Український стиль із французьким шармом

Коли приїжджаєш до невеличкого містечка, господарі його обов’язково прагнуть показати щось найдорожче, найцікавіше. У скромних Чемерівцях теж мають і гарних господарників, і процвітаючих виробничників. Але справжньою родзинкою райцентру є одна просто фантастична жінка — Оксана Гришина.

Дім

У чому її особливість? Та розпочати хоча б із того, що живе вона в... музеї. І це в буквальному розумінні слова, адже в обласному управлінні культури її помешкання зареєстроване як квартира-музей рукодільного мистецтва.

Варто лише відчинити двері, і ти одразу зрозумієш, що опинився справді у незвичній квартирі, бо кожен її сантиметр прикрашений руками господині. І насамперед — вишивками. Різнобарв’я тем, технік, матеріалів, форм і розмірів — все вражає. Немає улюблених сюжетів і кольорів, є лише дух української інтелігентності, який словами не передати. Скажімо, далеко не кожному прийде в голову прикрасити свій дім портретами Котляревського і Бендери: тому що один закладав основи нашої мови, інший — міць духу. Чи протягом вже майже двох десятків літ привозити з усіх куточків України писанки, крашанки, мальованки. Є серед них такі, котрі коштують цілу лікарську зарплату, а більшість — ті, що писані в сільських хатах, утім, визначити найдорожчу просто неможливо.

А прикрасити свою вітальню столітньою крайкою, знайденою десь у карпатському селі? А скринею, що пережила не одне покоління? А розкішним мисником? А українськими ляльками?

Усе це є і все це можна розглядати годинами, хоча помешкання аж ніяк не нагадує застиглий музей. Навпаки, все тут живе і сучасне, мало того, кожен експонат — це ще й просто домашня річ, котру ніхто не шкодує для використання.

Але стін трикімнатної квартири не вистачає, щоб усе виставити напоказ. А тим часом Оксана Романівна дістає з шафи речі, від яких захоплює дух: скатертини, рушники, фартушки, серветки... І все це вишите, гаптоване, мережане... І білим по білому, і фонтаном кольорів, і по домотканому полотні, і по китайському шовку... І до кожного свята окремо, і ледь не для кожного гостя, і для кожної переміни страв.

Коли ж майстриню запрошують узяти участь у виставці, вона просто губиться: із дому не можна взяти одну річ, бо обов’язково біля неї — друга, третя. І кожен експонат не просто для споглядання — бери, користуйся, живи у красі.

Запитання, скільки ж таких речей є в її домі, звучить дещо дивно. Їх практично не можна перелічити. Буквально кожна річ прикрашена руками господині: для святкової пляшки шампанського вишита стрічка, для банки із крупами на кухні — свій напис, для книжок пошито спеціальні обкладинки, навіть для дорожньої валізи — вишивки із черевиками, капелюшками, одягом. Хтось пробував перелічити все це рукоділля, виявилось, що лише на стінах розвішано близько восьмисот робіт. Але ж це лише невелика частка.

Робота

Якби в житті Оксани Гришиної було лише рукоділля, уже і цього вистачило б сповна, щоб заповнити весь час. Але вона — ще й завідувач фізіотерапевтичного відділення в районній лікарні. І викладач у місцевому медичному училищі. І активний просвітянин. Її вишиті роботи з дому успішно перемістились і в кабінет. Це не лише для того, щоб зробити його по-домашньому затишним і привітним. Оксана Романівна переконана: людей потрібно привчати до краси, непомітно, але наполегливо давати уроки прекрасного, повертати до витоків української культури. Вона вміє лікувати не тільки тіло, а й душу. Нерідко розмови з пацієнтами закінчуються не просто виписаним рецептом і призначеними процедурами, а переходять до тем політики, культури, української історії. Українська доля ніколи не була їй байдужа, тому вона багато читала, зіставляла, аналізувала і завжди прагнула поділитися своїми знаннями з іншими.

А ще разом із чоловіком завжди знаходять час подорожувати. Найперше — історичними місцями України. Найбільше диво в цих подорожах — знайомство з цікавими людьми, народними майстрами, лицарями українського духу.

— Пригадую, одного разу ми піднялись карпатськими горами до одного зовсім невеличкого села, — розповідала Оксана Романівна. — З усього було видно, що багатіїв у ньому немає. Та мене вразило, що в день свята майже біля кожної хати майорів державний прапор. І я розуміла, що це люди робили не з примусу, не за велінням партійних керівників, а від щирої любові до своєї землі і поваги до держави.

Після тієї поїздки подружжя Гришиних почало на свята вивішувати синьо-жовтий прапор і зі свого вікна. Спочатку реакція земляків була неоднозначна. Хто тихцем посміювався над диваками, хто перепитував, в якій установі роздавали прапори, а хто відверто відмежовувався від такого націоналізму.

Але ж кажуть: вода і камінь точить. Не так упертість, як глибока переконаність Гришиних у справді народних і державницьких ідеях теж непомітно робили свою справу. Відверте неприйняття всього українського поступово перетворилося на українську моду. Але й це ще не перемога, вважає Оксана Романівна. Коли це переросте у справжню любов, негаласливу і непоказну, тоді ми справді станемо українцями.

Звідки у Гришиних взялась ота харизма української інтелігентності, сказати важко. Колись молодих медиків у Чемерівці доля привела з Тернопільщини та Волині. Кожен приніс із собою часточку свого краю, своєї говірки, своєї культури, а головне — щирого патріотизму. А в результаті народилося велике почуття любові одне до одного, до людей, до всього українського, що, на жаль, поки що залишається доволі рідкісним почуттям у нашій українській державі.

Жінка

Узагалі для Оксани Романівни стало правилом — завжди гордо нести в собі оту українськість, що є справжньою окрасою нації. Вона вміє бути гордою, прекрасною і вражаючою. Ну скажіть, кому з вас прийшло б у голову дістати зі скрині столітню бабусину білу сорочку і, підперезавшись крайкою, гордо пройтися провінційними Чемерівцями на Івана Купала?

Усе це любовно зроблене своїми руками. Й усе це не просто демонструється як експонати квартири-музею, а з гордістю носиться в будні і свята, на роботу і в гості, вдома і в далеких подорожах.

З усього сказаного в декого вже міг скластись такий собі образ кондового націоналіста, для якого не існує нічого іншого, крім вишивок, крашанок і широких шароварів. Та це зовсім не так.

Так само гордо, як українську сорочку, вона носить хутряне манто, свої вишукані капелюшки, рукавички ледь не до кожного наряду. Сама зізнається, що не минає жодного магазину із капелюшками, але кожну придбану річ обов’язково доробляє, прикрашає пір’ям, стрічками, іншими цікавими деталями.

Розповідає, як одного разу прочитала в журналі, що в Шарон Стоун з’явилося чудове хутряне манто, яке коштувало з десяток тисяч доларів. Звичайно, лікарській родині така покупка не по кишені, але мати вигляд, як у відомої кінозірки, Оксані Гришиній під силу. Знайти рожеве хутро сьогодні не проблема, а далі — справа майстерності. За кілька днів чудова річ уже лежала на плечах прекрасної жінки.

Чемерівчани вже й забули, як стильний одяг Оксани Гришиної спочатку їх і шокував, і лякав, і зачаровував одночасно. Тепер усі сприймають як норму, що дама у фантастичній сукні, капелюшку з вуаллю і ажурними рукавичками може пройтися до нудоти буденними вулицями крихітних Чемеровець. І всі знають, що таке може бути не лише в кіно.

Як знають і те, що українська сорочка — це не просто сценічне вбрання, а одвічний одяг українців.

І те, що свято може починатись не лише із пляшки випитої горілки, а з вивішеного у вікні державного прапора.

І те, що вечорами із зовсім звичної квартири лікарів можуть линути звуки фортепіано і скрипки — це грають Оксана і Микола.

І те, що в домі завжди може бути свято. А створити його може українська господиня.

Хмельницький.