Головне гальмо — паліативне чорнобильське законодавство, або Про правду, котра начебто нікому не потрібна і яку всі бояться

«Хто збере докупи всю радіацію?..» Під таким заголовком 21 серпня 2003 року в нашій газеті були опубліковані міркування народного депутата України (четвертого скликання) Юрія Соломатіна (на знімку) про те, що нинішні наукові суперечності у фундаментальній і прикладній науці про радіобіологію і систему радіаційного захисту спотворюють оцінки наслідків Чорнобильської катастрофи і гальмують розвиток чорнобильського законодавства.

І ось Ю. Соломатін запропонував редакції свій черговий матеріал за назвою «Тягни-штовхай чорнобильського законодавства України», в якому він знову повертається до тез, викладених три роки тому у згаданій його статті. Це ще раз засвідчило важливість для цього відомого політика і професіонала поставлених ним питань, його глибоку переконаність у проблемі, яку він порушує. Тому кореспондент газети запропонував Ю. Соломатіну продовжити тему у формі інтерв’ю. Той дав згоду.

— Юрію Петровичу, та ваша перша стаття починалася з того, що в рекомендаціях парламентських слухань, присвячених 17-й річниці Чорнобильської катастрофи — серед низки інших, до речі, майже дослівно повторюваних щорічно, — ви пропонували Кабінетові Міністрів розробити Загальну концепцію радіаційного захисту населення України. У тій статті ви пояснювали її необхідність. Ви тоді були секретарем Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, тому добре знаєте, як відреагував наш уряд на цю рекомендацію парламентських слухань.

— Цей і багато інших пунктів рекомендацій парламентських слухань були заблоковані або поховані взагалі. Моя пропозиція залишилася голосом волаючого в пустелі. Хоча саме навколо ідей Загальної концепції радіаційного захисту населення нині киплять пристрасті світової радіологічної думки. До речі, МКРЗ (Міжнародна Комісія радіаційного захисту) вже розробила проект Рекомендацій-2005 зі змінами і доповненнями до базових вимог радіаційної безпеки, зафіксованих 1990 року в Публікації № 60. З останньої, до речі, «є пішла» українська чорнобильська 7-берова концепція неперевищення для населення додаткових аварійних доз у 1 мЗв (0,1 бера) на рік.

Нові концептуальні зміни в організації системи радіологічного захисту і радіаційної безпеки людини, представлені в проекті нових Рекомендацій МКРЗ, активно обговорюються, але не в Україні. І це симптоматично.

— І виходить, що в нас залишається чинною «Концепція проживання населення на територіях Української РСР із підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», затверджена ще Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року. Чому, на ваш погляд, вона застаріла і не відповідає сьогоднішній радіаційній ситуації?

— По-перше, вона просто не застосовується на законодавчому рівні так, як це потрібно за її сутністю! Її сутність розтоптали самі законодавці та їхні експерти-вчені.

По-друге, прийнята в нас практична система радіаційного захисту з самого початку має паліативний характер, за принципом «стратити не можна помилувати».

— Але ж на названій вами концепції базуються два, прийнятих також у лютому 1991 року, основні чорнобильські закони: про правовий режим постраждалих територій і про статус і соціальний захист населення. Багато фахівців й учених вважають, що багато в чому вони не стикуються між собою і з чинною Концепцією.

— Справді, це так. Цитую: «Базовий принцип Концепції полягає в тому, що для критичної групи населення (діти 1986 року народження) величина ефективної еквівалентної дози додаткового опромінення, пов’язаного з Чорнобильською катастрофою, не повинна перевищувати 1,0 мЗв (0,1 бера) за рік і 70,0 мЗв (7 берів) за життя понад дозу, котру одержувало населення в доаварійний період у конкретних природних умовах». От тільки які дози населення одержувало в доаварійний період — законодавець не сказав. Хоч як дивно, але замовчав це й ареопаг учених із МКРЗ у згаданій мною Публікації № 60, за що їх зараз нещадно критикують.

— Чому замовчали? Які ж ці дози, що одержувало населення до аварії на ЧАЕС? Хто, коли і як їх виявляв і встановлював для всього населення? Яке відношення це має до самої чорнобильської проблеми?

— Гадаю, що таке замовчування не було випадковістю. Візьміть у руки абсолютно несекретний підручник для вузів «Радіаційна гігієна» видання 1985 року і довідаєтеся про цю «таємницю»: річна доза за рахунок природного і техногенно посиленого радіаційного фону в середньому в СРСР становить 5 мЗв (0,5 бера). А за даними Наукового центру радіаційної медицини (НЦРМ) Академії медичних наук (АМН) України доаварійна середня ефективна доза опромінення населення України від джерел не чорнобильського походження становить до 6,0 мЗв за рік, у тому числі до 70 відсотків за рахунок опромінення від природного радіоактивного газу радону в повітрі житлових приміщень, що за 70 років життя людини становить від 35 до 42 берів.

— Ви кажете дивні речі. Чи не занадто завищені названі вами цифри? Порівняно з ними додаткові «чорнобильські» дози для постраждалого населення сприймаються більш спокійно. А в сумі що всі ми, українці, маємо?.. Знаєте, Юрію Петровичу, надто сумнівні ваші твердження.

— Сумніватися нікому не заборонено. Треба просто знати цю проблему на науковому, а не спекулятивному рівні. І не лише користуватися інформацією, що тиражується десятиліттями в тенденційних і безвідповідальних прес-релізах, які видавали відомства напередодні чергової чорнобильської річниці.

До речі, в останній відомій мені доповіді (за 2000 рік) Наукового комітету стосовно дії атомної радіації ООН зазначається, наприклад, що доза опромінення за рахунок природної радіації у світі становить 2,3 мЗв за рік, або понад 16 берів за 70 років життя.

— А в Україні ви називали від 35 до 42 берів?

— Саме так. Річ у тім, що Україна є всесвітньо відомим для фахівців унікальним радіогеохімічним регіоном, тому дози за рахунок природного радіоактивного фону в ній більш як удвічі вищі. У світі є такі місця, наприклад, в Індії, Бразилії та Ірані, де дози за рахунок підвищеного природного радіоактивного фону (насамперед за рахунок підвищених концентрацій природного радіоактивного газу в повітрі житлових приміщень сільського типу) у 5—10 разів вище, ніж у середньому у світі. Є такі регіони й у нас в Україні. І цю специфіку треба не тільки знати, а й ураховувати в реальній практиці радіаційного захисту населення.

— Але дотепер, напевно, ніхто в нас цього не знає і не враховує?

— Це не зовсім так. У 1991—1998 роках за дорученням колишнього Держкомчорнобилю НЦРМ АМН розробив науково-практичну програму «Радон» з метою визначення доз за рахунок радону на забруднених унаслідок аварії на ЧАЕС територіях. Я, як фахівець і співробітник комітету, брав активну участь в її розробці й курирував її реалізацію. Отож ще тоді було встановлено, що майже в половині сіл, переселених на нові начебто чисті від Чорнобиля території, дози за рахунок природного радіоактивного газу радону перевищували чорнобильські в місцях відселення.

Так шляхом насильницького переселення і без обліку природного радіаційного чинника наші чорнобильські «профі» начебто рятували потерпілих, а насправді кидали їх із вогню та в полум’я! І сьогодні лише деякі фахівці й учені знають, що на значній частині Київської та Житомирської областей, які відносять до зон чорнобильського радіоактивного забруднення, сучасні дози за рахунок радону в десятки разів більше нинішніх чорнобильських залишків. Цього чомусь не помічають ті, хто має помічати й діяти. Тому що на радоні собі політичної кар’єри не зробиш.

Результати проведених досліджень поховано в архівах. А саму програму «Радон» чиновники з МНС кілька років тому зупинили нібито як «непрофільну» для цього відомства. До того ж за мовчазної згоди Міністерства охорони здоров’я України і всього наукового чорнобильського співтовариства!

— Про це, крім вас, знає обмежене коло людей. І виходить, що на 42-берову дочорнобильську дозу ми не реагуємо, начебто її не було і немає, а навколо 7-берової чорнобильської здіймаємо галас, кричимо про величезну її шкоду?

— Ви поставили чудове запитання, просто в «десятку» потрапили. Але наш народ зараз уже нічим, напевно, не злякаєш, ніякою дурістю. А радіобіологи вважають, що природна іонізуюча радіація поряд із сонячною була одним із чинників еволюції живого на Землі.

Річ у тім, що наші предки жили, ми всі народилися і живемо, просто купаємося щодня під душем природної радіації. І, справді, особливої шкоди не відчуваємо. Мало того, їздимо на лікувальні радіотерапевтичні процедури, на радонові ванни до Хмільника.

Широкі дослідження світовою наукою контингенту людей, який було піддано багаторічному опроміненню в малій дозі, показали в результаті цілющу дію цих доз, іншими словами, зафіксували цілющий ефект радіаційного гормезиса, тобто позитивної дії малих доз радіації. Зафіксовано, що за 2 мільйони людино-років роботи, починаючи з воєнних літ, коли радіаційна обстановка була важка, смертність серед персоналу від променевого раку виявилася меншою, ніж у населення. Це в підсумку є вирішальним аргументом за безпеку (корисність) опромінення в малій дозі і свідченням консервативності лінійної безпорогової концепції, прийнятої в Публікації № 60 МКРЗ і побудованої на ній української чорнобильської 7-берової концепції.

Більше того, 1991 року в Україні на законодавчому рівні було волюнтаристським шляхом уведено так звану 4-ту зона посиленого радіоекологічного контролю на територіях, де додаткові дози становлять навіть менш як 1 мЗв на рік, тобто поза рамками офіційно визнаної 7-берової концепції. Так законодавцями замість 7-берової була застосована фактично 0,1-берова концепція (лише 2 відсотки від дочорнобильських доз).

— Навіщо, чому? Як це сталося?

— Це була політична гра з «патріотичних» мотивів, яка призвела до збільшення вдвічі кількості населених пунктів, віднесених до радіоактивно забруднених зон — із 1003 до 2293.

Україна хоче мати позаконцептуальну 4-ту зону? Будь ласка, це її право. Я ж не перестаю доводити: не можна розтягувати радіацію по окремих «хатах», коли кожне відомство займається лише своєю її частиною. А чорнобильське законодавство не повинно залишатися «священною коровою», яку заангажовані наукові й адміністративні угруповання готові «доїти» ще кілька сотень років. Без політичного рішення тут не обійтися.

— Хто ж має прийняти його? Адже йому потрібна база — аргументація і пропозиції вчених, фахівців?

— Саме так. Тому я і пропоную терміново розробити і прийняти Загальну концепцію радіаційного захисту населення, котра визначала б загальний ліміт дози від усіх джерел радіоактивного випромінення різного походження, у тому числі поставарійного. Це справа честі вчених, дослідників і фахівців не лише України, а й Білорусі, Росії, всієї світової науки.

— Тобто, ви знову і знову рішуче стверджуєте, що чинне з 1991 року чорнобильське законодавство не відповідає 7-беровій концепції? Чому це сталося й триває вже 15 років?

— Це питання до осіб, які всі ці роки були на чолі чорнобильської комісії (комітету) у Верховній Раді, насамперед до В. Яворівського, голови комісії в 1991 році, коли приймалася чорнобильська Концепція і базоване на ній законодавство. Це питання варто поставити і Л. Кравчуку, голові Президії Верховної Ради УРСР у 1991 році. І, зрозуміло, науці, насамперед академічній. Її позитивні експертні висновки не згоріли...

— Сподіватимемося, що вони дадуть відповідь нашим читачам, громадянам України. А, як я розумію, нова Загальна концепція, котру ви пропонуєте розробити і прийняти, дасть змогу потім переглянути всю чорнобильську програму, весь комплекс соціального захисту потерпілих від аварії на ЧАЕС тощо. Чи не так?

— По-перше, свят-свят-свят! Кравчук, Яворівський та інші чорнобильські «патріоти» забили цей цвях без головки, от нехай вони його й витягають! Тим паче що вони або їхні політичні соратники перебувають при влади. Та й 1,5 мільйона наших співвітчизників, котрі мешкають у 4-й зоні, яким у 1991 році мимохідь пришили ярлик «чорнобильського прокаженого», з яким вони жили 15 років, — ніколи з цим не погодяться.

По-друге, ні Президент, ні уряд, ні парламент у доступному для огляду майбутньому самі не в змозі змінити це положення без того, щоб спричинити хвилю народного обурення. Жодна політична партія або фракція теж не візьме на себе за це відповідальність, якщо тільки не дійде рішення зробити собі політичне харакірі. Адже Чорнобиль — це насамперед катастрофа свідомості. Потрібні час і авторитетна, політично незаангажована інституція, котра не скомпрометувала себе, здатна сказати правду про це владі, громадськості і народові. Правду, котра начебто нікому сьогодні не потрібна і яку всі бояться.

— Тож яка наявна в нас інституція здатна і зобов’язана об’єднати зусилля насамперед учених для вироблення пропозицій політикам, Верховній Раді?

— Такою інституцією, на мій погляд, могла б стати НКРЗ (Національна комісія радіаційного захисту) при Верховній Раді України. Але вона, на жаль, досі не використала свій шанс, перебуває у глибокій кризі і підлягає реформуванню.

НКРЗ потрібно щільно взаємодіяти з національними комісіями держав, що постраждали від аварії на ЧАЕС (Білорусі й Росії), з Міжнародною комісією радіаційного захисту.

— Дякую вам, Юрію Петровичу, за бесіду. Сподіваюся, питання, що наполегливо вами порушувалися, не залишаться без уваги наших читачів, наукових установ, фахівців, органів управління, знайдуть широкий відгук у них і відповідну реакцію.

— Будемо сподіватися. Але на закінчення я хотів би побажати всім, хто на основі наявних нових науково обґрунтованих даних з чорнобильських проблем зважиться сказати слово правди, мужності і високої громадянської відповідальності.

Бесідував Яків ГАЛЬЧЕНКО.