Прийняття Конституції незалежної України свого часу стало справді важливим кроком на шляху утвердження нашої державності. Але з часом політичний романтизм тієї історичної ночі розвіявся. Така бажана і омріяна Конституція так і не змогла запрацювати на повну силу. Чому? Де було зроблено найбільше прорахунків? Тоді, коли її ухвалювали, чи потім, коли довелося жити за її нормами? Над цими питаннями розмірковує Іван Рудик, депутат Верховної Ради другого скликання, який був безпосереднім учасником прийняття цього документа.

— Коли берешся за будь-яку справу вперше, ніколи не гарантований від помилок. А тодішнім парламентаріям багато чого доводилося робити вперше, в тому числі і творити нову Конституцію нової держави. Зрозуміло, що її готували фахівці, котрі враховували досвід багатьох держав протягом кількох віків. Але жоден рецепт у такій справі не може бути унікальним. Гадаю, юристами, політиками, депутатами було зроблено багато під час розробки нашої Конституції. Але не варто забувати, в яких умовах її ухвалювали, що не могло не позначитися і на її якості, і на подальшій життєвій силі.

Я переконаний, тодішній президент зробив чимало, щоб вона була провалена. Коли на порядок денний було винесено це доленосне питання, Кучма раптом збирає нараду, куди запрошує всіх депутатів-міністрів. Не знаю, які господарські проблеми мала вирішити нарада, але політично було зроблено так, щоб у залі не було кворуму. Міністри не змогли побороти в собі страх і ослухатися свого шефа. Чи не єдиним, хто тоді залишився, був міністр юстиції Сергій Головатий.

Водночас президент мусив демонструвати свою зацікавленість у прийнятті такого важливого державного акта. Тому повітря було просякнуто однією тезою: депутати не приймуть Конституцію — парламент розпустять. І погроза ця спрацювала — кому хотілося втрачати свої депутатські повноваження? Тут уже не до вичитування кожного рядка і букви закону. Переживання за власну долю виявилися не менш сильними, ніж турбота про майбутнє всього народу.

На мою думку, тут були зачеплені й амбіції Голови Верховної Ради. Цілком логічно, що Олександр Мороз хотів довести, що він саме той керманич, котрий здатний організувати всіх на прийняття такого рішення. Але ж рішення ніяк не давалося. Не тільки у сесійній залі не було одностайності, а й постійно відчувалося протистояння Верховної Ради і президента. Гадаю, ці обставини і змусили Мороза піти на великі компроміси і допустити серйозні заміни в документі. Вони стосувалися насамперед змін і закріплення повноважень на користь президентської влади.

Тоді перемовини йшли ледь не з кожним депутатом особисто, і кожного просили піти на ці поступки. Їх зробили, і Конституцію було ухвалено.

— А якби не було тих компромісів, чи є гарантія, що ми могли б тепер жити зовсім в іншій державі із зовсім іншими законами?

— Що більше часу минає, то легше давати оцінку будь-якій історичній події. Тепер справді видно багато помилок. Але є і загальні принципи, дотримання яких обов’язкове завжди і для всіх. Переконаний, якби тоді не було замінено певні важливі статті, сьогодні нам не довелося б знову повертатися до політичної реформи і фактично знову перекроювати всю державну владу, а у зв’язку з цим думати над тим, які зміни тепер вносити в Конституцію.

— Але життя, і Конституція в тому числі, без змін стають просто мертвими.

— Це правильно, нічого сталого немає. Але і зміни бувають різні. Я цікавився роботою одного із найстаріших парламентів світу — датського. У невеличкій восьмимільйонній країні депутати майже щороку щось додають до своєї Конституції. Здавалося б, що ж там уже міняти?

Суть у тім, що там одразу починає працювати кожне навіть зовсім невеличке уточнення. Ми ж замахуємося на глобальні зміни, а потім виходить, що й на сантиметр не зрушили вперед. Гадаю, так стається тому, що ми робимо реформи заради реформ, закони заради закону, приймаємо державні документи, щоб зберегти благополуччя того чи іншого політика, і мало хто думає про справжні поліпшення в державі.

Я знову повернусь до тієї ночі прийняття Конституції, про яку вже було сказано і написано чимало. Це не була ніч демократії, це була ніч насилля, де треба було довести, що ми можемо всього за одну ніч перевернути всю державу. А тепер ми пожинаємо плоди тієї ночі. Сьогоднішня боротьба за владу, неможливість створити справді конструктивну більшість, вовтузня навколо владних крісел — це все її наслідки.

Хіба можна було в тому збудженні, страхові, що завтра тебе ганебно виставлять із цієї зали назавжди, практично на слух затвердити головний документ життя держави? До того ж не тільки політичні, а й економічні норми. Про останнє взагалі і думалось, і говорилось найменше. Бо ж ні тоді, ні тепер так і не було створено концепції економічного розвитку України хоча б на п’ять—десять років, не кажу вже на півстоліття. Хто тоді передбачав, скільки триватимуть наші перехідні та кризові періоди? Та про це й мови не було. Найважливіший закон приймався просто як політичний документ, а зовсім не як основа для життєвих реалій.

— Іване Леонтійовичу, але ж це була і ваша Конституція, і ви доклали рук до того, щоб вона стала такою, якою є тепер.

— Я ніколи не зніму з себе відповідальності людини, яка приймала Конституцію. І тому я маю право давати оцінку її позитивам і негативам. Мова не про те, правильний чи не правильний цей документ. Ми аналізуємо, чому він не працює в повну силу. Чи не тому, що дитя це народилося поспіхом, під тиском і для задоволення багатьох політичних амбіцій?

Цікаво було спостерігати за тими метаморфозами, що сталися в одну ніч. На жаль, не з державою, а з політиками. Президент, який стільки сил доклав, щоб зірвати цей процес, зранку прийшов у зал з вітальним словом. Я був свідком того, як у нього зірвалося з уст, що всіх депутатів того скликання він зробить Героями України.

Багато із моїх колег справді почувалися героями. Пам’ятаю, як під ранок почали повертатися ті, хто десь тихенько відсидівся вночі. Вони приїхали, щоб відчути себе учасниками історичного процесу і сфотографуватися на пам’ять.

— Це вже справді історія, яку неможливо змінити.

— Так, але ми все ще хочемо змінити і економічне, і політичне життя в нашій країні. Прийняттям Конституції ми не досягли того, чого насправді вона потребувала. І з цього маємо зробити уроки. Не хочеться, приміром, щоб створення парламентської більшості, проведення політреформи, внесення змін до Конституції і надалі ставали рішенням однієї ночі. Потрібно більше прогнозованості та поміркованості. Даруйте за каламбур, але політики ніяк не зрозуміють, що люди давно стомилися від політики заради політиків. Будь моя воля, я взагалі встановив би мораторій років на п’ять на прийняття суто політичних рішень, а взявся б лише за економіку. Будь-який шкільний підручник розкаже про те, що не може бути ідеології без економічного базису. Комусь треба поставити крапку на теорії заради теорії і взятися нарешті за роботу. А вже тоді саме життя, а не теоретики від політики, висуне необхідні зміні та доповнення і до Конституції, і до всіх інших законів. Тоді Конституція справді оживе, і стане зрозуміло, що внесення до неї коректив — це питання не життя і смерті окремих політиків, а буденна справа.

Хмельницький.