Зазнавши поразки, проголошена раніше адміністративна реформа повинна була навчити суспільство, що в судовій системі радикальні зміни мають бути зваженими, а тому еволюційний шлях реформування органів правосуддя — це найбільш реальний і розумний підхід до цієї важливої державно-правової сфери. Кожен громадянин очікує від судової реформи основного — ефективного й доступного правосуддя. Але реформувати судову владу без участі суддівського корпусу, звичайно, неможливо.

Саме так ставить питання Рада суддів України, гостро сприймаючи намагання відійти від критичного підходу і професійної оцінки всіх напрямів судочинства та наявних структур судової системи. Цілком обґрунтовано наголошується, що стаття 85 Конституції України закріпила за Верховною Радою України право визначати правову політику держави, встановлювати статус органів правосуддя та фінансову основу їх діяльності. Саме цей постулат має бути реалізований парламентом, оскільки Концепція реформування судової влади — це стратегічний напрям забезпечення побудови правової демократичної держави, захист прав і свобод людини.

Привертають увагу нові підходи, системний розвиток Радою суддів України концептуальних засад, які повинні бути визначені в часі їх реального втілення, а не абстрактного моделювання структурних перебудов. Цілком прогностичною є пропозиція проведення судової реформи в два етапи. Водночас наголошується на першочергових заходах, а також на фундаментальних змінах конституційних основ правосуддя. Без відповідних змін у Конституції України важко побачити нову судову владу, яку сприйняло б суспільство, і вона відповідала б і національним традиціям, і кращим (з позиції громадянина і суспільства) системам ефективного європейського правосуддя. Найголовнішою проблемою, як правильно визначає Рада суддів України, є громіздке, обтяжене формально-юридичними вимогами судочинство, коли громадянин потерпає від заплутаних процедур, судових перерв, нехтування сторонами, свідками, експертами судових викликів та інших негараздів. Це стосується загального судочинства, хоча і в господарському процесі юридичні особи, або навіть і органи державної влади, не завжди мають повне, гарантоване законом забезпечення процесуальних прав. Чи не слід замислитися не лише над розмежуванням компетенції між судами, а й над судовою підвідомчістю судових справ? Адже парадоксальним є розгляд порушених проти Верховної Ради, Президента України, уряду України справ, який проводиться суддями місцевих судів по всій Україні. Або чи можна далі продовжувати передачу всіх справ, які оскаржуються в касаційному порядку, до Верховного Суду України і не бачити, що необхідно терміново змінювати процесуальне законодавство?

Великий суддівський досвід повинен бути критерієм оцінки концептуальних засад організації системи правосуддя. Будь-які новоутворення, Вищі цивільні і кримінальні суди, швидше, схожі на експеримент без всебічно прорахованих наслідків. Чи не варто згадати з цього приводу про відомі рішення Конституційного Суду України і, нарешті, про статтю 125 Конституції України?

Судова система України не може бути інституційно реформована без конституційних змін, без наукового аналізу і висновків суддівського корпусу стосовно досягнення мети судової реформи. Докорінних змін, як свідчить практика, вимагають діяльність Вищої ради юстиції, система кваліфікаційних комісій, які позбавлені реальних можливостей відповідати за професійний стан і сумлінність у суддівському корпусі. На всі ці важливі аспекти концептуальних засад реформування судової системи немає відповідей до розгляду і затвердження Концепції Верховною Радою України. Рада суддів України дбає про подолання кризових явищ у судовій владі, прагне якісних реформувань на далеку перспективу.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України.