Мовне питання: погляд з регіону

Однак фактично саме в епоху, яку сьогодні прийнято називати «кучмівською», серйозних замахів на державний статус української мови не було. Скоріше навпаки: він був закріплений у Конституції України. Склалася певна рівновага, коли українська мова стала не тільки де-юре, а й де-факто мовою державної еліти. Більш того, розширювався і її суспільний статус. Це показали й результати перепису 2000 року, коли, наприклад, в Одеській області кількість громадян, які визнають українську мову рідною, порівняно з переписом 1989 року збільшилася на 5%.

Хистка рівновага порушилась у 2004 році під час президентської кампанії, що фактично розколола країну. Парламентські та місцеві вибори березня 2006 року лише посилили цей розкол і вкрай загострили мовну проблему. Після виборів по країні прокотився парад мовних суверенітетів. Ціла низка обласних і міських рад визнала російську мову як регіональну, спираючись на Європейську хартію регіональних мов або мов меншостей.

Очевидно, що в ряді випадків ці рішення не були вивірені з правової точки зору, не враховували чинну законодавчу базу і напевне їм буде дано відповідну правову оцінку. Однак при цьому не завадило б розібратися з тим, що призвело до такої ситуації, і визначитися з тим, який би міг бути вихід.

Мовну ситуацію в Україні слід розглядати, як мінімум, у трьох вимірах: культурному, політичному і пов’язаному з ним правовому.

Саме культурна політика української держави останніми роками багато в чому пояснює ті проблеми, з якими сьогодні зіштовхнулося наше суспільство. Після здобуття незалежності українська політична еліта, дуже різнорідна за своїм складом та устремліннями, стала усвідомлювати, що етнічний фактор може зіграти з молодою державою злий жарт.

Найзавзятішим діячам національного руху доводилося буквально на пальцях пояснювати, що прискорене впровадження української мови в усі сфери громадського життя загрожує вибухом. Узяти, приміром, хоча б один район Одеської області, Ренійський, де всього сім сіл, а саме п’ять молдавських, одне болгарське й одне гагаузьке, — українську мову до початку 90-х років там практично не було чути. Чи сусідній Болградський район, у якому впереміш розташовані болгарські, гагаузькі й албанські села. А поруч — приклад Молдови, де прийняття нового закону про мови стало каталізатором розколу країни і збройного конфлікту.

Треба віддати належне тодішньому керівництву країни. Уже в перші роки було вжито заходи, спрямовані на підтримку етнічних груп. Сьогодні вже мало хто пам’ятає про те, що одним з перших документів незалежної української держави стала Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 року. Наступним важливим законом став Закон «Про національні меншини», яким гарантувалися права національних меншостей на національно-культурну автономію, що включає в себе право на користування й навчання рідною мовою.

За багатьма параметрами етнополітика України могла б бути прикладом і для європейських країн. Але проблема все-таки залишилася. І виникла вона довкола найпоширенішої національної мови — російської.

І тут проблема набагато складніша. Внаслідок як цілеспрямованої державної політики, так і об’єктивних умов основними носіями російської мови стали жителі великих міст та індустріальних центрів. На відміну від болгар, угорців, молдаван, румунів, росіяни практично не мають районів компактного проживання. Щоправда, в Одеській області є кілька сіл, де живуть липовани — нащадки донських козаків-некрасовців. Крім того, саме російська мова є мовою міжнаціонального спілкування в районах змішаного компактного проживання інших національних меншостей — наприклад, в українському Придунав’ї.

Але головне те, що значна частина російськомовних громадян України — етнічні українці. Урбанізація та індустріалізація мимоволі робили українця російськомовним. Перехід на російську мову був для багатьох із них своєрідним обрядом ініціації, посвяти в «міські». І тому в тій же Одесі були випадки, коли під час перепису 2000 року люди, які продовжували говорити по-російськи, писали у графі «рідна мова» — «українська». Аргументація їхня була проста: багато хто з них закінчив українську школу і вже згодом був змушений здобувати вищу освіту російською мовою.

Ситуація, як бачимо, складна й заплутана, потребує виважених рішень та обережності. Однак багато в чому ці правила обережності не дотримувалися.

Деякі піклувальники за долю рідної мови в Україні поспішили поставити знак рівності між лінгвістичною приналежністю та приналежністю до етносу чи навіть нації. Такими твердженнями вони по суті залишали за бортом культурного процесу сотні тисяч, якщо не мільйони, етнічних українців, котрі з доброї волі або через об’єктивні (хай і штучно створені) обставини зробили вибір на користь російської мови.

У таких дбайливців за чистоту хотілося б спитати: до якої культури належить твір болгарина, що пише вірші болгарською мовою й чиї предки живуть на українській землі от уже більше 200 років? Або картина художника-молдаванина? Так, є поняття «культура діаспори». Але водночас беру на себе сміливість стверджувати, що культурні цінності, створені представниками етнічних груп, які проживають в Україні, належать і українській культурі. А це значить, що російськомовна українська культура має право на існування. Понад те, українська культура може і повинна пишатися своєю національною палітрою.

Є ще один аспект, про який забувають сказати: культурна політика держави. На жаль, культура так само, і за «нової влади», і за так званого старого режиму, лише видаткова графа в бюджеті, причому далеко не перша. А кожен народ має ту культуру, що йому фінансують.

Згадаймо хоча б, як здійснювалося запровадження державного статусу української мови в 90-і роки — без підручників, посібників, словників. І тільки останнім часом з великим скрипом ця проблема зрушила з місця.

А от приклад Росії, котра завдяки запровадженим податковим пільгам зуміла, приміром, наситити не тільки власний книжковий ринок, а й український. Тим часом книга українською мовою через серйозну різницю в ціні не могла виграти конкуренції. Те ж саме практично відбувається і в інших сферах культури.

Час зрозуміти, що культура сьогодні — не тільки джерело духовності, а й засіб політичної боротьби, в тому числі зовнішньої. Йде конкуренція культур. І українська культура, як показує досвід минулих років, цілком може бути конкурентоспроможною. Потрібно тільки створити умови. Не забороняти щось, а робити так, щоб було економічно вигідно вкладати гроші в українську книгу, український кінематограф, український театр.

Кампанії 2004 і 2006 років відкинули країну в ситуацію початку 90-х років. Єдиний культурний простір, що є однією з основ життєздатності нації, знов руйнується.

Промахи культурної політики держави доповнюються й очевидними недоліками регіональної політики, точніше навіть практично повною її відсутністю.

Останнім часом експерти дедалі частіше б’ють на сполох з приводу того, що поступово скорочуються міжрегіональні контакти. Це відбувається не тільки на економічному, але й на гуманітарному рівні. Середньостатистичний громадянин України вкрай мало знає свою країну та її людей, він практично не буває в інших регіонах, одержуючи в основному дозовані відомості з центральних засобів масової інформації, а в кращому разі — від своїх знайомих. Звідси багато в чому і стереотипи, якими дуже успішно користаються політикани.

В оцінці ситуації, що склалася після кампаній 2004 і 2006 років, превалює спрощений підхід: Захід орієнтований на Європу, Південь і Схід — на Росію, й такі зовнішні орієнтації зумовлені насамперед етнічним складом цих макрорегіонів країни. У цьому твердженні є лише частка правди.

Важливо інше: останнім часом змінився сам характер зовнішніх переваг жителів різних регіонів України.

За останній рік енергетична, а отже, й економічна залежність України від Росії стала ще очевиднішою. Будь-якому мешканцеві нашої країни зрозуміло, що підвищення ціни на газ б’є по його кишені як прямо, через підвищення цін на комунальні послуги, так і опосередковано, через подорожчання промислової продукції. Морально громадяни України, які лише недавно оговталися від потрясінь 90-х років і прожили період відносної стабільності, до такого шоку не готові.

Треба сказати правду і про те, що різкий поворот «на Захід», початий українським керівництвом, не був підкріплений відповідною інформаційною кампанією. Та й відверте несприйняття багатьма західними політиками євроінтеграційних устремлінь українського керівництва не сприяє популяризації західного вектора.

Усе це накладається на різке зниження життєвого рівня й перетворюється на ідеологічний коктейль, що його заповзято збовтує низка політиків і підносить населенню. У ньому змішано все: неприйняття НАТО і ЄС, захист православ’я, державний статус російської мови і необхідність налагодження відносин з Росією.

Як результат, сьогодні надання російській мові статусу державної чи, принаймні, регіональної розглядається швидше не як захід, спрямований на збереження культурного розмаїття або захист прав меншостей, а як перший крок на шляху україно-російського зближення.

І, нарешті, в мовному питанні є ще й правовий аспект. У країні, де високий рівень правового нігілізму і де незнання законів, на жаль, поки що норма, розмови про те, що права представників інших національностей не захищені законом, знаходять своїх вдячних слухачів. Тим часом правова база, яка регламентує використання російської мови, а також мов інших етнічних груп, існує. Достатньо лише уважно прочитати той самий Закон «Про мови в Українській РСР».

Безумовно, він уже застарів, але він діє дотепер і в ньому, зокрема в ст.3, чітко сказано, що в роботі державних, громадських органів, підприємств та організацій, «розташованих у місцях проживання громадян інших національностей (міста, райони, сільські й селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватися поряд з українською також їхні національні мови».

Здавалося б, усе ясно. Та є нюанси. По-перше, найвищим рівнем адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється чинність закону, є район. По-друге, поняття «можуть» зовсім не означає «зобов’язані». Втім, що не заборонене, те дозволене, тож цілою низкою міських і районних рад Одеської області в 90-і роки було прийнято рішення про використання російської мови.

Статус російської мови був спеціально обумовлений в одному з перших документів незалежної України — Декларації прав національностей України. Сьогодні цей документ незаслужено забутий, однак у 1991 році саме його прийняття дало змогу знизити напругу в багатонаціональних південних районах Придунав’я. У ньому, зокрема, йдеться про те, що українська держава забезпечує своїм громадянам право вільного використання російської мови. «У регіонах, де компактно проживає кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення даної місцевості».

Особливу роль російської мови відзначено і в Конституції України, якою «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин» (ст.10).

Таким чином, правова база для використання російської мови, так само й інших мов, існувала протягом усіх 15 років незалежності української держави. Більш того, Україна ще в 1996 році підписала такий важливий документ, як Європейська хартія регіональних мов або мов меншостей.

Уважне прочитання цього документа показує, що він практично нічого не додає до чинного в Україні законодавства про мови й національні меншості. Однак є і низка нововведень. По-перше, привнесено дуже розмите поняття «регіональна мова» і, по-друге, виписано положення про використання національних мов або мов меншостей у роботі органів місцевого самоврядування та судової влади.

Варто відзначити, що положення хартії в Одеській області реалізовувались і до її ратифікації. Зокрема, газета Одеської обласної ради «Одесские известия»—«Одеські вісті» з моменту заснування виходить двома мовами, російською й українською. Відповідно, двома мовами публікуються й офіційні документи. У регіоні виходять газети болгарською, молдавською, івритом, радіо- й телепередачі — болгарською, молдавською, гагаузькою мовами. У сільських районах газети виходять як російською, так і українською, нерідко зі сторінками мовами національних меншостей.

Є також національні школи, для яких готуються кадри у вузах Одеської області, було вирішено питання про те, щоб випускники шкіл з молдавською мовою навчання могли складати іспити до вузів рідною мовою.

Але для повнішої реалізації передбачених хартією заходів не вистачає основного: державного фінансування й державної підтримки. Наприклад, підтримка національних видань в Одеській області багато в чому здійснювалася з досить убогого обласного бюджету. Тривалий час не вирішувалося питання про виділення частот обласній держтелерадіокомпанії, яка веде мовлення національними мовами. І це, до речі, також може бути прикладом відсутності регіональної політики.

Разом з тим, боротьба, що розгорнулася довкола ратифікації хартії, перетворила її на своєрідний прапор прибічників надання російській мові статусу другої державної. Закон про ратифікацію хартії набув чинності лише 1 січня 2006 року. Тобто, період між її підписанням і початком реалізації склав, без малого, десять років.

Упевнений, якби держава раніше почала реалізовувати положення хартії, то політичну гостроту мовного питання було б знято і воно б не слугувало ще одним фактором розколу. Тим більше, що, відповідно до українського закону, положення хартії поширюються на мови 13 національних меншостей, а не тільки на одну російську.

Тому оптимальним шляхом виходу з ситуації могло б стати ухвалення рішення, відповідно до якого в таких багатонаціональних регіонах, як Одеська область, положення хартії поширювалися б і на мови інших національних меншостей: болгар, гагаузів, молдаван, євреїв, поляків. Органи місцевого самоврядування мають самі зробити свій вибір на користь однієї з цих мов. Яким би він не був, його треба буде поважати й підкріплювати відповідним фінансуванням з боку держави. Тільки в такому разі це матиме вигляд справжньої реалізації хартії, а не політичного демаршу.

Навіть таку складну для України проблему, як мовна, можна і треба вирішувати в правовому полі. Необхідне прийняття нового закону «Про мови», оскільки чинний уже морально застарів. Звичайно, політична нестабільність у країні не сприяє цьому, але це ще не привід для тотального правового нігілізму.

Та зрештою, крім Європейської хартії регіональних мов або мов меншостей, Україна ратифікувала і такий важливий документ, як Європейська хартія місцевого самоврядування, котра, на жаль, також виконується не повною мірою. Може, варто зосередитися і на її реалізації. Тоді багато гострих питань зникнуть самі по собі.

Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ, депутат

Одеської обласної ради.