То куди прямує караван?

Кризові явища в суспільстві — особливо в його економічній сфері, з хронічного стану сьогодні вочевидь вийшли на гостру фазу. Відносна ремісія минулих років так і не привела до бажаного видужування. Про причини і наслідки зростаючого валу негативних тенденцій і протиріч — у розмові постійних авторів «Голосу України» письменника, журналіста Олександра МАСЛОВА та відомого економіста, Заслуженого діяча науки і техніки України, ректора Київського університету ринкових відносин доктора економічних наук професора Володимира ЧЕРЕВАНЯ.

— Минулого разу в нашій розмові ми, нагадаю, Володимире Павловичу, акцентували увагу читачів на тій обставині, що багато складностей сучасної України пов’язано з проблемами просторової сфери. Суто філософська, начебто абстрактна категорія «простір-час» прагматично і жорстко зав’язана на основні сфери всього нашого буття — як внутрішнього, так і зовнішнього, як суто соціального, так і конкретно економічного. Судячи з відгуків на публікацію, читацька реакція на такий погляд виявилася дуже зацікавленою.

— Настільки, що посольство В’єтнаму в Україні запросило виступити з порушеної теми на науково-практичній конференції в Хошиміні — з повідомленням про просторово-економічне облаштування ринкових процесів. Пішли також дзвінки від багатьох провідних українських політиків. Вони висловлювалися в тому дусі, що проблема не тільки гостра, актуальна, давно переспіла і потребує визначеності. Особливо в конкретно сформованих до сьогодення векторах ЄС — НАТО — ЄЕП, на роль яких у соціально-економічному благополуччі України ми звернули увагу. Це справді фундаментальне питання, без відповіді на яке не вдасться вибудувати ні геополітичну основу української незалежності, справді самостійну, ні розібратися з внутрішніми економічними проблемами, тим паче — домогтися прориву в економіці та соціальній сфері.

Доки прагматично не визначимося з простором дії, наш ринок не функціонуватиме так, як ми цього від нього хочемо, — ефективно, прибутково, високопродуктивно і конкурентоспроможно. В цьому було і залишається головне завдання. Ми фактично самозамкнулися, знехтувавши уроки власної історії, реалії країни і часу, умови, що стали запорукою її появи на мапі світу, фактично з’їхали в колію послідовного звуження власних можливостей. Саме тому окреслилася найактуальніша для сучасної України проблема — дроблення ще недавно єдиного державного тіла, у тому числі й по лінії центри—регіони. З одного боку, це добре, що регіональна лінія розвитку держави самостверджується. Але погано інше — ситуація вже така гостра, що може вийти з-під контролю і призвести до дуже негативних наслідків для цілісності держави як такої.

— Ця небезпека чітко проглядалася і на зорі української незалежності — на тлі тих тенденцій, які політичні лідери не тільки не оцінили за негативними наслідками, а й спробували, використовуючи їх, «добрати» особистого впливу. Вкрай слабка, далека від загальноприйнятих ринкових засад нинішня економічна політика — і в її рамках просторова, також підводить платформу під наступний етап дроблення суспільства, його розмежування, роз’єднання, фактично сформувавши умови для федералізації країни. Один раз запущені відцентрові сили спричиняють рознос.

— Питання резонне, тим паче що влада не йде на жоден компроміс, гаючи час, протягуючи рішення, вигідні не так загалом для держави, як «групам за інтересами». І фактично ухиляється від розв’язання проблем справді ринкового будівництва як такого. Це «затягування» кон’юнктурне, хоча, напевно, хтось віддасть перевагу більш обтічному визначенню. Скажімо, тактика. Можливо і так, якби така «тактика» завершилася стабільним економічним результатом. Звісно, позитивним. Ось чому лінія дій сьогодні вочевидь не на користь влади. Ми бачимо це по ТБ, у пресі, по заявах Президента, уряду, міністра закордонних справ, по тих неоднозначних рішеннях, що нав’язуються суспільству і не приймаються ним. Зуміли домогтися лише одного — протистояння з регіонами.

А як же тоді демократичні принципи, про які так любимо розмірковувати? «Продавлюємо» у життя те, що не має глибинної підтримки. Звідси результат. Влада вирішила — тільки вона може знати, що потрібно народу, країні, відповідає їх глибинним інтересам. І Захід мовчить — зі своїми хваленими принципами. Але ж не можна так відверто, зухвало не рахуватися з інтересами більшої частини населення. До того ж складно, практично неможливо ігнорувати той факт, що регіональні рішення приймаються відповідно до принципів народовладдя і місцевого самоврядування переважною більшістю. Апріорі такі рішення має приймати влада центральна, але через якісь помилкові посилання, ілюзії і суто кон’юнктурні міркування вона від таких рішень відмовляється. Завдаючи тим самим непоправної шкоди не тільки самій собі, а й власне українській державності як такій. Не помічає, не бачить, не хоче бачити ліній розколу? Але від цього їх не меншає, не падає напруга, яку вони формують.

— І це не тільки реакція на політику тотальної українізації.

— Це реакція на загальний стан справ у країні, передусім. У її економічній сфері, у нерозв’язанні та нерозв’язуваності багатьох проблем сьогодення, це відповідь на адміністративний диктат, на зростаючі суперечності у відносинах влади і населення, на відмову влади ці суперечності розв’язати справді ефективними ринковими методами.

Інакше і бути не може, коли регіональні бюджети не можуть ефективно наповнити навіть фонд заробітної плати. Про розвиток, зазначте, взагалі не йдеться. На інфраструктуру, на соціальну сферу природних джерел не вистачає. Все працює на зарплату. І при цьому не слід забувати, що частка східних регіонів у НВП становить близько 70 відсотків. У цих регіонах зосереджено основну частину продуктивних сил робочої сили. Не рахуватися з думкою цих регіонів — короткозорість. Як і не рахуватися із зобов’язаннями партій. Усе це може спричинити тяжкі наслідки.

— Мова не головне. Влада зациклилася на ній, щоб домогтися єдності суспільства?

— Але вона ніколи і ніде не була і не буде однорідною. Через природу самого людського начала. І що більше влада намагається спростувати цю аксіому, то більшого опору зазнає у відповідь. Тим більше накопичує заряд невдоволення собою. До того ж з боку всіх шарів суспільства — і тих, що підтримують лінію на формування такої собі етнічної єдності, і тих, хто її заперечує. Наочне підтвердження — ситуація в Криму. Замість курортного сезону, нагромадження коштів у бюджет, населення півострова було втягнено в протистояння. Ми поступово втрачаємо освоєний ринковий простір. Слабкі країни з подібною стратегією вже реально стали на поріг якщо не сходження з карти світу, то чималих територіальних втрат. Ці втрати вже реальність, яка чекає лише приводу для юридичного закріплення. І воно, схоже, відбудеться. Бо сама Європа спонукує своєю політикою саме до такого результату — в тому числі і стосовно України. Якщо не за прямим варіантом, то за прецедентом. Досвід Югославії, котра піввіку проводила «свою завжди особливу політику», демонстративно орієнтовану на Європу, на Захід, нічого, схоже, не вчить. Адже це Європа і Захід залишили від суверенної європейської держави самі осколки. Та ще й з надуманого, сфальсифікованого приводу.

Буксуємо, витрачаємо сили, втрачаємо управління країною, ставимо під удар економіку й економічну безпеку держави, в якій сьогодні втримати владу без опори на регіони та їх населення вже неможливо. Розрахунок на НАТО? Але для економіки України НАТО опора слабка і небезпечна. Зокрема й тому, що спонукає до обмеження вже далеко не такого масштабного ринкового простору України.

— Саме з цієї причини російська економіка почала інтенсивно згортати відносини з ВПК України. В нашій пресі з посиланнями на офіційні джерела визнається, що це «спричинює величезні втрати для економіки України, але набагато більші — для економіки Росії, порівнянні з її стабілізаційним фондом».

— Чергова демонстрація ілюзій. Ні для кого не секрет, що практику економічного заміщення найважливіших, стратегічних виробництв Росія почала відразу після Біловежжя, і вона не припинялася ні на один день, оскільки була виокремлена в самостійну стратегічну лінію. Адже жодна держава світу не ризикне поставити свою «оборонку» в залежність від партнера, готового будь-якої миті, скажемо м’якше, підставити підніжку партнеру в життєво важливій для нього сфері національної економіки. І тільки-но намітилася орієнтація українських політиків на НАТО, а те, що вона чи рано пізно намітиться, ні для кого не було секретом, її враз посилили, визначивши чергову загрозу саме нашій, але геть не російській національній безпеці. Справа не у 200 мільйонах доларах українських втрат, оголошених уголос. Укотре ослаблений бюджет —без перспектив на заміщення нової дірки. Відходять унікальні технології, у тому числі через їх старіння, деградацію кадрів, скорочення витрат в українську науку, відвертого відпливу кадрів. Та й скільки можна жити потенціалом СРСР? Відходить безліч вкрай потрібних робочих місць. Зникає важлива для всієї нашої економіки атмосфера добросусідства, доброзичливості, а отже, і преференцій. Чому б і це не включити в суму втрат?

І поки влада зайнята пошуком, і не знаходить альтернативних варіантів геополітичного розвитку, власної моделі просторової ідентичності, якщо тільки зайнята, традиційний ринковий простір Росії і СНД від України дедалі більше віддаляється. Тим самим ослабляючи внутрішні зв’язки самої України. Тоді про яку ринкову економіку України може йти мова? До того ж ослабляються не тільки по вектору Росії, а й ЄС також. Бо вочевидь не випадково його офіційні представники однозначно заявляють, що в ЄС сьогодні немає можливостей для розширення за рахунок України. Євроімперія не в змозі запропонувати Україні навіть альтернативних варіантів співробітництва. Якісь невиразні обіцянки, заманювання певними угодами, програмами, якоюсь ідеологією, яку ще тільки створюватимуть — у перспективі. Проте на сьогодні нічого немає. А Україна вірить.

— Але ж бо руху вперед немає, і доти не буде, доки не визначимося з НАТО і з Євроспівтовариством, в яке так наполегливо намагаємося прорватися.

— Враження таке, що із зав’язаними очима, не бажаючи помічати, що ЄС з нами уже визначився, загальмувавши розширення кордонів. Голова комітету Європарламенту Ельмар Брок привселюдно заявив, що «європейці повинні з розумінням поставитися до того, що ЄС уже не може розширюватися колишніми темпами, в противному разі політичний проект єдиної Європи зазнає поразки». У зв’язку з цим для країн, які мріють вступити до ЄС для вирішення внутрішніх проблем, Е. Брок запропонував зайнятися пошуком «інших форм співробітництва». І без надій на повноправне членство.

До моделі ЄС внесено нову ідеологію, яку наші політики, наш МЗС не бажають помічати, хоча нам про це вже говорять відкритим текстом, не приховуючи, що йдеться конкретно про Україну і Молдову. Все, шансів немає. І це треба визнавати, вибудовуючи геть іншу політику, і не брати за основу дуті євроустремління.

Інакше кажучи, ворота в наше повноправне євроімперське членство зачинено. І саме для нас. Ломимося туди, куди не пускають, чи домагаємося якихось інших цілей? Не випадково з боку посольства США лунає, що «Україна прогресує з гарним результатом». Президент Грузії запевняє на київському саміті ГУАМ, що «Україна —лідер на Європейському континенті». В чому прогресує, в чому лідер?

У нас недавно були порівняно високі темпи розвитку. Чому тоді не впоралися з їх підтриманням? Чому втрачаємо позиції в конкурентоспроможності, ефективності, продуктивності праці й без того низькі? Ось наші підсумки за чотири місяці. Експорт — 4,4 відсотка, імпорт — зростання на 31 відсоток, приріст виробництва в промисловості — 0,4 відсотка. Проти торішніх 6,7. Навіть в обробних галузях уперше за всі роки незалежності зафіксовано зниження обсягів виробництва на 0,4 відсотка. Сальдо зовнішньої торгівлі погіршилося на 2,6 млрд. доларів. За рік. Особливо велике скорочення експорту в продукції тваринницького сектору — на 52,2 відсотка, торгівля продукцією з чорних металів упала на 12,9 відсотка. Це наслідок нестачі інвестицій в економіку. Водночас зростання імпорту продукції тваринництва — 29 відсотків, готових продовольчих товарів — 28,8 відсотка. Україна витісняється з власного ринку продовольства. А як же наші унікальні чорноземи, якими так пишалися? Ситуація в бюджетній сфері критична — при 10 відсотках дефіциту. Соціальні показники зростають швидше від економічних. Зарплата зросла на 23,6 відсотка при збільшенні обсягів виробництва на 0,4 відсотка. Отакі розриви на найважливіших напрямах економічної діяльності.

Тепер подивимося на індекс людського розвитку України — є й такий. Це термін життя в країні, освіченість населення, обсяг валового внутрішнього продукту на людину... За цим показником посідаємо 75-те місце у світі. І при цьому з придихом захвату говоримо про ті мільярди, які втратить Росія, відмовившись від співробітництва з Україною у сфері ВПК. Не про Росію потрібно зараз думати, вона сама про себе подбає, а про себе. Гірший цей індекс тільки в Грузії, Молдови, тобто в наших партнерів. І Сьєрра Ліоне, якщо комусь важливо. Показник смертності гірший тільки в Грузії, що видається дикістю на тлі минулих років, у Зімбабве, Ботсвані. Зате за кількістю лікарів ідемо в лідируючій десятці. Є про що подумати. За межами країни проживає 17,8 відсотка населення України. Сьогодні проживає — активного, талановитого, енергійного. Тотальна втеча. А що буде завтра?

Звичайно, до такої ситуації ми йшли не один рік. Сьогодні в Україні вочевидь чорний день. Обставини і системна криза, що сьогодні проглядається, спонукають до якихось радикальним рішень. Але їх немає. Якщо під радикальними рішеннями мається на увазі флірт із НАТО, то слід очікувати ще складніших наслідків. У країні сьогодні економічна стагнація і політична невизначеність тривають, це прямий наслідок ілюзій і популістської орієнтації — то на соціально-орієнтовану модель, то на модель глобального стратегічного партнерства, то санітарного кордону, то на модель інноваційного напряму. Без пояснень, на що вона спиратиметься.

— Можливо, визначаємося з напрямами руху?

— І досі до кінця не розібралися, чого, власне, хочемо у своєму русі? Чи нас уже не запитують? Чи не розуміємо, що механічне привнесення будь-яких моделей в Україну неможливе в принципі, і геть нічого не дає, хіба що впевнене скочування з позицій, знайдених у минулі історичні періоди. З міцних позицій — у невизначеність, і не тільки політичну.

Для реалізації заявлюваних моделей необхідний баланс у рівнях розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Його немає. Потрібні значні інвестиції. Їх теж немає. Зате є свідома відмова від участі в напрямах, на яких вони могли б бути знайдені. Адже тільки додавання капіталів — грошових, сировинних, трудових, наукових, культурних, просторових, дає змогу досягати соціально значимих результатів, через сфери продуктивності праці й інноваційних технологій. Але за рівнем розвитку таких технологій Україна на 83-му місці у світі. За індексом конкурентосроможності — на 86-му. Валовий внутрішній продукт продовжує формуватися за рахунок сировинних галузей, тоді як ЄС 50 відсотків внутрішнього продукту формує з опорою на інноваційні технології. У нас інноваційна частка у ВВП становить 6 млрд. гривень. Та й то це давали технопарки. Але наше формальне до них ставлення, так само як і до відкритих зон, звузили і ці можливості. Проте й далі наполягаємо, що в нас інноваційна модель.

Та не може бути в нас інноваційної моделі за гострого дефіциту основних ресурсів. І тут уже проблема не в протистоянні помаранчевих сил і блакитних. Отут потрібно тільки сідати разом з регіональною владою і добре думати, як витягати країну, що забуксувала, як разом забезпечити їй гідний економічний результат. Може, тому нам і кажуть, що в нас «усе о’кей», і буде «зовсім добре», коли замість однієї одержимо щонайменше три держави. І такий варіант уже проглядається. Щоб цього не сталося, потрібно як зіницю ока берегти свій ринковий простір і не орієнтуватися на якусь одну країну чи блок.

— Існує небезпека стати на шлях Грузії.

— Справді, начебто є приклад з нашими ж партнерами. У них покращилися економічні результати? Розборки припинилися? Як пленталися у хвості, так і плентаються. І це одна з найбільш ситих і благополучних ще недавно держав Європи. Мені уявляється, що така політика історією в майбутньому буде різко засуджена. Все валиться — серйозно і очевидно. Ось чому потрібно самим шукати гарантії необоротності руху вперед.

У чому вони? У реалізації ідей, що об’єднують схід і захід власної держави, чіткий, визначений, і, насамперед, прагматичний, в інтересах власної держави погляд на просторові утворення ЄС—НАТО—ЄЕП. Але ніяк не через чергову шокову терапію, розмови про яку знову в ходу. Вона у нас уже знову пішла на повний хід. Але ж це не витягне злиденну націю. Нікуди. Це зрозуміло. Ми й так уже найвідсталіша країна серед країн Східної Європи. Серед країн СНД позиції втрачені або розвиваються за спадаючим варіантом. Сходить і саме СНД, як і ринкові вигоди, з ним пов’язані. Сходить не без нашої участі. Це факт, на який уже неможливо не зважати. Тому змушені створювати нові структури, громадські організації, які тішать самолюбство, але маскують втрати, не приносять реальних результатів у головному — оздоровленні власної економіки. І це теж ознака нашої наростаючої слабості. Зазначте, багаті країни з нами на серйозний контакт уже не йдуть. Хіба тільки з прихованих міркувань. Та й Росія від нас теж практично відмовилася. Не могла не відмовитися. В. Путін про це заявляє без усякого дипломатичного прикриття: Росія надалі відмовляється дотувати українську економіку. Можна, звичайно, сперечатися щодо таких висловлювань, але суть залишиться незмінною — ринкові ціни у стосунках, відмова від послуг українського ВПК, відмова від пільг у торгових відносинах, перехід у них на суто конкурентну основу, свідома лінія на обтікання нашої території.

Ось чому для нас головне зараз змінити ідеологію. Зорієнтувати її на економічне зростання, у тому числі через просторові орієнтири, через назріле вдосконалення внутрішнього устрою країни. Політики вже не можуть не бачити: якщо реформи не провести зверху, то вони реалізуються знизу.