Проголосивши Україну демократичною державою, ми маємо послідовно дотримуватися чинників, характерних для цієї форми суспільного устрою.

Історичний досвід вчить, що демократія утверджується там, де її не тільки проголошують, а й забезпечують. Тому очевидною була потреба закріплення в Конституції України, окрім демократичних засад, ще й надійних механізмів їх гарантування.

Конституційний Суд є одним з найважливіших інститутів держави, який покликаний забезпечувати верховенство Конституції і цим самим гарантувати закладені в ній демократичні цінності. Тож функціонально Конституційний Суд у державі є тим органом, який покликаний бути вартовим демократії.ВЕРХОВЕНСТВО КОНСТИТУЦІЇ І ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА

Це два основні завдання, які стоять перед Конституційним Судом України (далі — Суд). Основний Закон, проголосивши Україну демократичною правовою державою, заради досягнення цих цілей запровадив у державі дію принципу верховенства права, одного з найкращих здобутків у політико-правовій історії людства.

Під верховенством права прийнято розуміти панування права в суспільстві, тобто таких норм і принципів поведінки людей, які склалися у них у ставленні один до одного та до суспільства. Ці норми поведінки виникають та існують незалежно від держави, сприймаються всіма членами суспільства, а тому є такими, що найбільше відповідають інтересам людини.

Поширення верховенства права в Україні передбачає поєднання дії вироблених суспільством і писаних державою правил (норм) поведінки, що має на меті в умовах держави забезпечити справедливість, високий рівень свободи людини, рівність, вільний розвиток її особистості.

Принцип верховенства права в Україні перш за все має діяти у правотворчій та інтерпретаційній сферах, тобто там, де відбувається регулювання суспільних відносин або дається офіційне розуміння вже прийнятих нормативно-правових актів. Тому в діяльності Конституційного Суду України, який є судом права, він повинен бути базовим. Суд має керуватися ним у здійсненні конституційного судочинства і водночас забезпечувати його дію у правовому просторі держави. Це досягається шляхом контролю за відповідністю законів та інших правових актів Конституції України, а ще більшою мірою — шляхом тлумачення Конституції і законів України, оскільки тут з позицій верховенства права дається обов’язкове для всіх суб’єктів правовідносин розуміння положень Конституції і законів України. Тлумачення Конституції і законів України з позицій верховенства права означає, що Конституційний Суд України має враховувати, на конкретному етапі розвитку, існуючі у суспільній свідомості уявлення про свободу, справедливість, рівність, добро, гуманізм та інші морально-правові цінності.

Потреба керуватися принципом верховенства права за умов відсутності його законодавчого визначення змусила Конституційний Суд України на основі вітчизняних та зарубіжних знань самому дати його розуміння (Рішення №15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року). В ньому зазначено, що верховенство права передбачає панування права в суспільстві, закони за своїм змістом повинні бути проникнуті ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. В умовах верховенства права мають діяти й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, оскільки вони легітимовані суспільством і зумовлені його історично досягнутим культурним рівнем. Базуючись на ідеології справедливості — одній з основних ознак права, цим рішенням Суд визнав неконституційним положення частини першої статті 69 Кримінального кодексу України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Несправедливість тут полягає в тому, що до осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, чинне законодавство передбачає застосування такого покарання.

Принцип верховенства права став одним із найважливіших атрибутів правової держави. Досвід європейських країн переконує, що диригувати ним у державі має саме конституційне судочинство.

Конституція України уособлює владу народу, виражає його волю щодо побудови демократичного суспільства. Тому правомірним є те, що основним завданням Конституційного Суду України є забезпечення її верховенства, тобто її найвищої юридичної сили, відповідності їй законів та інших нормативно-правових актів. Але це завдання Суд має здійснювати не шляхом механічної перевірки відповідності законів Конституції, а виходячи з позицій верховенства права, діяти так, щоб закони та інші нормативно-правові акти відповідали як букві, так і духу Конституції, тобто закладеним у ній ідеям добра, справедливості, свободи, рівності. Відтак, здійснюючи тлумачення Конституції, Суд має виявляти в її стислих чи узагальнених положеннях смисл цих ідей і подавати його в доступній для загального розуміння формі.

Таким чином, Конституційний Суд України, забезпечуючи верховенство Конституції України, виходить з позицій верховенства права і цим забезпечує його дію в державі. Верховенство права і верховенство Конституції України — поняття взаємопов’язані. Адже Конституція, по суті, є скарбницею соціально-правових цінностей, закріплених у ній волею народу заради гідного життя.

Окрім забезпечення верховенства Конституції, Суд має її захищати. Можна стверджувати, що, власне, вся діяльність Суду спрямована на охорону Основного Закону, і це буде правильно, оскільки мірилом його контрольної та інтерпретаційної діяльності є положення Конституції. Водночас Основний Закон стосовно його захисту надав Суду і спеціальні повноваження. В їх реалізації суспільство могло пересвідчитись при внесенні змін до Конституції України. Виходячи з положень статті 159 Основного Закону, законопроект про внесення змін до Конституції може розглядатися Верховною Радою України за наявності висновку Суду щодо його відповідності вимогам статей 157, 158 Конституції, а саме, коли Суд встановить, що: він не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина; ніщо в законопроекті не спрямовано на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Окрім того, Суд покликаний забезпечувати стабільність Конституції. Суд не дасть позитивний висновок на законопроект про внесення змін до Конституції, якщо виявить, що він уже розглядався Верховною Радою України, але закон не був прийнятий і з цього часу минуло менше року. На теоретичному рівні тут можна було б дискутувати щодо доцільності надання цих повноважень Суду, але на практиці це виправдовується, оскільки є вагомою додатковою гарантією збереження здобутого Україною демократичного ладу і забезпечення стабільності самої Конституції.

ЗАХИСТ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

Правозахисна діяльність є однією з основних функцій Суду. Окрім розгляду прямих звернень, Суд за іншими справами слідкує за тим, щоб навіть в опосередкованих формах у правових актах не допускалося порушень прав і свобод людини.

Права і свободи Суд захищає шляхом: оцінки конституційності законів та інших підконтрольних йому правових актів органів влади, чинних і тих, що узгоджуються Верховною Радою, міжнародних договорів; офіційного тлумачення Конституції і законів України; перевірки законопроектів про внесення змін до Конституції на предмет недопустимості в них положень, які б скасовували чи обмежували права і свободи людини та громадянина.

Що стосується останнього повноваження, то воно є унікальним. Тут Суду дано право на час дії Конституції гарантувати недоторканність закріплених у ній прав і свобод. Це дуже важлива запорука демократії, оскільки навіть шляхом внесення змін до Основного Закону нікому не вдасться завдати шкоди демократичним здобуткам у сфері прав і свобод. Покладення цих повноважень на Суд є виправданим, він не є суб’єктом права внесення змін до Конституції і має можливість об’єктивно оцінювати в цьому аспекті законопроекти Президента або не менш як третини народних депутатів. Окрім того, що дуже важливо, тут Суд, по суті, захищає інтереси всього народу, оскільки зміни до Конституції з питань, що безпосередньо стосуються прав і свобод людини та громадянина, не передбачають затвердження на всеукраїнському референдумі.

Водночас дедалі наполегливіше ставиться питання щодо розширення повноважень Суду в правозахисній сфері. Власне, йдеться про запровадження конституційної скарги, одного з важливих засобів захисту конституційних прав і свобод. Інститут конституційної скарги дає можливість громадянину або об’єднанню громадян безпосередньо звернутися до Суду з приводу порушення їх конституційних прав і свобод законом, який застосовувався або має застосовуватися в конкретній справі в судах загальної юрисдикції чи в інших органах. І Суд в цьому разі має вирішити питання стосовно конституційності закону. Якщо він визнає його неконституційним, то справа громадянина повинна бути переглянута компетентним органом у звичайному порядку.

Безумовно, було б демократично надати можливість усім звертатися безпосередньо до Конституційного Суду України з приводу конституційності законів, а то й інших правових актів. Але наскільки це вплине на ефективність конституційного контролю в Україні, і на захист прав і свобод людини зокрема? Досвід Латвії свідчить, що в перший рік запровадження конституційної скарги звернень до Конституційного Суду надійшло більше, ніж за попередні чотири з половиною років. При цьому за 9/10 з них приймалися рішення про відмову у відкритті проваджень. В Конституційному трибуналі Польщі в один з останніх років із 2,5 тисячі конституційних скарг лише в чотирьох випадках була встановлена неконституційність закону. В Росії до пленарних засідань Конституційного Суду доходить менше 3 відсотків отриманих конституційних скарг, більшість з яких не задовольняється. Тобто про ефективність конституційного контролю шляхом розгляду таких скарг поки що говорити зарано.

Однак це не означає, що не треба вирішувати питання про запровадження конституційної скарги. Треба шукати ефективний і прийнятний для наших умов її варіант.

Водночас слід зазначити, що нинішня модель українського конституційного судочинства значною мірою компенсує відсутність у ній інституту конституційної скарги. Так, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи мають право звертатися до Суду з приводу офіційного тлумачення як Конституції, так і законів України, чого немає в країнах, де діє інститут конституційної скарги. Рішення Суду з приводу офіційного тлумачення і рішення з приводу конституційності законів та інших актів є однаковою мірою обов’язковими до виконання і є підставою для відновлення порушених прав і свобод. Окрім того, питання конституційності законів та інших правових актів з приводу прав і свобод за ініціативою громадян можуть розглядатися шляхом звернення до Конституційного Суду всіх визначених законом суб’єктів права на конституційне подання.

Отже, ми не можемо стверджувати, що відсутність в українській моделі конституційного контролю інституту конституційної скарги є прогалиною в сфері захисту прав і свобод людини. Законодавець зупинився на такій моделі з підстав її доцільності для України, з міркувань, що вона дозволяє охопити цілий комплекс питань, в тому числі тих, які стосуються захисту прав і свобод людини. До речі, вдалося встановити, що Конституційним Судом України більше задовольняється звернень громадян про тлумачення законів з метою захисту їх прав і свобод (близько 4 відсотків), ніж конституційних скарг в країнах, де вони запроваджені (менше 3 відсотків).

Усвідомлюючи необхідність запровадження конституційної скарги як додаткового механізму захисту прав і свобод, ми маємо враховувати, що це змусить переглянути функції Суду, зокрема можливість здійснення ним офіційного тлумачення законів України, і з’ясувати, наскільки це виправдано на нинішньому етапі державного будівництва.

ІНТЕРПРЕТАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Суттєвий вплив на розвиток демократії в Україні має інтерпретаційна діяльність Конституційного Суду. Шляхом тлумачення Суд повинен не просто з’ясувати і роз’яснити норму Конституції чи закону, а й дати її розуміння, виходячи з нинішніх потреб життя. Відносини в суспільстві, уявлення про права і свободи весь час розвиваються, і неможливо в деталях постійно відображати ці зміни в Конституції або навіть у законах. Тому якщо Конституційний Суд, даючи розуміння норми Конституції чи закону, не буде враховувати веління часу, то він своїми рішеннями та правовими позиціями гальмуватиме розвиток суспільних відносин, а, відтак, і демократичних процесів. Треба враховувати, що до такого динамічного тлумачення законів Суд спонукає дія принципу верховенства права, який передбачає, щоб вони були правовими, тобто завжди справедливими в часі. Тому Суд, здійснюючи офіційне тлумачення, повинен бути на вістрі розвитку суспільних відносин, володіти сучасними уявленнями про справедливість, добро та інші моральні цінності. Доречно зазначити, що вдалість Конституції США вченими цієї країни вбачається і в тому, що в її туманно виписані положення кожне покоління може вкладати те, що відповідає його часу.

Натомість деякі вітчизняні вчені продовжують застерігати, що при офіційному тлумаченні Конституційний Суд не повинен виходити за межі «букви» закону. Але на практиці важко визначити межі «букви» закону, а по-друге, процес тлумачення є таким само творчим, як і нормотворення. Треба враховувати, що Суду доводиться інтерпретувати не тільки норми-правила, а й норми-цілі, норми-принципи, норми-дефініції, які, власне, відображають не стільки «букву», скільки «дух» Конституції. Суд, здійснюючи їх інтерпретацію, має враховувати багато правових, а також існуючих економічних, соціальних і політичних факторів. При цьому судді діють на підставі своєї правової свідомості, світогляду і використовують власні варіанти вирішення питання. І з цих підстав можна вважати, що офіційне тлумачення Судом Конституції і законів подібне до нормотворення. Тому надання Суду права офіційно тлумачити Конституцію означає надання йому права розвивати конституційно-правову доктрину.

Є думки, що краще було б, щоб офіційне тлумачення законів здійснювала Верховна Рада України, тобто орган, який їх приймає. Проте досвід діяльності Конституційного Суду України свідчить, що надання йому цих повноважень цілком себе виправдало. Тут, перш за все, треба враховувати, що після прийняття закону він відривається від свого творця і починає самостійне життя. Окрім того, наш парламент сьогодні занадто політично строкатий і буде таким доти, поки суспільство політично не структурується. Закони, часом, є результатом політичного компромісу, а не об’єктивним регулятором суспільних відносин. Змінність складу Верховної Ради України та інші чинники не дають підстав сьогодні вважати, що в парламенті добре пам’ятають, що хотілося вкласти в те чи те положення закону.

На користь тлумачення Конституційним Судом законів є й одночасна перевірка їх на конституційність. Суд не може інтерпретувати норму закону, яка не відповідає Конституції. Отже, інтереси побудови демократичної правової держави, забезпечення прав і свобод людини потребують, щоб на нинішньому етапі суспільного розвитку офіційне тлумачення законів здійснювалося Конституційним Судом України, як незалежним від законодавчої і виконавчої влади органом.

Ми маємо також відзначити, що інтерпретаційна діяльність Суду сприяє розвитку права, і вважаємо це позитивним фактором. Тут немає ніякого суперництва з законодавцем, навпаки є поєднання практичного потенціалу з накопиченим на базі вітчизняних і зарубіжних знань баченням тенденцій розвитку державно-правових відносин. Суд є єдиним інтерпретатором Конституції і законів України і володіє лише інтерпретаційною владою.

АРБІТРАЖНА ФУНКЦІЯ СУДУ

Для утвердження демократичної правової держави, забезпечення стабільності конституційного ладу важливе значення має контроль за дотриманням принципу поділу влади з тим, щоб жодна з її гілок не могла узурпувати повноваження іншої. Функціонально Конституційний Суд є тим органом, який має бути арбітром в суперечках органів державної влади стосовно їх компетенції. І він цю функцію частково здійснює шляхом перевірки на відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів, якими встановлюються повноваження зазначених органів, а частково шляхом тлумачення Конституції та законів України. Але, на наш погляд, такі повноваження Конституційного Суду щодо розв’язання компетенційних спорів є неадекватними його ролі як органу конституційного контролю в правовій демократичній державі. Дія принципу поділу державної влади, функціонування місцевого самоврядування потребують повноцінного конституційного контролю в цій сфері, в тому числі вирішення суперечок стосовно визначених Конституцією України меж у здійсненні влади як між конституційними органами державної влади, так і органами місцевого самоврядування.

Сьогодні звернутися до Конституційного Суду України за наявності спору щодо повноважень можуть тільки п’ять суб’єктів права на конституційне подання — це: Президент України, народні депутати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд та Верховна Рада Автономної Республіки Крим (далі — АРК). Інші конституційні органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування за наявності спорів стосовно повноважень прямо звертатися до Конституційного Суду України не можуть.

Потребу у вирішенні компетенційних спорів не компенсують навіть такі неординарні положення закону про Конституційний Суд України, які дають можливість ставити питання кожному із зазначених п’яти суб’єктів права на конституційне подання, а Суду їх розглядати на будь-якій стадії конституційного провадження, якщо у цих суб’єктів є підстави вважати, що рішення Суду у тій чи іншій справі може вплинути на обсяг повноважень того чи іншого конституційного органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування.

Повноцінна діяльність Суду з вирішення спорів щодо компетенції, яка визначається Конституцією України, потребує, окрім оцінки конституційності закону чи іншого підконтрольного Суду акта, ще й оцінки дій правового характеру органу, що ухиляється від видання необхідного акта або оцінки вчинення ним інших правових дій, що порушують положення Конституції щодо компетенції. Тому доцільно в Конституції України більш чітко означити арбітражну функцію Конституційного Суду України, як це має місце в конституціях європейських країн. При цьому треба враховувати, що здебільшого завдяки цій функції Конституційний Суд України має забезпечувати стабільність у державі, дотримання органами законодавчої і виконавчої влади своїх повноважень.

ЮРИДИЧНА СИЛА РІШЕНЬ СУДУ

Юридична сила рішень має бути адекватною завданням щодо забезпечення на найвищому рівні конституційного контролю. Вона випливає з правового статусу єдиного органу конституційної юрисдикції і відображає його особливості.

Незважаючи на десятилітню діяльність Суду, єдиної думки про його правову природу ще не склалося. Одні вважають його органом судової влади, інші стверджують, що він є органом, який діє за межами трьох гілок влади, оскільки має забезпечувати дотримання конституційної законності всіма існуючими гілками влади. З наведеного можна зробити висновок, що справді Конституційний Суд є надзвичайно специфічним державним органом, він увібрав риси, характерні як для органу правосуддя, так і для органів інших гілок влади.

Специфічність Суду виражається і в юридичній силі рішень. Стаття 150 Конституції України визнає їх обов’язковими до виконання на всій території України, остаточними і такими, що не можуть бути оскаржені. Їх не може скасувати жоден орган державної влади, вони не можуть бути переглянуті навіть самим Судом (за винятком нововиявлених обставин).

Суд, визнаючи нормативно-правовий акт чи його частину неконституційною, базується на положеннях Конституції, яка в ієрархії нормативно-правових актів має найвищу юридичну силу. В цих випадках Суд виступає як негативний законодавець. Такі його рішення не тільки припиняють регулювання певних суспільних відносин, а й мають убезпечити спроби будь-якого органу влади шляхом прийняття правового акта, в тому числі закону, подолати встановлені Судом підстави неконституційності. Тому рішення Суду щодо неконституційності нормативно-правових актів можна вважати такими, що за юридичною силою стоять вище за закони.

Що стосується юридичної сили рішень Суду про офіційне тлумачення Конституції України, то можна вважати, що вони прирівнюються до юридичної сили самої Конституції. Адже у рішенні про офіційне тлумачення викладається з’ясований зміст норми Конституції України, який по суті стає частиною цієї норми. І лише тому, що рішення Суду про тлумачення положення Конституції може бути обезсилене внесенням змін до неї, їх варто вважати такими, що є трохи нижчими за силу Основного Закону.

Юридичну силу рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення законів також можна вважати вищою за юридичну силу самого закону. Мотивувати такий висновок можемо тим, що, здійснюючи тлумачення норми закону, Суд обов’язково орієнтується на відповідні конституційні положення, перевіряє її відповідність Конституції, базується на принципі верховенства права. І в даному разі подолати результати офіційного тлумачення норми закону, визнати їх законом неналежними — неможливо. Хіба що законодавець може внести зміни до протлумаченої норми або скасувати її.

Юридична сила рішень Конституційного Суду України базується на їх обов’язковості. Одні рішення припиняють регулювання певних суспільних відносин (шляхом визнання акта неконституційним), інші вдосконалюють регулювання (шляхом офіційного тлумачення) і всі вони обов’язкові до виконання. Однак у законодавстві щодо нормативного характеру рішень Суду існує невизначеність, що, в свою чергу, ускладнює розгляд питання щодо місця рішень Суду в ієрархії нормативно-правових актів.

Суд у своїй діяльності зв’язаний попередніми рішеннями. Як уже зазначалося, він не може ні відмінити, ні переглянути їх. Але, на жаль, від помилок не застрахований ніхто. Інколи недостатньо повно з’ясовані Судом положення Конституції чи законів, або зміна реалій життя вимагає відходу від попередніх рішень (правових позицій) Суду, але цього закон не передбачає. І тут заслуговує на увагу досвід Англії, як країни прецедентного права, зважаючи на прецедентний характер рішень (правових позицій) Конституційного Суду України. Там у 1966 році, після довгих вагань, Палата лордів (вища судова інстанція Англії) змушена була відмовитися від принципу зв’язаності власними попередніми рішеннями і передбачила підстави відходу від них. Вважаємо, що Конституційний Суд України у виключних випадках також повинен мати право відходу від попередніх правових позицій.

ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ СУДУ

У цій царині також багато проблем. По-перше, через недостатнє нормативне врегулювання питання не всі суб’єкти правовідносин усвідомлюють реальну силу рішень Суду (в тому числі правових позицій), їх дію як в часі, так і в просторі.

По-друге, на відміну від судів загальної юрисдикції, механізму примусового виконання рішень Конституційного Суду України законодавством не передбачено. Сьогодні виконання рішень Суду, по суті, базується на правосвідомості посадових осіб.

Є очевидним, що виконання рішень Суду в частині вирішення правового спору, визнання нормативно-правового акту неконституційним повинно забезпечуватися відповідним механізмом, який має враховувати особливості правового статусу тих суб’єктів, яким адресуються ці рішення Суду. Що стосується рішень Суду з приводу офіційного тлумачення Конституції чи законів України, то вони, маючи нормативний характер і будучи частиною цих нормативно-правових актів, повинні виконуватися відповідно до того, як виконуються Конституція і закони, а особи, які їх ігнорують, на загальних підставах нести встановлену законодавством відповідальність.

По-третє, проблема виконання рішень Суду тісно пов’язана з проблемою дотримання положень самої Конституції, адже всі рішення Суду базуються на ній. Попри обов’язок посадовців неухильно дотримуватися норм Основного Закону держави, конституційний нігілізм у державі має місце, особливо у період гострої політичної боротьби.

Тому відповідальність за невиконання рішень Суду необхідно встановлювати. Можна було б це зробити у формі конституційного штрафу, який не належить ні до кримінальної, ні до адміністративної відповідальності, і міг би застосовуватися як до юридичних осіб, так і до всіх посадових осіб держави, в тому числі до тих, які користуються правом недоторканності. Що стосується практики виконання рішень конституційних судів в інших країнах, то в Австрії, наприклад, виконання частини рішень Конституційного Суду покладається на Президента, який для цього може застосовувати навіть збройні сили.

СУД І ПОЛІТИКА

Час від часу з боку засобів масової інформації, а то й з парламентської трибуни сиплються докори щодо політичного характеру рішень Суду. При цьому їх автори посилаються на положення Конституції, що судді повинні бути незалежними, не належати до політичних партій і не брати участі у будь-якій політичній діяльності. Але не все так просто. По-перше, законодавець не дав визначення, що є політикою чи політичною діяльністю, тобто тим, чим не мають права займатися судді. По-друге, політика і право є взаємозв’язаними категоріями і обумовлюють одне одного. А по-третє, треба враховувати специфічний статус Суду, засади і предмет його діяльності.

У грецькій мові під політикою буквально розуміється мистецтво управління державою, державна діяльність. В українських енциклопедичних словниках політикою вважається як діяльність індивідів, соціальних груп у досягненні своїх владних інтересів, так і діяльність самої держави або її органів у реалізації поставлених цілей і завдань.

Під правом розуміється система загальнообов’язкових норм, які регулюють відносини у суспільстві і державі. Йому притаманна економічна, соціальна, політична та інші функції. Сутність права зумовлена характером суспільно-економічного ладу, політичної організації держави. Отже, можна сказати, що політика і політична діяльність впливають на розвиток права, а право, в свою чергу, впливає на них.

Конституційний Суд як орган держави у механізмі здійснення влади має систему цілей (забезпечення верховенства Конституції, верховенства права, захист прав і свобод людини тощо), які він реалізує засобами судочинства шляхом застосування права. Тобто ми можемо стверджувати, що суд у межах визначених функцій і повноважень здійснює державну політику, і судді беруть у ній активну і безпосередню участь. Окрім того, ми маємо враховувати, що в конституційному праві, порівняно з іншими галузями права, політика найбільш виражена, адже воно регулює відносини, пов’язані з організацією та здійсненням публічної влади. Варто звернути увагу і на те, що Конституційний Суд може розглядати звернення політичних партій (їх керівних органів як юридичних осіб) і шляхом офіційного тлумачення Конституції та законів забезпечувати реалізацію чи захист їхніх прав.

Отже, Конституційний Суд як орган держави є суб’єктом політичної системи суспільства, а його діяльність базується на Конституції України, яка за своєю суттю є політико-правовим актом. Прийняття Конституції обумовлювалося як соціально-економічними, так і політичними факторами, а головними її питаннями є питання влади, форм власності, устрій держави, статус особи тощо.

Політичний зміст Конституції і конституційного права є предметом рішень Конституційного Суду України, тому в багатьох випадках він виконує, по суті, функції арбітра в політиці. І це не повинно сьогодні викликати якийсь подив. У європейських демократіях спір стосовно прийнятності конституційного судочинства давно закінчився на користь останнього, оскільки власне без нього проблемою стане існування самої демократії. Але скрізь переконалися, що непохитним правилом у діяльності конституційних судів має бути їх незалежність від будь-яких політичних сил, що дає можливість їм бути об’єктивними.

Тож хочеться нам того чи ні, а потрібно визнати, що конституційна юстиція є політизованою, а політика, в свою чергу, юридифікованою. Наші німецькі колеги вважають, що політизації юстиції та юридифікації політики ніщо не може перешкодити, і ці процеси не треба розглядати як якесь лихо. Навпаки, завдяки конституційному судочинству політика сама стає більш прогнозованою. Конституційний Суд правовими формами і засобами сприяє тому, щоб у державно-правовій практиці політичні рішення приймалися в рамках Основного Закону, щоб вони не домінували над правом.

Нам треба відповісти і на запитання: як розуміти заборону судді брати участь у «будь-якій політичної діяльності»? На нашу думку, в основу тут треба покласти суб’єктивний фактор — недопустимість для судді мати власні політичні інтереси, перш за все щодо здійснення влади у державі і реалізувати їх у будь-якій формі чи у будь-який спосіб. Безумовно, суддя не може належати до якоїсь політичної партії, брати участь у політичних акціях, підтримувати своєю позицією у справі конкретну політичну силу. Але водночас не варто ту чи іншу позицію судді при розгляді справи оцінювати як політичну з тих лише підстав, що вона збігається з інтересами якоїсь партії.

Позиція судді завжди базується на праві, він її обґрунтовує в засіданні, і вона завжди тією чи іншою мірою збігатиметься з інтересами одних і суперечитиме інтересам інших політичних сил. Тому у громадській думці на цій підставі дуже легко можуть виникнути підозри щодо політичної прихильності того чи іншого судді або Суду в цілому. Разом з тим треба відверто сказати, що жоден конституційний суд не застрахований від недостатньо виважених рішень, і причин цьому може бути багато як організаційного, так і методологічного, теоретичного чи оціночного характеру. Але головним фактором об’єктивних рішень суду, на наш погляд, є все-таки реальна незалежність судді.

* * *

За час своєї діяльності Конституційний Суд України підтвердив своє призначення як одного з найважливіших інститутів демократичної правової держави. Його рішення займають дедалі більш значуще місце в українському праві, вони є провідниками принципу верховенства права, захищають Конституцію України, права і свободи людини, значною мірою визначають конституційні відносини в державі і суспільстві. Тому Конституційний Суд має бути незалежним і неупередженим, він не повинен зазнавати впливу чи різного роду огульних нападів і ні за жодних обставин — бути заручником політичної боротьби. Це не якась претензія на виняткову роль у державі. Це необхідна умова його функціонування як гаранта демократії.

Павло ТКАЧУК, суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.