До Григорія Андрійовича Варави потрапити непросто. У 2003 році до нього під виглядом телевізійників приїжджали професійні шахраї, які спеціалізувалися на видурюванні орденів у ветеранів. Вони довго роздивлялися Зірку Героя, знімали її на телекамеру. Коли ветеран після розмови з приїжджими намагався знову прикріпити найвищу в житті нагороду до лацкана піджака, вона не простромлювалась у старий отвір. Глянувши на номер медалі, Григорій Андрійович зрозумів, що її підмінили. Тоді він не подав виду і не забив на сполох. Поряд був онучок. Сполохані троє невідомих могли вчинити будь-що заради вигоди.

Після від’їзду зловмисників у Шабалинів якраз заїхав син Григорія Андрійовича — міліціонер. Професійним оком він теж зафіксував незнайомців, марку їхньої автомашини, коли вони виїжджали з села. Син одразу зателефонував до Чернігова, і невдовзі міліція влаштувала перехоплення крадіїв на посту в Новоселиці. Як з’ясувалося під час обшуку, трійця пограбувала ще двох Героїв Радянського Союзу...

Сільський голова Шабалиніва Володимир Донець не випадково довго, як прикордонник, прискіпливо вивчав мої документи:

— Хіба тепер проблема їх виготовити? Гадаю, що Григорій Андрійович не погодиться з вами говорити... Дуже насторожено він ставиться до приїжджих. Він останній живий Герой на Чернігівщині. Інші всі померли. А це привертає увагу всякої підлоти. Справжня медаль через це тепер зберігається в одного із синів.

І все-таки сільський голова поїхав зі мною. На моє щастя, ветеран виявився передплатником «Голосу України», а тому це полегшило спілкування з ним. Невдовзі Григорій Андрійович охоче-жвавенько почав пригадувати-розказувати, відповідати на мої запитання.

— 22 червня 1941 року я був у колгоспі на роботі, — розповідав. — Ми впорядковували дорогу від села до райцентру. А тут дізнаємося, що війна. Нас десь чоловік 30 молодих хлопців скоро забрали. Одразу скажу, що я якось отак порахував — так з того призову вернулися додому шестеро. Спочатку мене направили в танкову школу, а потім перевели в артилерійську школу молодших командирів. У січні 1942 року потрапив на фронт. Командиром відділення 76-міліметрової протитанкової гармати. Недовго я воював. Розірвався в одному з боїв ворожий снаряд поряд і мене поранило в голову. Півтора місяця лікувався. І знову на фронт.

— Коли підбили свій перший танк?

— Під Сталінградом. Там аж п’ять їх підстрелив з хлопцями.

— А скільки їх на вашому рахунку?

— Дванадцять.

— Як ви вижили в тому пеклі війни? Молились? Мали якийсь талісман?

— Не молився, навіть хрестика не мав... Але справді був як заворожений! Що таке протитанкова гармата? Нас ставлять отам, попереду піхоти. Вони в окопчиках заховались, а ми попереду їх як смертники. Нам дадуть хлопців з піхоти помагати — вони тікають назад в окопи. Страшно! Уявіть, ви сам на сам із танком. Не зробиш першим постріл ти — гітлерівець-танкіст тебе закопає живим! Як я там вижив, не знаю. У моєму відділенні за всю війну чоловік 50 вибило. Бій — і всі полягли. Бій — і знову в мене не влучило! Під Марчихиною Будою (Сумщина. — Авт.), наступаючи, ми потрапили в засаду. Виставили гармату в бойове положення. Зняли з палаючої машини снаряди. Почали стріляти. Але ворогів багато. Хочуть нас прикінчити. Нерви в молодих бійців із нового поповнення не витримали: кинулись тікати. Біля гармати залишився один я. А хлопців усіх поклали з кулемета поряд. Я б теж, можливо, був убитий, але через кілька секунд підоспіла наша піхота...

— І так три роки, з 1942-го по 1945-й?

— Еге ж. Усю війну на передовій. Холод, бліндаж чи палатка обсипана снігом. І що дивно, навіть не кашляли!

— Як годували?

— Сочевиця, перловка, борщ. Годували регулярно. Ну, як бій страшний, то вже не до їди було...

— І 100 грамів давали?

— А я їх не пив. І не курив. Мене, може, це теж рятувало. Бо п’янієш — втрачаєш пильність.

— За що ви отримали Зірку Героя?

— За Дніпро. Переправились із піхотою раненько на плацдарм. І тут почалось! Німці нас у воду, а ми відстрілюємося. Одне слово, дев’ять днів тримали плацдарм.

Григорій Андрійович показав як доказ лист командування частини його батькам від 1944 року, що був опублікований у газеті. «У нашій частині, — зазначається у ньому, — разом з іншими воїнами мужньо і хоробро б’ється з фашистськими загарбниками Ваш славний син, наш бойовий товариш, старший сержант, комсомолець Григорій Варава. Так, тридцятого серпня 1943 р., коли наші підрозділи підійшли впритул до позицій противника, Григорій встановив свою гармату на пряму наводку і відкрив вогонь по гітлерівцях, унаслідок чого нами було звільнено село Марчихіна Буда. У боях за Дніпро Ваш син також проявив себе геройськи. Своїм влучним вогнем він допоміг зайняти нашим воїнам плацдарм на правому березі річки і потім, незважаючи на жорстокий вогонь ворога, підтримував десантників доти, доки ворожі атаки не захлинулись. Григорій знищив дві протитанкові гармати, шість станкових кулеметів, шість автомашин з піхотою ворога, одинадцять підвод з військовим спорядженням та боєприпасами. Це лише два епізоди з його бойової практики. А як мужньо він воював з гітлерівцями біля стін Сталінграда, в районі Орла і тепер воює за звільнення рідної йому України».

...Після війни Герой Радянського Союзу шість років очолював колгосп, 23 роки — місцеве споживче товариство. Багато літ працював механіком гаража. Вийшов на пенсію лише у 73 роки! У свої 84 ще тримається, порається по господарству, уважно перечитує газети, цікавиться політичним життям.

Коропський район

Чернігівської області.