Анатомія політичного і соціально-економічного занепаду України

Українська держава за останні п’ятнадцять років так званої незалежності у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Кожний з них має свою специфіку і своє уособлення.

Але через усі ці роки та етапи наскрізною лінією проходить суцільна цинічна неправда і системний нахабний обман народу з боку тих, хто має владу і гроші, піднесені ними в ранг офіційної державної політики.

Декларуючи на словах свою нібито прихильність демократичним принципам і свободам, нібито вболіваючи за національні інтереси, правлячий режим Кравчука—Кучми—Ющенка грубо і безцеремонно дурить народ буквально на кожному кроці, прикриваючи цим свою політичну безпорадність і управлінську бездарність, безперспективність і безвихідь свого політичного і соціально-економічного курсу.

Тому спадають на думку відомі ленінські слова: «Чесність у політиці є результат сили, лицемірство — результат слабості».

І. РОЗВАЛ НАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ І ПОЧАТОК РОЗГРАБУВАННЯ КРАЇНИ

(Період Кравчука (1991—1994 рр.)

В умовах великомасштабної кризи Радянського Союзу частина вищої української бюрократії взяла курс на вихід зі складу союзної держави. Зрадивши партію, а потім країну і народ, республіканська чиновницька номенклатура самочинно наділила себе винятковим правом на перерозподіл і захоплення народного багатства. Під маркою боротьби за незалежність і турботи про благо українців вона почала втілювати в життя план узурпації влади й особистого збагачення.

У цей період було покладено початок операції «великого обману українського народу», яка поетапно реалізується всі наступні роки незалежності. При цьому уособлення та ідеологічне забарвлення влади не раз змінювалися, але характер її відносин з суспільством завжди залишався незмінний.

Тоді, на початку 90-х, для реалізації свого задуму республіканська бюрократія змушена була піти на змову з націонал-демократами. І вже в липні 1990 року нібито під тиском нац-демів Верховна Рада приймає «Декларацію про державний суверенітет України», в якій проголошується формальна незалежність УРСР.

У тому самому 1990 році Верховна Рада УРСР під керівництвом тодішнього голови Кравчука під стратегію демонтажу і розграбування соціалістичної держави підводить відповідну юридичну базу. Так, 3 серпня було прийнято Закон про економічну самостійність УРСР, що закріплював власність «народу» України на її національне багатство. У жовтні прийнято «Основні напрями із стабілізації народного господарства для переходу до ринкової економіки», у листопаді — «Концепцію переходу УРСР до ринкової економіки».

У цих документах за ширмою загальних слів про необхідність роздержавлення власності проглядався намір чиновників і націонал-демократів безконтрольно і необмежено привласнювати загальнонародне добро, залишаючи народ у злиднях та економічному рабстві. Вони привласнювали державне майно, вичавлювали у свої кишені державний бюджет до останньої краплі.

Неухильно проводячи лінію на відділення, республіканські чиновники і націонал-демократи у своїх підступних цілях використовували і спрямовували протестні хвилі масового соціального невдоволення. В умовах стрімкого падіння рівня життя населення, господарського розвалу та економічного розгардіяшу в суспільстві зміцнюється впроваджувана зверху думка про незалежність.

Громадян запевняють, що республіканське керівництво щиро бажає навести порядок в економіці, приборкати інфляцію і розв’язати наявні соціальні проблеми, але йому для цього бракує суверенітету, владних повноважень, монополізованих Москвою.

У моду входить маніпулювання цифрами і економічними показниками. Активно навіюється постулат, що обсяги промислового і сільськогосподарського виробництва в Україні набагато перевершують показники інших союзних республік, а отже, епоха благоденства українського народу настане одразу після здобуття незалежності.

Київська влада потай підтримує стихійні мітинги і збори. Підтримується діяльність націоналістичних організацій. Відроджуються колись заборонені релігійні конфесії.

У регіонах також починають назрівати сепаратистські настрої. Активно поширюються чутки про необхідність відновлення Кримської автономії, заснування Галицької автономії у складі Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей, «Новоросії» у складі Одеської, Миколаївської і Херсонської областей, створення Донецько-Криворізької республіки зразка 1918 року.

Українське суспільство на тлі політичної нестабільності та економічного спаду змушують повірити, що єдиним виходом із тривалої кризи є проголошення суверенітету.

Народ дедалі більше заплутувався в хитросплетіннях політичних інтриг республіканської влади та її взаєминах з Москвою. Про це чітко свідчать дані референдуму, проведеного в березні 1991 року. За збереження Союзу висловилися 70,5 відсотка, за незалежність у складі Союзу (у найвищому ступені маніпулятивне запитання) — 80,2 відсотка, тобто приблизно 2/3 учасників відповіли позитивно на обидва запитання. Це означало, що вони хотіли б жити в незалежній Україні, яка входить до складу СРСР. Однак тодішнє державне керівництво України рішуче бере курс на її відокремлення і вихід зі складу СРСР.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР під головуванням Кравчука приймає Акт проголошення незалежності України. Влада готує проведення нового референдуму, і 1 грудня 1991 року дезорієнтовані громадяни голосують за створення незалежної Української держави. Цього самого дня 62 відсотками голосів Кравчука обирають Президентом України. Він прийшов до влади на хвилі національного піднесення українського народу, спекулюючи ідеями національної незалежності та суверенності.

Для розв’язання проблем своєї міжнародно-правової легалізації глави України, Росії і Білорусії терміново, таємно від союзного керівництва і власного народу зустрічаються в Біловезькій пущі (7—8 грудня 1991 р.) і підписують угоду про денонсацію Союзного договору 1921 року.

Отже, змова частини партійної номенклатури і чиновницької бюрократії на чолі з перевертнем Кравчуком з націонал-демократами забезпечила номенклатурно-бюрократичній еліті метаморфозу в нову, тепер уже національну якість.

Перша змова бюрократії і націонал-демократів вилилася у перерозподіл сфер впливу і державного управління. Бюрократія зберегла стратегічні позиції, залишивши за собою керівництво економікою, фінансами, податками, транспортом, зв’язком, армією, зовнішньою політикою, митницею, міліцією і Службою безпеки. Націонал-демократам віддали в управління ідеологію, освіту, культуру, деякі засоби масової інформації.

Результати такого симбіозу не забарилися. За підтримки Кравчука націонал-демократи взяли курс на політичну ізоляцію від Росії і примусову націоналізацію всіх сфер громадського життя. Почалося переписування історії, впроваджувалася дискримінаційна мовна політика, активно відроджувалися націоналістичні і профашистські партії.

Навесні 1992 року вперше після Великої Вітчизняної війни в Києві легально відбулася конференція Організації українських націоналістів. За півстоліття ніщо істотно не змінилося в їх антинародній позиції. Вони тільки трохи модернізували тактику боротьби за владу, створили легітимні політичні структури.

Українські націоналісти різко активізували поширення свого ідеологічного контролю на духовне життя суспільства. У червні 1992 року створюється так звана Українська православна церква Київського патріархату. Патріархом цієї церкви обирають В. Романюка — колишнього «політичного», який втілював ідею незалежності Української церкви від Москви. До сьогодні не визнана жодною православною церквою світу, УПЦ КП проводить злісну антиросійську політику і провокує міжконфесійне протистояння в Україні.

Агресивна ідеологічна експансія націонал-демократів, всіляко підтримувана Кравчуком, заклала основу регіонального розколу України. Саме тоді між Сходом-Півднем і Заходом України виникли гострі світоглядні суперечності, які тривають дотепер.

Зовнішня політика молодої української держави також стала заручницею ідеологічних доктрин націонал-демократів. Плазування перед Заходом і протистояння з Росією — ось що було запропоновано українському народу замість збалансованої зовнішньополітичної лінії.

На догоду американським мілітаристам та їх союзникам по НАТО почався процес тотального роззброєння України. Уже в перші роки незалежності Україна позбулася третього за потужністю у світі ядерного потенціалу, почався процес розпродажу й утилізації практично всіх сучасних видів озброєння. Обороноздатність молодої української держави була підірвана. По суті, її позбавили можливості захищати свої інтереси і самостійно гарантувати свою безпеку.

За Кравчука внутрішня політика держави вперше була цілком підпорядкована інтересам нових «господарів життя». Так званій національній еліті необхідно було не тільки забезпечити свій політичний статус, а і підвести під нього реальну економічну базу. Тому в перший же рік незалежності керівництво країни відмовляється від соціалістичної моделі розвитку економіки, задекларувавши свою прихильність ринковим відносинам і капіталістичному способу виробництва.

У результаті система державного управління зазнає значних змін. На зміну стратегії захисту державних інтересів і соціальних прав громадян приходить чиновницька тактика «розв’язання особистих проблем». На зміну плановому народному господарству приходить ринкова капіталістична економіка, побудована на домінуванні приватного інтересу. Держава перестала бути соціальним опікуном своїх громадян.

У 1992 році Кравчук своїм указом змінив функції міністерств, звівши їх до формального «планування» і «концептуального» керівництва. Уряд практично позбавляється права безпосередньо керувати підприємствами. Як наслідок, в економіці почали зростати хаос і кризові явища.

Водночас учиняється спроба демонтажу системи місцевого самоврядування. У місцеві органи виконавчої влади призначаються представники Президента. Однак його представники загрузли в скандалах з місцевими радами в боротьбі за владу і сфери впливу. Вони стали джерелом анархії в надрах периферійної влади, обтяжливою і марною чиновницькою структурою на шиї платників податків і тому були незабаром скасовані.

Поряд з цим національна бюрократія починає використовувати могутність слухняної держави для того, щоб створити собі винятково сприятливі умови для перетворення в олігархічну верхівку класу капіталістів. Колишні радянські директори отримують необмежені права і повноваження, стають єдиними розпорядниками народної власності. Колишні комсомольські «діячі» одразу стають банкірами, фінансистами, маклерами.

Основним джерелом збагачення стає перепродаж народної власності і «видоювання» фінансових ресурсів у населення. Активно освоюються зовнішньоторговельні операції — за кордон продаються чорні та кольорові метали, йде тіньова торгівля зброєю, масово вивозиться і продається на металобрухт устаткування і прилади з українських підприємств, розкрадаються і перепродуються енергоносії.

Поряд з казнокрадством і злодійством основою для збагачення нової буржуазії стає приватизація державних підприємств. У серпні 1992 року було прийнято Державну програму приватизації майна державних підприємств на 1992—1994 роки. Під час її реалізації найвпливовіші в країні особи приватизували найприбутковіші підприємства, щоб одразу отримувати від них дохід, фінансуючи їх до того ж коштами з державного бюджету.

У цей період на економічному помості з’являються Гетьман і підручний йому Ющенко, котрі заволоділи банківською системою і перетворилися на фінансових ділків. У 1991—1993 роках вони спільно проводять кілька фінансових афер з конвертації радянських карбованців та іноземної валюти через Національний банк України і банк «Україна». Під безпосереднім патронатом Кравчука здійснюється розграбування і вивезення за кордон усіх вкладів населення країни.

У 1993 році після декрету, до якого приклав руку тодішній віце-прем’єр Пинзеник, починається епопея трастів («Меркурій», «Ксена», «Тана» та низка інших фінансових пірамід). Залучаючи валюту під 7—12 відсотків щомісяця для реалізації міфічних проектів, шахраї тримали гроші в сейфах. А потім разом з ними просто-напросто «змивалися». У результаті за два роки населення «полегшало» на 400 млрд. карбованців і 40 млн. доларів (за даними слідчої комісії Верховної Ради).

Користуючись слабкістю молодої держави і відсутністю послідовної економічної політики, нова буржуазія переводить всі свої доходи в тінь. Як наслідок, у процесах регулювання соціально-економічних відносин місце інститутів державної влади міцно посідає організована злочинність, яка перерозподіляє тіньові доходи.

Економічну ситуацію істотно погіршує примітивна ізоляціоністська політика Кравчука, яка призвела до розвалу господарсько-економічних зв’язків між Україною та іншими учасниками колишнього внутрішнього всесоюзного ринку. У радянські часи 80 відсотків продукції, виробленої в Україні, призначалося для споживання іншими радянськими республіками. Кінцевий продукт, цілком виготовлений в Україні, становив лише 20 відсотків обсягу її виробництва. Руйнування СРСР залишило індустріальне і сільськогосподарське виробництво нашої країни без джерел матеріально-технічного постачання, без споживачів продукції, без фінансування.

Такий своєрідний шлях розвитку України всіляко підтримували панівні класи провідних капіталістичних країн. Їм «на руку» був національно безвідповідальний, зате слухняний та ідеологічно комплементарний правлячий режим.

Однак для більшої частини населення така економічна політика обернулася соціальним лихом. Протягом усього лише декількох місяців переважна більшість українців опинилися за межею бідності. Новими реаліями життя наших громадян стали: катастрофічна інфляція, тотальне безробіття, злидарські зарплати і пенсії, які найчастіше не виплачувалися, позбавлення усіх соціальних гарантій і навіть власних заощаджень.

У цій ситуації режиму необхідно було усунути єдину політичну силу, здатну протистояти деструктивним тенденціям, бути реальним опонентом існуючому політичному і соціально-економічному курсу. Такою силою була Комуністична партія України. Тому її діяльність на території України в серпні 1991 року була заборонена антиконституційним Указом Президії Верховної Ради.

Проте для комуністів криза партії стала своєрідним катарсисом, очищенням від випадкових «попутників» і меркантильних кар’єристів. Партія змогла пережити кризу, відродитися і перебудуватися.

Бачачи принижений і безправний стан переважної частини українських громадян, усвідомлюючи необхідність припинити деградацію і стрімке скочування Української держави в економічну і соціальну прірву, комуністи активізували свою діяльність. 19 червня 1993 року в Донецьку було проголошено відродження комуністичного руху в Україні.

Уже на перших після свого відновлення парламентських виборах навесні 1994 року Компартія України досягла відчутних результатів. У парламент було обрано 93 її представника.

Ці перші парламентські вибори, що проходили в незалежній Україні, показали, що влада не має зворотного зв’язку із суспільством, що провладні структури і партії не мають реальної підтримки українських громадян.

***

Підбиваючи загальний підсумок першого періоду української незалежності — так званої «епохи Кравчука», слід зазначити, що Кравчук, маючи величезні президентські повноваження, не зміг здійснити глобальну реорганізацію державного апарату. Будучи слабким і нерішучим президентом, він став дрібним «щипачом», що розкрадає власність держави і народу.

Усім добре відомі його «справи», з яких найбільш яскравою і голосною є афера з концерном «БЛАСКО». У 1993 році указом Президента Кравчука Чорноморське пароплавство було перетворено на акціонерну судноплавну компанію «Бласко». Незабаром на рахунок сина Кравчука від «Бласко» було переведено 1 млн. 300 тис. американських доларів. Справа про валютні рахунки сина Кравчука не завершена і сьогодні. А Чорноморське пароплавство завдяки цьому унікальному «експерименту» повністю розвалилося. У 1993 році йому належало 320 суден, наприкінці 2004 року їх залишилося лише два.

Бачачи нерішучість і нездатність Кравчука забезпечити повний і остаточний перехід до системи капіталістичних відносин, новий «правлячий клас» швидко підшукав і підготував йому заміну в особі колишнього директора «Південмаша» Кучми.

У 1993 році Кучму призначають прем’єр-міністром України. Він дає гарантії виведення країни з кризи, вимагає необмежених повноважень. В очах громадськості він постає як «багатообіцяючий реформатор», який активно протиставляє себе недієздатному президенту Кравчуку.

У подальшому через розбіжності з чинним президентом Кучма складає із себе повноваження прем’єра і переходить в «опозицію». З цього моменту всі надії і сподівання певної частини громадян пов’язані з ним.

А весь негатив, усе невдоволення суспільства звернене на Кравчука, який остаточно забрехався. У країні підсилюються протестні настрої, з Донбасу на Київ йдуть шахтарські колони. Рятуючи своє положення, правлячий режим змушений був у 1994 році провести дострокові президентські і парламентські вибори.

Так у 1994 році режимом був уперше реалізований сценарій тіньової передачі влади, який надалі вміло використовувався правлячою верхівкою. Відкатана технологія «спадкоємець» (висуванець зі свого середовища — «прогресивний» прем’єр — лідер опозиції — президент) знову була успішно здійснена через 10 років, на президентських виборах 2004 року, коли на зміну дискредитованому скандалами Кучмі прийшов Ющенко, котрий завоював народну довіру обманним шляхом.

(Далі буде).