Велетенські морські хвилі накочуються на берег і застигають. Ні, то не хвилі. То ряди напівголих закривавлених людей, що згинаються під кулями. Та міцно тримаються один за одного. Розстріляні, але невмирущі!
...Той ранок був таким тихим і таким напрочуд ясним. Сонечко тільки-но народжувалося з хвиль, наповнюючи простір незрівнянними, чарівними веселими барвами.
«
Ще спати чи працювати? — подумала графиня, кутаючись у ковдру. — Авжеж, працювати! Для того і приїхала в цей дикий, пустельний куточок на півдні Франції». Мольберт, фарби, парасолька — і ось вона вже повільно іде вузенькою кромкою піску між водою і скелястим берегом, глибоко дихаючи життєдайним морським повітрям. Сьогодні на неї, безперечно, чекає удача — вона це відчувала.Ось і ця невелика затока. Вони знайшли її разом з Анрі. Як давно це було. Ще до війни...
Графиня зітхнула. Як їм тут було хороше! Вони приходили на затоку рано-рано — сонце ще тільки вмивалося у морі, а поверталися, коли місяць вже лягав на воду срібним павутинням. Тоді і назвали вони це місце затокою щастя!
Хаотичне нагромадження скель, каміння і невеличкий, зовсім маленький клаптик пляжу з чистим-чистим піском. І високі хвилі, що з глухим шумом набігають на берег.
Тут, трохи осторонь пляжу, вона і поставить свій мольберт. Звідси так добре проглядається цей чарівний куточок світу, весь залитий сонцем, берег, що так безтурботно приймає на себе морські хвилі. Велетенські. Мабуть, вони накрили б її з головою...
Графиня взяла пензель. Перший мазок. Як легко він ліг і правильно. Ще мазок. Ще. Ніколи так добре не працювалося.
Але що це? Скрегіт гальм, потім різкі команди, гавкіт собак. Вона розгублено зупинилася. Із-за скель вийшла група людей. Напіводягнені, босі. Штовхаючи їх дулами автоматів, поруч з’явилися конвоїри у сіро-зелених мундирах. Деякі тримали злющих собак, що оскаженіло кидалися з хрипким гавкотом на людей, розкидаючи на всі боки піну з оскалених морд.
Прибулих вишикували біля самої води. Деякі з них ледве трималися на ногах. Їх підтримували сусіди. Конвоїри відійшли до скель, теж вишикувалися. Кілька секунд дві шеренги стояли мовчки одна проти іншої. Потім офіцер, що стояв весь час осторонь, наче все це його не стосувалося, підняв стек.
«
Що це? Що відбувається? Люди, що ви робите? Зупиніться!» — їй здавалося, що вона кричить. Але жодного звуку не зірвалося з її змертвілих губ. Офіцер різко опустив стек. Боляче вдарило у вуха. Ще і ще. Щось страхітливе, жахливе увірвалося в цей тільки що чудовий, ніжний світ.Змовкли постріли. Розплющила очі, глянула на берег. І не повірила собі. Там стояли люди. Люди, по яким тільки що стріляли з автоматів і кулеметів. А вони стояли. Трохи зігнувшись під свинцевим дощем. Та все-таки стояли.
Мабуть, і конвоїри розгубилися і перестали стріляти. В центрі групи стоїть кремезний чоловік, широко розставивши ноги, нахиливши трохи вперед могутні плечі, в розірваній матроській тільняшці, із зв’язаними за спиною руками. На його плече сперся головою, притулився всім тілом солдат у розідраній гімнастерці. З другого боку, обнявши його за шию одною рукою, а другою підтримуючи товариша, — ще один матрос.
«
Боже, що це за люди? Як же вони встояли?» Черга, ще черга. А вони стоять. Графиня затулила рота руками, щоб не кричати. Навіть не зчулася, що прикусила долоню до крові.Офіцер повільно підійшов до полонених. Стеком штовхнув солдата, що припав головою до моряка. Солдат упав.
«
Мертвий», — жахнулася графиня.Офіцер обернувся до своїх солдатів, театрально розвів руками, наче показуючи, що нічого надприродного не сталося. Потім повернувся до матроса, щось йому сказав. Той мовчки плюнув фашисту в обличчя. Офіцер відскочив, нервово смикаючи однією рукою кобуру, другою намагаючись витерти обличчя. Нарешті вихопив парабелум і, не цілячись, з двох метрів почав стріляти в матроса.
Здригнулося, заточилося велике сильне тіло. А фашист продовжував стріляти вже в мертвого, й тіло матроса кожного разу здригалося, мов живе.
Відвернулася. Міцно притулилася до холодного каменю скелі. Закрила вуха.
Чи люди ви?
А якщо люди, то чому вбиваєте собі подібних?
Раптом відчула — щось змінилося. Відійшла від скелі, глянула на пляж. Нікого. Біля скель — нікого. Так само на берег накочуються хвилі. Велетенські хвилі. Б’ються об скелі, піняться, відповзають з глухим гарчанням, наче побитий пес, ховаючись непомітно в пісок. В чистий пісок.
Може, привиділося? Страшний сон?...
Але ні. Знову гуркіт двигунів, скрегіт гальм, різкі вигуки і гавкіт собак. Графиня схопила пензель. Тільки-но бачене божевілля треба зафіксувати, передати людям. Люди повинні знати! На полотні велетенські хвилі, що накочуються на скелястий берег. Але це вже не хвилі. Це люди, що стоять пліч-о-пліч, що гинуть під кулями. Біля скель ряди солдатів у сіро-зелених мундирах, з автоматами напоготові. Офіцер зі стеком. Наче знайоме обличчя? Відмахнулася.
«Потім, потім! Треба працювати. Швидше! Швидше!»Вона працювала майже як у лихоманці. Як ніколи у житті. Нею володіло дивовижне натхнення. Наче це воно водило її пензель.
«
Тепер треба сховати. Сховати, — обвела поглядом берег, — ось сюди. В цю ущелину. І закидати камінням. Тільки щоб не побачили»...Коли конвоїри знову пішли за скелі, за черговою партією полонених, обережно згорнула полотно й сунула в ущелину. Насипала каміння так, наче воно само нападало.
«Але ж шукатимуть!»Швидко поставила на мольберт інше полотно, почала наносити на нього мазок за мазком. І ось вже на новій картині скелястий берег, велетенські хвилі й люди, що йдуть у безсмертя...
Фельдфебель щось сказав офіцеру. Той кивнув. Кілька солдатів попрямували у її бік. Наче холодом війнуло у грудях. Але графиня продовжувала малювати. Було таке відчуття, що все відбувається не з нею. А вона тільки спостерігає за цим.
Двоє стало з обох боків. Третій взяв її мольберт. Солдати повели дулами автоматів у бік офіцера — йди! Ноги чомусь не могли відірватися від землі. Поклала пензель. Солдат знову нетерпляче штовхнув її дулом автомата.
Перший обережний крок. Другий, третій. Сміливіше! Що вони можуть їй зробити?! Адже вона француженка. Графиня!
Її поставили перед офіцером. Він довго дивився на картину, нахиливши голову набік, презирливо скрививши тонкі губи. Тепер вона його впізнала. Він люб’язно упадав біля жінок на тому вечорі, що мер дав на честь переможців — гітлерівських офіцерів. Був ввічливим, дотепним, веселим. Безумовно, й він її впізнав. Стек розірвав полотно. Другий удар оперіщив її обличчя. Зойкнувши, схопилася за щоку.
«Що це? Її вдарили? Ніхто ніколи в житті такого не робив. І не міг навіть подумати про таке!»Двоє солдатів силоміць повели її до води, залишили саму і відійшли до скель. Біль і образа здавили горло, підходили під самі ноги. Туфельки одразу стали мокрими і холодними.
За спиною шуміло, ревіло море. День, такий ясний і сонячний, раптом шугнув вгору і щез...
...Тихий, ласкавий ранок. Хвилі, щось шепочучи, повільно набігають на берег. Сонце тільки-но народилося і, здається, задивилося на своє відображення у тихому дзеркалі моря. Та ось повіяв тихий вітерець, забрижив воду, і сонце, прокинувшись, швидко подався вгору, заглядаючи своїми променями у найпотаємніші куточки землі. Як і мільйони років до цього чудового ранку.
Берегом йдуть двоє. Він і вона. Юнак і дівчина. Плече до плеча, міцно переплелися пальці рук. Які великі, радісні в них очі — наче увібрали у себе всю синь моря, веселий блиск сонця, ласкаву прохолоду ранку... Адже все навкруги належить тільки їм двом. Тільки їм. Але що це? Хвилі підточили берег, каміння обвалилося і над ними відкрилася у скелі тріщина. А в ній якийсь згорток.
Обережно дістали, розгорнули якесь лахміття, в яке перетворилася колись міцна тканина, розгорнули полотно.
В очі кинулися хвилі. Могутні хвилі ось на цьому самому березі. Пліч-о-пліч, ряд за рядом стоять, міцно притиснувшись один до одного, напіводягнені люди в тільняшках і солдатських гімнастерках, гнуться під кулями, але стоять. Непереможні, безсмертні! Що було потім?
Жан ковтнув кави, що вже, мабуть, прохолола, глянув навкруги. Невеличке затишне кафе в одному з робітничих кварталів Парижа, де можна спокійно випити кави, погомоніти з друзями. В цей час тут вже нікого не було. Хлопець ще трохи помовчав, подумки переживаючи якісь події, потім повільно почав розповідати.
Маленьке містечко на півдні Франції жило тихо і спокійно. Навіть під час війни гітлерівці були тут рідко. Наїжджали, кажуть, щоб відпочити і розважитися, з якихось таборів для військовополонених, від яких вже і сліду не залишилося...
Мер містечка зніяковів, коли побачив, що було на полотні. Довго роздивлявся, здається, підпис художника розбирав, потім запитав:
— Ви ще кому-небудь показували?
Довідавшися, що ні, сказав: це справжній шедевр мистецтва, він його сховає у сейфі і повідомить у Париж. Можливо, заберуть в якийсь музей. І попередив, щоб не базікали про те, що знайшли. Можливо, ще хтось зацікавиться...
Але вони з Марі не звернули уваги на останні слова. Та як мовчати! Така подія в містечку, де майже ніколи нічого не траплялося. Але ще одна подія сталася з ними.
...Того вечора ми пізно поверталися додому. Йшли темними вулицями, де тільки інколи траплялися ліхтарі. Але нам і непотрібно було світло. Голівка Марі довірливо притулилася до мого плеча, її рука охопила мою талію. Я підтримував її за плечі. Іноді зупинялися, щоб поцілуватися. Марі весь час гарячково тулилася до мене, губи її тягнулися і тягнулися до моїх. І цілувалася вона наче з відчаєм і біллю.
Раптом різке світло, удар і більше нічого не пам’ятаю. Вже в лікарні довідався, що Марі більше немає. Що в мерії хтось уночі нишпорив по шафах, зламав сейф. І що ніякої картини ніхто не бачив. Слідчий, що побував у мене в лікарні, поцікавився, чи була взагалі картина? Я відповів: а чи була взагалі Марі?!
Друзі чергували весь час біля мене в лікарні. І все-таки хтось намагався ліквідувати мене. Дуже комусь хотілося, щоб таємниця зникла разом зі мною. Друзі переховували мене, потім допомогли влаштуватись у Парижі, адже сліди привели саме сюди. Ми обов’язково знайдемо тих, хто вкрав картину, хто убив Марі й намагався вбити мене. Зрештою, відкриємо і таємницю Затоки щастя. Адже саме її намагаються приховати.
Затока щастя. Увічнені на полотні, так само здіймаються тут велетенські хвилі. І так само ряд за рядом постають з них — пліч-о-пліч — розстріляні та непохитні, непереможні солдати...
Люди, пам’ятайте!
Владлен НОВОЖИЛОВ, заслужений журналіст України.
