Доля чи лікарська помилка?

Після визволення Донбасу, в 1943-му, восьмикласниця Олександра вступила до медичного технікуму у Старобільську на Луганщині. Війна забрала у неї двох братів. Третій був серйозно контужений і потрапив до госпіталю. Півроку від нього не було жодної звістки. Ніхто не знав, коли закінчиться війна, і дівчаток-студенток учили рити окопи, кидати гранати. Саме тоді доля звела Олександру з курсантом льотного училища Миколою Вдовіним. Але одружитися льотчику дозволили лише після війни, в 1947-му. «Медовий місяць» молодята провели у зруйнованому Вільнюсі, де на той час служив глава сім’ї. Якийсь час молода дружина працювала на аеродромі: перевіряла касети бомбоскидувача. А потім влаштувалася за спеціальністю — фельдшером. Досі пам’ятає Олександра Йосипівна, яким прискіпливим було начальство: чистоту прибирання у медпункті перевіряли шматочком білої вати.

Їхнє спільне життя обірвалося в серпні 1997 року. Після хірургічної операції Микола Вдовін, не опритомнівши, помер. Його вдова ось уже майже десять років намагається довести: смерть чоловіка — на совісті лікарів. І суд, і прокуратура, і міліція, куди зверталася Олександра Йосипівна, не знайшли підстав для того, щоб визнати медиків винними. Але жінка переконана: обставини лікування та смерті чоловіка щонайменше дивні.

«Виженіть її, нахабу!»

— Почалося все з того, що в нашій міській лікарні № 20 з’явився молодий уролог М. Приймав він лише по суботах, а в інші дні працював у лікарні

№ 26, — розповідає Олександра Йосипівна. — Мій чоловік прийшов на прийом до цього лікаря. Одразу, з першого прийому, той поставив діагноз «аденома простати» і запропонував Миколі Михайловичу операцію. І це незважаючи на те, що у чоловіка був цукровий діабет і про це був запис у медичній картці.

За словами моєї співрозмовниці, лікар М. представився завідувачем урологічного відділення (насправді він був звичайним хірургом). Розповів, що привіз із Греції новий апарат, з допомогою якого успішно виконує операції. Направлення на госпіталізацію дав до «своєї» лікарні, хоча там і не було спеціалізованого урологічного відділення — лише звичайне хірургічне.

— Чоловік ліг у лікарню, а вже наступного дня його прооперували, — продовжує розповідь О. Вдовіна. — Це вже потім я дістала список обстежень, які має пройти пацієнт перед операцією. Там за тиждень не впораєшся. А тут — наступного дня. Для чого було так поспішати? Чи не для того, щоб хворий не «одумався» і не втік? До того ж був наказ міського управління охорони здоров’я, згідно із яким усіх урологічних хворих мали госпіталізувати до спеціалізованого відділення в лікарні №1.

Побачити чоловіка після операції дружині довго не дозволяли: мовляв, у реанімації цього не передбачено. Але Олександра Йосипівна наполягала.

— Мені дозволили на хвилиночку зайти до палати. Я не впізнала власного чоловіка! Він лежав на високому ліжку без обмежувачів, у душній маленькій кімнаті із закритим вікном, в яке палило сонце. Голова була роздута від набряку, очі закриті, свідомість затьмарена. «Та тут здоровий не витримає!» — сплеснула я руками. Анестезіолог трохи відчинила вікно. Чоловік був накритий домашньою підковдрою. Я підняла її й побачила на тілі синці (сліди цукрового діабету) і садно, як від падіння. Коли я спитала у лікаря, звідки це садно, та закричала: «Виженіть її, нахабу!» У коридорі до мене підійшли дві жінки і розповіли, що чоловік упав з високого ліжка і забився.

За чотири дні Миколи Михайловича не стало. За висновком судово-медичної експертизи, смерть настала від уросепсису (зараження крові). Олександра Йосипівна намагалася з’ясувати обставини перебування чоловіка в лікарні. Але дивна річ: після трагічного випадку хірургічне відділення закрили взагалі, лікарів перевели до інших закладів, а хірург, який, власне, і схилив ветерана до операції, емігрував до іншої країни. Тому встановити, що саме відбувалося в ті дні 1997 року, важко.

Хірурга звільнили, відділення закрили

Ворошиловський районний суд, куди жінка звернулася із позовом до міського управління охорони здоров’я і лікарні № 26, відмовив у відшкодуванні матеріальної та моральної шкоди. Суд зазначив, що на операцію хворий пішов із власної згоди, що всі необхідні обстеження було проведено, а доказів, які підтверджували б провину лікарів, позивачка не надала. Отже, між діями медиків і смертю пацієнта зв’язку не встановлено. Не знайшли підстав для порушення кримінальної справи і прокуратура та міліція. До речі, гроші, витрачені на операцію і лікування, вдові померлого також не повернули.

Проте службове розслідування, проведене після смерті Миколи Вдовіна, встановило, що лікар М. порушив два накази міського управління охорони здоров’я, через що хворого було направлено не до спеціалізованого урологічного відділення. За порушення наказу лікареві М. оголошено догану та звільнено з посади лікаря-уролога за сумісництвом. Завідувачу хірургічного відділення лікарні та виконуючому обов’язки головного лікаря оголошено догану за госпіталізацію непрофільного хворого для планової операції. Ось, власне, і всі офіційні висновки. Як уже зазначалося, відділення ліквідовано, хірург залишив межі України.

Уже дев’ять років поспіль Олександра Йосипівна оббиває пороги різноманітних інстанцій. Вирушаючи на розмову з чиновниками, вона бере документи, серед яких — позитивні характеристики і подяки за сумлінну працю. «Я втратила все, що мала. На саму мою пенсію жити було дуже важко, кілька років буквально голодувала. Правда, потім трохи підвищили», — каже жінка. Вона знову збирається подавати до суду. У багатьох кабінетах їй радили: мовляв, не марнуйте сил і часу, адже вашого чоловіка все одно не повернеш. «Я хочу справедливості, — заперечує дружина. — Як же так сталося, що ми не попрощалися перед його смертю?» Вона вірить: якби не фатальна помилка, Микола Михайлович і досі був би поруч. Адже ті, хто пройшов пекло на землі, заслужили на довге життя.