Щойно відзначив своє 10-річчя Всеукраїнський фонд відтворення пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара. З цієї нагоди у Виставковій залі Києво-Печерської лаври відбувся «круглий стіл».

Фонд створено з метою сприяння державній програмі відтворення втрачених архітектурних перлин.

Протягом десяти років свого існування фонд зібрав близько 5 мільйонів гривень благодійницьких та меценатських коштів в Україні й за кордоном. Ці кошти, зокрема, було спрямовано на відбудову Михайлівського Золотоверхого собору та Успенського собору Києво-Печерської лаври, кількох пам’яток у Львові й інших містах. Є ціла програма відтворення видатних пам’яток історії та культури. В тій програмі понад 50 об’єктів — у Києві, Криму, в 20 областях України й навіть у Росії (каплиця над могилою гетьмана Петра Дорошенка).

Фонд очолює академік Петро Тронько, почесний співголова — Віктор Ющенко, в складі правління: Петро Толочко, Володимир Литвин, Дмитро Гнатюк, Станіслав Аржевітін, Борис Олійник, Іван Драч, Роланд Франко, Микола Жулинський, Олександр Омельченко, Олесь Силин. Усі, як бачимо, відомі й шановані люди. Втім, ювілейне засідання «круглого столу» було мало урочистим. Йшлося головним чином про проблеми. Проблеми вічні — їх афористично означив у своєму виступі Лесь Танюк: «Тих, хто в Україні займається культурою, мало, а грошей у них ще менше!» Загалом, гроші в Україні водяться. Але йдеться не взагалі про гроші, а про те, як і куди вони спрямовуються. Як сказано було в одному з виступів, наша еліта не присутня в Україні ні своїми капіталами, ні своїми дітьми — й капітали за кордоном крутяться, й діти там-таки вчаться.

І тим дітям, мабуть, смішною видається цифра 5 мільйонів гривень, зібраних за десять років!

Отож питання про ефективне культурне благодійництво залишається відкритим. Притому, що й закон про меценатство давно є, але він існує ніби в розрідженому повітряному просторі, де майже ні в кого немає осмисленої мети — для чого й кому потрібне створення (чи відтворення) культурних цінностей. Тому здається слушним (і ще не зовсім запізнілим) виступ відомого експерта Віктора Лисицького, який зауважив, що пора зібрати за «круглим столом» і пам’яткоохоронців, і ділових людей та разом подумати, як тісніше наблизити вітчизняний бізнес до цієї справи. Лисицький, зокрема, запропонував дотепну ідею: обкладати спеціальним податком імпорт автомобілів бізнес-класу. Хочеш придбати «Майбах» — плати відсоток на культуру! Ефект гарантовано, бо на купівлю машин бізнес-класу в нас ідуть десятки мільйонів доларів.

Утім, чого варті навіть найшляхетніші зусилля Фонду імені Гончара чи окремих свідомих меценатів, якщо й для самої держави справа «відновлення святинь» часто не має осмисленої мети? Здається, держава іноді сама точно не знає, навіщо їй потрібна та чи та відновлена з небуття «перлина». Живий приклад — Успенський собор Києво-Печерської лаври (буквально за два кроки від цього собору й відбувався «круглий стіл»). Так ось, собор відбудували й урочисто відкрили, а останні п’ять років він стоїть зачинений і скоро вже йому буде потрібен капітальний ремонт...

Залишається відкритим і питання самої філософії «відтворення перлин». Відновлення пам’яток суперечить світовій практиці — в усьому світі консервують, а не відновлюють пам’ятки. Бо відновлення, хоч як це парадоксально, губить історію. Про це не говорилося за «круглим столом», але питання лишається.

Говорилося також про те, що давно потрібен спеціальний державний орган, який опікувався б пам’яткоохоронною справою, бо поки що вона розпорошена між Держбудом, Мінкультом, Академією наук та ще кількома громадськими організаціями. І хоч би які були успіхи — не можна заплющувати очі на те, що справа в цілому поставлена неефективно. Десь, щось, навіщось відновлюється — а щось інше, що його тими самими коштами можна було б врятувати (щоб потім не відновлювати) — руйнується. Як, приміром, центр Львова, що перебуває під охороною ЮНЕСКО. А що вже казати про об’єкти, які позбавлені такого високого покровительства? До речі, в Україні під охороною держави перебуває понад 160 тисяч пам’яток, з них близько 15 тисяч — це пам’ятки містобудування та архітектури.