Його душа повернулася додому

Синові українського селянина з Уманщини доля вготувала блискучу кар’єру і коротке життя. До Черняховського, наймолодшого воєначальника і двічі Героя, прихильно ставився навіть Сталін. Але незадовго до кінця війни 38-річний командувач 3-м Білоруським фронтом загинув під Кенігсбергом. Це сталося 18 лютого 1945 року, а 20 лютого у газеті «Красная Звезда» мав з’явитися указ про присвоєння Черняховському звання маршала...

За наказом Сталіна визволителя Прибалтики поховали у Вільнюсі. Як згодом згадувала донька генерала Неоніла Черняховська, місце вибрали невдале: у центрі столиці, де багато розважальних закладів, гомону і суєти. Вдова Івана Даниловича, 37-річна Анастасія Григорівна Черняховська, звернулася до Сталіна з проханням перепоховати загиблого Героя у Москві. Їй не відповіли, а у Вільнюсі поставили похмурий пам’ятник — зовсім не схожий на мужнього і дуже вродливого командарма.

На початку дев’яностих років минулого століття вільнюські радикали вимагали прибрати монумент. Радянський генерал уособлював для них тоталітарну систему. У пристрастях потонули голоси про те, що в сорок п’ятому завдяки таланту полководця вдалося вберегти від руйнувань литовську столицю.

У 1991 році група жителів села Оксанина на чолі з головою сільради поїхали просити литовську владу віддати прах земляка-героя, щоб поховати його на батьківщині. На жаль, цим задумам не судилося здійснитися. Проти була Москва, не давала згоди й Неоніла Черняховська, про що потім, напевно, шкодувала.

Пам’ятник у Вільнюсі демонтували 1992 року. Українська столиця мовчала, звично чекаючи вказівок «старшого» брата. Обізвалися лише кілька фронтових побратимів Черняховського, вони пропонували забрати меморіал до Києва, міста, яке генерал любив. Тут минула його юність в артучилищі. Тут зустрів своє кохання і одружився з дівчиною з Київщини.

Кремль розпорядився інакше: встановити бронзового командарма у Воронежі, місті, де у 1942 році 35-річний Іван Черняховський прийняв командування 60-ю танковою армією. Того ж літа останки двічі Героя перепоховали на Новодівочому цвинтарі у Москві.

Через тринадцять літ Неоніла Черняховська з братом Олегом повідають одній з російських газет про те, що після перенесення праху командарма до російської столиці на його могилі встановили нашвидку виготовлений пам’ятник. «Тепер він почав руйнуватися, — бідкалася напередодні 60-ї річниці Перемоги донька Героя. — Ми не раз зверталися до уряду Москви, Міноборони, Держкомітету з охорони пам’ятників, а нас водили по колу. Невже ветерани, котрі прийдуть покласти квіти на могилу батька, побачать похилений монумент?»

А в Умані, у перші десятиліття по війні, відкрито монумент Іванові Черняховському авторства видатного скульптора Вучетича. У рідному селі генерала, колишній козацькій слободі Оксанина, на місці батьківської хати, постав пам’ятний знак «Погон». У центрі села височить в оточенні тополь пам’ятник землякові, яким гордиться весь Черкаський край.

У день столітнього ювілею генерала армії в Оксаниній урочисто відкрито музей його імені, видано ілюстровану книгу «Іван Черняховський» військового журналіста Олександра Филя. Тисячі уманчан та гостей міста вклонилися пам’яті полководця.

...Віриться, що душа Івана Черняховського, після воєнних і післявоєнних поневірянь назавжди повернулася додому.

Черкаська область.