Діти війни. Так офіційно називають тих, чиїми долями пройшлася велика війна. Історію Алли Федорівни можна назвати і типовою, й унікальною. У цьому немає суперечності. Ми познайомилися випадково в потязі. Я поверталася з відрядження, вона — з побачення з батьком.

Капітан Архипцев, батько Алли Федорівни, зник безвісти. Напевно, це найстрашніший і дикий вирок — безвісти зниклий. На тому світі людина чи на цьому, відомо тільки Господові. А сім’я, рідні і близькі змушені жити в невіданні і невизначеності. Хтозна, як склалася б доля Алли Федорівни, її мами Лідії, якби поруч був він, коханий і люблячий батько і чоловік.

Батька Алла Федорівна пам’ятає погано. Коли він пішов на війну, їй було лише три роки. Але все-таки відчуття його присутності залишилося.

— Пам’ятаю, — розповідає вона, — нашу маленьку кімнатку в Моніно, в Москві. Перед вікном стояв круглий стіл, за яким працював тато. Коли я пустувала і заважала йому, він саджав мене просто на стіл перед собою. Ще один спогад пов’язаний з Новим роком, це був 41-й. У нас стояла ялинка. На ній зовсім не було іграшок, натомість було багато цукерок. Я їх крадькома з’їдала, а фантики ховала за шифоньєр. Ще на все життя запам’ятала московський зоопарк і білого ведмедя. Коли стала дорослою, спеціально приїхала в зоопарк. Хотілося знайти ті місця, де ми гуляли з татусем. Але там усе перебудували...

Федір Архипцев пішов на фронт у червні 41-го. А у вересні зник безвісти. Сухі казенні рядки того першого повідомлення повторюються й у наступних: «Повідомляю, що на обліку офіцерського складу ВПС був капітан Архипцев Федір Якович, 1909 року народження, який проходив службу в штабі ВПС Південно-Західного фронту оперативним черговим. Відомостей про його долю в послужній карті немає. Вважається зниклим безвісти у вересні 1941 року».

Тоді під Києвом, де він воював, шансів вижити майже не було. Але ніяк не могла повірити маленька дівчинка, що її тато, гарний, добрий, сміливий, міг загинути. Не вірилося. Тому все життя Алла Федорівна розшукує бодай якісь відомості про батька.

За ці роки в неї зібрався цілий сімейний архів.

— Ось, — показує вона фотографію, — тато зі своєю спортивною командою. Він був чудовим спортсменом, серйозно займався баскетболом. А тут я, маленька, с мамою і татом. Знімок погано зберігся. Ще мені подобається одна фотографія, де батьки разом із друзями. Усі веселі, гарні, молоді. Показує Алла Федорівна фото батька великим планом:

— Бачите, у нього медаль «За відвагу». Збираючи інформацію про батька, довідалася, що заслужив він її в боях під Халхін-Голом.

Але найтрепетніші почуття викликають листи. Лише чотири листи, що дивом уціліли, написані ще до війни. Любов’ю і ніжністю просякнуте кожне слово. Тепер так не пишуть! «Гарненькі котенятка! Дорогі мої дівчатка. Лідусик і дочка Аллочка. Вибачте, що не писав. Може, випадково пропустив раз». Є в листах слова, які стосуються особисто дочки: «Аллочко, люба, здрастуй... Цілую донечку за листа, що Аллочка написала татові».

— Це мама мою ручку обвела і відправила батькові, — пояснює Алла Федорівна.

У розлуці з батьком дочка прожила все життя. У 41-му їх з матір’ю евакуювали до Сибіру. Було дуже важко: вони — небажані гості. Так сталося, що після їхнього від’їзду з Москви прийшла звісточка від батька. Лист переправили родичам. І лише багато років потому Аллі Федорівні вдалося його відшукати.

Саме цей лист, фотографія Федора Архипцева й поштова листівка зберігаються сьогодні в основній експозиції Державного музею історії Великої Вітчизняної війни в Києві. До музею Алла Федорівна приїжджає на побачення з батьком.

— Як так сталося? Та зовсім випадково, — розповідає вона. — 1995 року поїхала до Києва, зайшла в музей. Сподівалася, може, довідаюся більше про ті місця, де воював батько. Документи в мене були із собою. На жаль, нічого довідатися не вдалося. А ось моя історія про батька зацікавила співробітників музею. Вони саме готували нову експозицію про події 1941-го. Але документальних матеріалів про ті часи, тим паче про льотчиків, у них було небагато. З великою вдячністю у мене взяли документи про батька. З того часу я сюди приїжджаю на побачення. Дивлюся на фотографію тата й подумки з ним розмовляю. Ділюся своїми проблемами, розповідаю про успіхи.

Війна на дитинство і юність час відпускала скупо. Покоління ставало дорослим рано. Ось і Алла Федорівна змушена була одна ростити сина і брата. Але закінчила інститут, юридичний факультет. З початку 70-х років працювала в прокуратурі. Нині адвокат.

— Вважаю, що зробила головну справу свого життя, — стверджує вона. — Тепер до тата можуть прийти мій син, онук. Вони в мене чудові. Знаєте, їм, напевно, від батька передалося захоплення спортом. Сину 48 років, а він ніколи не полишав заняття спортом. І нині грає за команду ветеранів футболу області.

З гордістю розповідає Алла Федорівна про онука — Артура Шинкарьова. Він майстер спорту України з кікбоксингу, чотириразовий чемпіон країни серед юніорів і срібний медаліст серед чоловіків. У Артура в кімнаті висить портрет прадіда. Навіть зовні, каже бабуся, вони схожі.

Справді, починаєш вірити в якийсь незримий зв’язок поколінь, дивні збіги. Як інакше можна пояснити ще один дитячий спогад співбесідниці? Її улюблений фільм з раннього дитинства — «Хроніка пікіруючого бомбардувальника». Мало того, що йдеться в ньому про льотчиків, так ще і прізвище головного героя Архипцев!

Якби батько був живий, доля Алли Федорівни могла б скластися інакше. З дитинства вона дивилася в небо. Чекала батька. І вірила — він обов’язково прилетить.

Миколаїв.