мешканці Липовця. Липівчани приходили прощатися з загиблими, яких відспівували два священики. Там і почули цифру 155. Дехто каже, що вбитих було ще більше.

Того ж літа зі Словаччини прибули 50 будівельників й узялися до спорудження монумента. Пам’ятник — 6-метровий обеліск з хрестоподібною основою. А на мармурових «вставках» — імена загиблих. Зверху на кожній з чотирьох сторін подвійний хрест, який і нині зображений на гербі Словаччини.

— Ми жили недалеко звідси, — каже згадана раніше Параска Кривошея, — і бачили, як словаки щоранку строєм прямували до місця поховання. Й співали одну й ту саму пісню. Мова словацька, але слова можна було зрозуміти.

Параска Іванівна не знає, чому, але пісня лягла їй на душу й досі не забулась.

Монумент відкривали у травні 1943-го, місто тоді ще було в окупації. Приїхало багато людей зі Словаччини разом з тодішнім президентом Йожефом Тісо. Одна словацька мати втратила під Липовцем аж трьох синів. Вона передала сюди вінок. Бабуся Кривошея розповідає, що його скинули з літака. А потім повідомили, від кого цей вінок. Як почули про це місцеві жінки, чиї сини були на фронті, то голосили, аж волосся у людей ставало дибом. Війни починають політики, а плачуть матері.

Словаки залишили про себе в Липовці гарну пам’ять. Про це тут кажуть досі. Члени історико-краєзнавчого гуртка, що діяв при районному будинку культури (керував ним О. Роговий), записали багато свідчень. Ось що розповів у селі Струтинка Федір Олійник. Коли в село увійшов словацький корпус, бійці заспокоювали людей: «Не бійтеся нас, ми такі самі, як ви». Ділилися хлібом. Липівчанин Феодосій Марусич згадав розповідь своєї матері про те, як до їхньої хати зайшов офіцер-словак. Мати почала плакати. «Не плач. Я нічого не заберу. Я тут, бо мене сюди пригнали». Він показав жінці фото своїх рідних. Згадують, як словаки допомагали привезти на зиму дров, як ділилися пайком. А словацький лікар врятував від важкої недуги 5-річного Анатолія Кузьменка.

Остання пісня

За радянських часів пам’ятник не раз намагалися знищити. Але ні керівник господарства, на полях якого він стояв, ні навіть працівники військкомату не взяли гріх на душу. Словаки не раз просили дозволу побувати на могилах. Їм відповідали, що монумента вже нема. Звісно, кривили душею. Бо пам’ятник стоїть і тепер. Хоч і не такий, як був після відкриття. Давно нема мармурових частин з мартирологом. Їх зруйнували ще по війні. Шкода не мармуру, а втрачених прізвищ загиблих.

Хто це зробив? Місцеві. Не всі однаково ставилися до цього монумента. Влада постійно нав’язувала думку про те, що це пам’ятник німецьким сателітам, а значить, ворогам.

У 1992 році з ініціативи О. Рогового представник Президента в районі розпорядився взяти монумент під охорону. А ще через три роки вперше після війни у Липовці побувала офіційна делегація Словацької Республіки. Тоді ж домовились про акцію примирення між українськими і словацькими солдатами. Це сталося 20 липня 1996-го. Ідея належала невтомному О. Роговому. Двоє учасників того бою — колишній кулеметник, до речі, сам житель Липовця, Кононюк (на жаль, два роки тому його не стало) і офіцер штабу Словацької бригади Скаліцький на очах представників двох народів потиснули один одному руки на знак примирення. Хоча, зауважує О. Роговий, словаки також по-різному оцінюють історію війни. Тих, хто перейшов на бік Радянської Армії, часом називають зрадниками.

Гостей зворушила пісня, яку співали колись будівельники. Параска Кривошея проспівала її словацькою мовою. Бабуся зберегла текст з тих далеких часів. Вдячні гості вручили їй пам’ятну медаль міноборони Словацької Республіки. Таку ж відзнаку отримав О. Роговий. До речі, він, рідний син Параски Іванівни, переклав пісню українською мовою. Ось вона:

Під містом Липовцем Грізна битва гула, Ще до сходу сонця Кров тут пролилась. Липовець, Липовець, Липовецька брама. Гірко заплакала, Втративши синочка, Не одная мама. Мамочка — синочка, А сестра — братика, А мила — милого. Вже не буде його. Під містом Липовцем Грізно битва гула. Не одна мамочка Рідного синочка Гірко оплакала. Мамочка — синочка, А сестра — братика, А мила — милого. Вже не буде його.

Гостям тоді передали касету з телефільмом, знятим журналістами Вінницького державного телебачення. Фільм транслювався на всю країну, і вся Словаччина слухала той спів українки.

* * *

Наприкінці липня ц. р. вже буде 65-а річниця бою під Липовцем. На запитання, як відзначатимуть її, Олександр Іванович лиш похитав головою. Монумент усе більше занепадає. А недавно його ще й пограбували — вкрали масивні залізні ланцюги, які слугували огорожею. Та й словаки протягом останніх років уже не приїздять до Липовця. Поки військовим аташе посольства в Україні був Ян Панчик, каже О. Роговий, доти відбувалися спільні заходи. Без зацікавленості в цій справі посадовців діла не буде, вважає співрозмовник. А зацікавленість з’явиться тоді, коли вони більше дізнаються про те, що діялось тут у перший рік війни.

Вінницька область.