Водолаз Рева рятував у морі... літаки

Колишній водолаз Чорноморського флоту Віктор Павлович Рева роки лічить по-своєму. Його дід, кубанський козак, прожив на світі 116 років. Дотепер збереглася фотографія довгожителя. Віктор Павлович дивиться на неї і каже: «Щоб «догнати» діда, мені залишилося рівно 30 років».

З’ясувалося, на озброєнні Чорноморського флоту, крім кораблів, були ще й гідролітаки човнового типу. Рева обслуговував вітчизняні МБР-3 та американські «Каталін». Корпус нашої крилатої техніки був фанерний. Так само, як і дно, що нагадувало собою днище човна. Американці свою техніку виготовляли з металу. Такі машини піднімалися в повітря, розбігаючись по морській гладі води, і так само приземлялися на воду. Морякам треба було знати, що у них робиться над головою і подалі. Таку інформацію надавали їм морські льотчики.

Для підняття в небо гідролітаків обирали тихі бухти. Найменший шторм, силою у 2-3 бали, ставав перепоною для зльоту чи посадки. Льотчиків по рації спрямовували в ту бухту, де море не хвилювалося. У Севастополі, наприклад, авіапідрозділ дислокувався вздовж узбережжя бухти, яку називали Голландія. Вона була продовженням Севастопольської бухти. Тільки з меншою глибиною води і набагато затишніша від вітрів.

Водолази мали конкретне завдання — «взувати» і «роззувати» літаки. Вони піднімалися в небо без коліс. Колеса потрібні були для того, щоб на березі машина могла котитися по землі. Тому щоразу треба було виконувати одну й ту саму операцію — знімати і чіпляти колеса. Все це робилося у воді. Складніше було обслуговувати американські крилаті машини, вони занурювалися глибше, ніж наші, бо були важчі. Не занурившись у скафандрі під воду, колеса не можна було зняти чи начепити.

«Поранені» літаки

Фанерні МБР-3 завжди були легкою здобиччю для ворожої авіації. Фанера тріщала від першої кулі. Якщо літак приземлявся з пробоїною, до берега рідко коли дотягував. Стрибаючи по хвилях, машина «напивалася» води і ховалася у морських хвилях. На щастя, не глибоко, фанера виконувала роль своєрідного рятувального круга.

— Ми підпливали на катерах, — розповідає Віктор Павлович, — занурювалися, брали їх на буксир і доставляли до берега.

Наприкінці війни в одному з номерів газети ЧФ була вміщена розповідь про відважного водолаза Реву. Журналіст, посилаючись на слова командира, повідомив про те, що Рева за роки війни підняв з морських хвиль 58 літаків.

Їх доставляли в авіамайстерні, де ремонтники працювали день і ніч. Треба було якнайшвидше відновити пошкоджені машини — і знову в небо. Найбільша проблема була в тому, як підсушити фанеру. Рева каже, що кмітливі ремонтники придумали власний метод сушіння. Вони нагрівали пісок, насипали його у брезентові мішки, а тоді їх прив’язували на деякий час до літака.

Морську авіацію використовували зазвичай для нічних бомбувань. Машини були дуже тихохідні. Могли підкрастися у будь-яке місце. Завдяки цьому їм вдавалося, як каже співрозмовник, зависати майже над головами противника, опускаючись на висоту майже 30—50 метрів. До того ж з’являлися вони зненацька і атакували необхідні об’єкти. Бомби чіпляли теж вночі. З метою повного маскування користуватися при цьому ліхтарями заборонялося. «Вага однієї бомби, — каже Рева, — сто кілограмів. Руки дерев’яніли, поки закріплювали її...» Вдень льотчики також піднімалися в небо — у ролі розвідників.

Найризикованішим завданням для водолазів була ліквідація морських магнітних мін. Їх німці найчастіше спускали на парашутах. Коли проходив корабель, спрацьовував принцип магніта — і смертоносна «пекельна» машина приклеювалася до днища корабля, висаджуючи його в повітря.

Знешкоджували міни здебільшого у тому місці, де вони залягали. Якщо ж поруч на рейді стояли кораблі, доводилося піднімати «пекельну» знахідку на поверхню. Діставати детонатор з міни на морському дні — це щоразу було на межі величезного ризику. Рева каже, що для розмінування він найглибше пірнав на 20-метрову глибину. Дотепер стоять перед очима картинки морського дна. Каже, що Чорне море дуже чисте. Що робиться під водою, можна побачити навіть на глибині 50 метрів.

Історія з фотографією

Рідкісне фото зберігає колишній червонофлотець у своєму домашньому альбомі. Зроблено воно ще 1942 року в порту Поті. Ветеран називає прізвища усіх своїх побратимів. Оце грузин Хачапурідзе, каже, а це — Антончиков, далі Володін, Лещенко, Данрин. На хвилинку замислюється: «Ні, — уточнює, — Лещенко ось тут, а то був Невдачний.» Затим називає ще двох молодих дужих хлопців у безкозирках зі стрічками з написом «Чорноморський флот».

Але вже після війни, у 1945-му, йому написав Лещенко. Рева ще не демобілізувався. Їх підрозділ тоді стояв у Севастополі. А Лещенко служив у штабі флоту. Там, у музеї, побачив те саме фото. З’ясувалося, що фотоапарат вбитого комвзводу хтось підібрав і передав у штаб. Плівку проявили і виставили знімки у музеї. Саме там Рева зробив копію знімка. Збереглося в нього також фото американського гідролітака «Каталін». Щоправда, поганої якості. Але літак на воді — враження особливе.

Квартира від... Брежнєва

На Вінниччину кубанський козак приїхав на прохання сестри. Її направили сюди на роботу. З нею жила мама. Вони постійно потребували допомоги. Тому демобілізованому моряку не довелося вибирати. Хоча, зізнається, мав намір продовжити службу. Так він опинився у Мізяківських Хуторах Калинівського району на Вінниччині. Працював трактористом, комбайнером, був трохи завідувачем гаража. Роботі з технікою заважало отримане поранення. Він дедалі більше втрачав слух. Переніс складну операцію.

Згодом усі вони переїхали до Вінниці. Але свого даху над головою ветеран не мав. Біля будиночку, в якому мешкала сестра з мамою, добудував власними силами напівпідвальне приміщення — там і проходили його дні. На всі звернення з проханням допомогти житлом, відповідь була одна: немає можливості. Навіть тоді, коли з клопотанням про нього звертався двічі Герой Радянського Союзу генерал Василь Раков, колишній командир авіабригади, в якій служив Рева, ніхто не допоміг ветерану. Влада не взяла до уваги навіть ті вагомі аргументи, про які йшлося у листі: Рева брав участь у боях за Керч, Новоросійськ, Констанцу і Варну, захищав Севастополь, нагороджений медаллю «За мужність» та орденом Великої Вітчизняної війни.

Якось з Москви зателефонувала дружина його колишнього комполка Героя Радянського Союзу генерала Віктора Канарьова — Софія Костянтинівна. Рева постійно спілкувався. І з ще живими на той час побратимами, і з командирами, які після війни обіймали високі посади. Повідомила, що їде на відпочинок до Одеси. Проїжджатиме через Вінницю. Рада буде зустрітися. Тоді вона й побачила умови, в яких жив фронтовик. Попросила, щоб Рева написав про все це у листі на ім’я Леоніда Брежнєва. Пообіцяла передати листа йому особисто. Яким чином — здивувався Рева? «А ми живемо поруч з його дочкою Галиною, квартира в квартиру», — відповіла гостя.

Невдовзі після цього Віктор Павлович отримав ордер на однокімнатну квартиру. Тоді його запевняли, що це тимчасове житло, що незабаром виділять чотири кімнати, але... Нині ветеран мешкає у приватному будинку в Староміському районі Вінниці. Це помешкання його дружини Галини Василівни. Каже, що на всі його звернення з проханням допомогти у ремонті житла, прокладанні водогону, чиновники знаходять десятки причин, тільки б не допомогти інваліду війни першої групи. Тому здебільшого ветерану доводиться робити все самотужки або за власні кошти наймати майстрів.

А путівки — від Путіна

Віктор Павлович каже, що він, інвалід війни першої групи, може користуватися путівками на лікування. Але не завжди робить це. Буває, пропонують путівку туди, де йому лікуватися протипоказано. Зате дуже схвально відгукується про Вінницький обласний госпіталь для інвалідів війни, його медичний персонал, головного лікаря Віктора Бабійчука. Там, каже, ветерани почуваються, як удома. Рева щойно повернувся з цього шпиталю. Болячки, на жаль, чіпляються і до тих, хто замолоду мав міцне здоров’я.

Оце задумав ветеран побувати на рідній Кубані. Раніше він частіше їздив до рідної станиці, що в Єйському районі Краснодарського краю. З роками робити це дедалі важче. Дуже йому хочеться побувати у Геленджику, там, де воював, подивитися, як шанують пам’ять про моряків. Про все це він взяв та й написав президенту Росії. В кінці листа запитав: «Чи може він підлікувати свої фронтові рани у санаторії міста Геленджик, яке захищав від ворога?»

Фронтовик не сподівався на відповідь. Вважав, що у помічників Путіна й без нього багато клопотів. Але одного разу принесли листа, на якому значилася адреса державної адміністрації Геленджика. Текст починався словами: «За дорученням адміністрації президента Російської Федерації...» Далі повідомлялося, що в бюджеті регіону не передбачені кошти для лікування фізичних осіб та ще й з чужої держави. Але адміністрація звернулася до управління курортами Геленджика і там знайшли можливість виділити дві путівки для колишнього захисника міста. У вересні Віктор Павлович разом з дружиною Галиною Василівною поїдуть на Кубань. «Встигнути б картоплю викопати», — бідкається ветеран, який і в свої 86 не сидить без діла.

Вінниця.