Ярослав Осмомисл повернеться до Галича?

Можливо, до Галича зі Львова незабаром повернуться останки князя Ярослава Володимировича, відомого в народі як Ярослав Осмомисл (на репродукції з картини Михайла Фіголя). Про цього князя не раз згадується у «Слові о полку Ігоревім», він владарював на галицькій землі з 1153 року до своєї смерті у 1187-му. Про постать Ярослава Осмомисла, долю його поховання — розмова з відомим прикарпатським архітектором, доцентом кафедри архітектури Івано-Франківського інституту права, економіки та будівництва Зеноном СОКОЛОВСЬКИМ.

— Пане Зеноне, останки князя Ярослава Осмомисла нині у соборі Святого Юра у Львові. Але їх знайдено в Успенському соборі у Галичі. Як вони потрапили до Львова?

— У 1937 році великий український археолог Ярослав Пастернак під час розкопок фундаменту Успенського собору на території нинішнього села Крилоса, де раніше був центр стародавнього Галича, відкопав поховання князя Ярослава Осмомисла. Зовсім несподівано у 1992 році останки князя виявили у крипті собору Святого Юра у Львові. Причина — події, пов’язані з перепохованням патріарха Йосипа Сліпого. Як відомо, він помер 1984 року у Римі й залишив заповіт, в якому просив перепоховати його в соборі Святого Юра, коли Україна стане самостійною. Отож у 1992 році вирішили здійснити останню волю Кардинала. У крипті Святого Юра наводили порядок і натрапили на сувій. В ньому — людські кістки і пляшка, запечана сургучем. У пляшці записка: мовляв, я, Ярослав Пастернак, при повній пам’яті і ясному розумі, стверджую, що ці кістки — останки князя Ярослава Осмомисла, знайдені мною у Галичі. Це була справжня сенсація, яка на тлі тодішніх бурхливих політичних подій залишилася дещо недооціненою.

— Чи відомо, чому Ярослав Пастернак вирішив заховати останки галицького князя у крипті?

— У 1937 році, коли археолог знайшов фундаменти Успенського собору, збудованого Ярославом Осмомислом, на галицьких землях панували поляки. В цих умовах археологічне відкриття Пастернака мало для українців не лише історичне, духовне, а й політичне значення. Люди сприйняли цю подію з неймовірним піднесенням. З усіх кінців до Галича з хоругвами йшли потоки мирян. Люди цілували святу землю і, як найбільшу дорогоцінність, брали з собою грудочку галицької землі. Народ жертвував на розкопки гроші, безплатно допомагав археологам. Сам Ярослав Пастернак і син місцевого пароха Сергій Гошовський проводили для відвідувачів екскурсії, читали лекції. Звичайно, все це подобалося не всім полякам. Бувало, вони перекривали рух поїздів, які везли на Галичину людей. А вже насувався 1939 рік, коли прийшли радянські війська, від яких важко було сподіватися на повагу до галицьких святинь. Очевидно, тому Пастернак, щоб зберегти останки князя, вирішив сховати їх у крипті собору Святого Юра. Зрозуміло, що тут не могло обійтися без участі митрополита Андрея Шептицького.

— Який вигляд мало поховання, коли його знайшов Пастернак?

— Саркофаг князя знайшли неподалік входу Успенського собору. Він був витесаний з суцільного каменю. Власне, його можна побачити: саркофаг експонується у виставковій залі Івано-Франківського краєзнавчого музею, а його муляж — у музеї стародавнього Галича, що в селі Крилос Галицького району. Відкривши саркофаг, Пастернак побачив кості й череп. Жодних коштовностей там не було. Розбите віко свідчило, що до Пастернака тут побував грабіжник. Поряд з кам’яною могилою Осмомисла знайшли дубову труну, де похована 14-річна дівчинка з коштовною діадемою на голові. Припускають, що то могла бути донька князя. За розкопками Пастернака пильно стежили влада і науковці з інших країн. Відомий російський антрополог одразу відправив до Ленінграда знайдений у саркофазі череп (можливо, це також змусило Пастернака заховати останки князя, поки їх остаточно не розтягнули). Обличчя людини можна відтворити за її черепом, але його у нас нема, й ми досі не знаємо, який був Ярослав Осмомисл. Наші художники малюють його за уявою.

— Чому вирішили, що в саркофазі — останки саме Ярослава Осмомисла?

— З літописів відомо, що Осмомисл спорудив Успенський собор. Будували храм з 1153 до 1157 року. У ті часи в стінах собору ховали його фундатора. Та й наукові дослідження підтвердили, що це — останки князя. Зокрема, у Ярослава була вроджена вада ноги, що засвідчила й знахідка.

— Чому князя поховали під порогом собору? Як це пояснити?

— Є дві версії. Перша — тоді вірили: що більше людей ходить по покійнику, то для нього краще. Тому й поховали Ярослава коло порога. Друга версія — так бояри помстилися князеві за недотримання ним шлюбної обітниці. Адже Ярослав у 1150 році став зятем суздальського князя Юрія Долгорукого, узяв його дочку Ольгу. До цього його спонукав батько — князь Володимирко. Цей шлюб мав скріпити союз Володимирка з Долгоруким, щоб протистояти київському князеві Ізяславу Мстиславовичу. Ярослав виконав волю батька, але свою дружину так і не полюбив. Очевидно, страждав від цього, намагався усамітнитися — одягався як звичайний воїн і блукав навколишніми селами. Мати Ярослава співчувала синові. Знаючи про його походи, вона потай посилала за ним охоронців. Блукаючи отак, Ярослав в одному селі зустрів Настасю — доньку боярина Чагра — і закохався. Нині про ті події нагадують назви сіл у Галицькому районі: Насташино — де Ярослав Осмомисл вперше біля криниці побачив Настю, і село Чагрів — де жив боярин Чагр з донькою. Ярослав і Настя покохали одне одного. Зустрічаючись з князем, Настя думала, що він — простий воїн. Та випадок розкрив таємницю. Закохану пару якось побачила сторожа. Воїни спішилися і впали перед князем на коліна. Так Настя дізналася, ким Ярослав був насправді. Князь залишив свою дружину і взяв за нешлюбну жінку Настасю, у них народився син Олег. Тоді між боярами і князями весь час були протистояння. Заздрість до Настасиних родичів, які отримали вплив при дворі, викликала у бояр невдоволення. Тож вони шукали нагоди позбутися Насті. І нагода трапилася. Того нещасливого року у Галичі була велика повінь. Бояри розпустили чутки, що у цих страшних потопах винна Настя. Буцімто вона — чаклунка, зачарувала князя і наворожила на Галич страшні води. Це мало виправдати в очах народу страту Насті. Ярослава замкнули у темниці, вікна якої виходили на площу, де Настю прив’язали до стовпа, розіклали хмиз і підпалили з чотирьох боків. Тоді ж було вбито всю родину Чагрових. Трагедія не минула для князя безслідно. Прожив він після цього лише кілька літ. Щоправда, у літописах згадується, що помер він у глибокій старості. Насправді йому було тільки 57 років.

— Ярослав після цього й далі княжив?

— Він змушений був скоритися боярам. Вони повернули Ярослава на князівство, взявши присягу, що він житиме зі своєю дружиною Ольгою. Ярослав погодився, але добра між подружжям все одно не було. Згодом Ольга покинула його назавжди і повернулася до Суздалю. Перед смертю Ярослав поділив свої землі між синами — Олегом від Насті і Володимиром від Ольги. Але бояри не виконали його волю і прогнали Олега. Та це — вже інша історія.

— Чи Ярослав Осмомисл помстився боярам за смерть Насті?

— Мені здається, він це зробив оригінально — наказав зі своїх пивниць видавати учасникам тих подій горілку. Тим самим прирік їх на повільну деградацію і смерть. Немало бояр спилися.

— Осмомисл увійшов в історію не лише через зворушливе кохання?

— Його вважали дуже мудрим. Недарма називали Осмомислом — тим, що має вісім смислів. Історики вважають Ярослава натурою сильною і пристрасною, добрим політиком і господарем. Серед галицьких князів він вирізнявся тим, що намагався всі конфлікти з сусідами розв’язувати дипломатичним шляхом. Одне з пояснень цьому таке. Колись його батько, князь Володимирко, захопив Погоринську волость, що на Волині, яка належала київському князеві Ізяславу Мстиславовичу. Той вирішив повернути свої міста назад і рушив на Галич зі своїм союзником, угорським королем Гейзою. Володимиркові було б непереливки, якби він не присягнув на хресті, що сам поверне ці землі. Та потім передумав. Коли йому нагадали про хресне цілування, посміявся з цього. І того дня помер. Це справило велике враження на Ярослава. Ставши князем, він готовий був віддати захоплені батьком міста київському князеві Ізяславу Мстиславовичу, але бояри цього не дозволили. Ізяслав увійшов зі своїм військом у Галичину. Битва під Теребовлею закінчилася страшною поразкою галичан. У полон київський князь захопив три тисячі галицьких воїнів. На лихо, у цьому бою від рани помер син князя Ізяслава. Згорьований батько наказав відрубати усім полоненим галичанам праву руку і відпустив їх додому. Уявіть собі цю картину! Це жахливе видовище, мабуть, завжди пам’ятав Ярослав і намагався мирно залагодити всілякі конфлікти. Завдяки своєму розуму за 34 роки свого князювання він створив могутню державу, з якою мусили рахуватися сусіди.

— Як ви ставитеся до ідеї перепоховання Осмомисла в Галичі?

— Загалом — позитивно. Але останки не можна переносити доти, доки не буде впорядкована територія Успенського собору. Нині є два варіанти, як це зробити. Перший — відновити собор, тобто відбудувати його заново на старих фундаментах. Гадаю, ця ідея абсурдна й шкідлива. Адже ми не знаємо, яким був Успенський собор. Не збереглося описів. Є близько 12 версій. Але це — лише гіпотези. Отож що ми збираємося будувати? У всьому світі є правило — пам’ятки археології не поновлюються. Невже італійці не могли б відбудувати Колізей, тим паче відомо, яким він був! Але вони цього не роблять. Бо відбудувати археологічну пам’ятку — означає знищити її. Спрямувати на це гроші — це спрямувати їх на руйнацію пам’ятки замість її збереження. У таких випадках у всьому світі проводять музеєфікацію та консервування об’єкта. Це єдина можливість зберегти для нащадків археологічну пам’ятку. Біля фундаменту уже зроблено дренаж, щоб відвести від нього воду. Але найбільшої шкоди йому завдають атмосферні впливи і особливо сонце. Ярослав Пастернак свого часу вирішив цю проблему, спорудивши над фундаментами дерев’яний дах. Під час війни його було зруйновано. Також у Пастернака була думка встановити на фундаментах собору невеликий престол, з якого священик міг би правити Службу Божу, адже духовна енергетика цього святого місця нікуди не зникла. Нам треба повернутися до тих ідей Пастернака. А колони, які вже встигли будівельники нашпигувати арматурою і залити бетоном, залишити — як пам’ятник сучасному невігластву. Якби Пастернак, котрий щіточкою обережно обмітав кожен знайдений камінець, побачив, як ми поводимося з пам’яткою ХІІ століття, він, мабуть, перевернувся б у труні...

Розмовляла Дарина НАЗАРЧУК.