Намагання керівництва Управління освіти Чернівецької ОДА, яке очолює Валерій Крамар, закрити єдину в області Карапчівську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат 1—3 ступеня для дітей, які мають проблеми із зором, викликало обурення чернівецьких освітян і громадськості. Цей заклад працює з 1966 року і, окрім дітей із вадами зору, у ньому від 3 до 10 класу навчаються інваліди, сироти, напівсироти та діти, батьки яких позбавлені права на виховання. Понад два роки школою-інтернатом керує учитель-дефектолог Марія Кирилюк, яка вже встигла стати справжньою матір’ю для своїх вихованців. Тепер через тиск освітянських чиновників директор опинилася на лікарняному ліжку із серцевим нападом.

Усе почалося з того, що ще 2004 року тодішній начальник Управління обласної освіти Богдан Чортик видав наказ про ліквідацію першого і другого класів інтернату, мовляв, у початкових класах дев’ять, а не дванадцять, як того вимагає інструкція, учнів. Хоча згідно з нею учнів має бути не більше 12-ти, а мінімальна кількість — узагалі не обумовлена.

Теперішній керівник

Управління освіти ОДА, який прийняв рішення про повне закриття єдиної на Буковині школи-інтернату для дітей із проблемами зору, мотивує це бажанням економити кошти, яких у 2004 році на одну дитину припадало 7 тисяч 2 гривні, у 2005-му — 11 тисяч 67 гривень, а у 2006-му — вже заплановано 14 тисяч 797 грн. Арифметика серйозна, але п. Крамар не уточнює, що у 2004 році один вихованець проїдав 8 гривень на день, отож «жирував» на гривню-дві більше, ніж позбавлений волі в колонії. У 2006 р. на денний раціон виділяють 14 гривень, проте будь-яка господиня скаже, що за такі гроші й кішку не прогодуєш. Але це — господиня, а не дяді від освіти.

Дивує й те, куди чиновники збираються подіти дітей з вадами зору, позбавивши школи-домівки. Дітей, стверджують вони, переведуть у чернівецьку спеціалізовану школу-інтернат №1 для слабочуючих, з якими педагоги спілкуються жестами, тоді як дітки, котрі погано бачать, вчаться у мовному режимі. Така настирливість ліквідаторів наводить на певні думки, з огляду на те, що Карапчівська школа-інтернат розташована мало не в заповідній зоні біля озера, вихованці живуть у добротній, відремонтованій, доглянутій і стерильно чистій завдяки директорці пані Кирилюк триповерховій будівлі. Навіть нині, коли навчальний рік завершився, у класах, їдальні, вбиральнях, душових та обладнаних з урахуванням характеру дітей спальних кімнатах так чисто — як після ремонту. Ще два роки тому, коли педагога-дефектолога з 13-річним стажем лишень призначили директором, приміщення було в жалюгідному стані. Тепер питаннями затишку і добробуту переймається не лише вона, а й її вихованці, які, окрім навчання, ще й самі вирощують картоплю, помідори, огірки, доглядають водойму і виховують загального улюбленця — лоша. Інтернати є різні, але такого справжнього дому для дітей годі шукати.

До речі, освітянське керівництво сюди не приїздить навіть на свята, не було чиновних осіб і на випускному вечорі, який вони змусили провести раніше запланованого, зате частими гостями є перевіряльники, котрим, схоже, дали конкретне завдання. Навіть попри порядок у шкільному господарстві і бухгалтерії. З учителями ведуть недво-значні бесіди: не будете нікуди скаржитися — отримаєте роботу. Ті ж вважають, що на їхній інтернат з добротним будинком, десятьма гектарами землі та мальовничим ставком кинув оком хтось із місцевих товстосумів. Дуже вже замовний характер має ліквідаційна кампанія. Особливо обурює вчителів і громадськість села той факт, що ніхто не думає про дітей, які тут здружилися, створили свою щиру і теплу сім’ю. І те, що брутальне ставлення чиновника до дитини відбувається саме в рік, проголошений Президентом Роком дитини.

Не забувають про це лише друзі й меценати закладу, силами яких тут вже одинадцятий рік поспіль проходить фестиваль для дітей-інвалідів «Сузір’я надій», на який приїжджають знамениті артисти з області і всі творчі люди з Глибоцького району. Ці доброчинці вірять, що разом вони зупинять чиновницьке свавілля.