Уявіть два серйозні документи. В одному сказано, що Київ — столиця, а в другому той таки Київ записано як сільгоспугіддя.

А тепер уявіть, що хтось бере отой другий документ, приходить і каже: «А що це тут у вас за столиця?! У мене ось написано, що це сільгоспугіддя! Шукайте собі десь інше місце для столиці! А я тут капусту вирощуватиму!»

Скажете, цього бути не може? Але дещо подібне таки трапляється.

У Києві (який поки що — столиця) на вулиці Десятинній, у будинку 1/3, в напівпідвалі, вже 20 літ орендує майстерню художниця Емма Беглярова.

Завдяки пані Бегляровій ця майстерня стала одним з тих місць, що й роблять Київ столицею в очах Європи. В цій майстерні часто бували культурні аташе посольств. Міністр культури Данії після виставки Беглярової взялася негайно встановити культурні відносини з Україною, про яку раніше не мала уявлення. Емма Беглярова не раз представляла наше мистецтво у Франції, Німеччині. Посольство Італії для Днів культури України в Римі відібрало твори Т. Яблонської та Е. Беглярової разом із шедеврами Національного художнього музею.

І от приходить до пані Беглярової начальник ЖЕКу № 1005 п. Зарубенко В. Ф. та й каже, що, мовляв, наші двірники житлом не забезпечені, от і виходить, що треба їй вибиратися з майстерні.

Що ж, двірники — теж люди.

Але й художники нібито — люди. Для художника втратити майстерню — гірше, ніж втратити квартиру. На захист художниці встали Спілка художників і Спілка кінематографістів (Беглярова — член обох спілок), і Мінкультури, і депутатський запит з’явився, ще й «5-й» телеканал зняв про це сюжет.

Після цього, 15 лютого 2006 року, з’явилося розпорядження Шевченківської районної у м. Києві ради: Бегляровій Еммі Костянтинівні дозволено продовжити оренду згаданого підвального нежитлового приміщення площею 67,5 кв. м. в буд. по вул. Десятинній під творчу майстерню до 20.02.2007 р.

Документ підписано головою ради М. Харитончуком.

Отже, мистецька громадськість столиці могла заспокоїтися?

Але в той самий час начальник ЖЕКу № 1005 п. Зарубенко В. Ф., мабуть, також побував в управлінні нежитловим фондом і комунальним господарством. Бо якимось дивом напівпідвальне приміщення, яке було нежитловим 30 літ, в одну мить стало, за документами, житловою трикімнатною квартирою! Ось цей документ від 3 березня 2006 року — розпорядження Шевченківської районної у м. Києві адміністрації про те, щоб включити до службових приміщень «трикімнатну квартиру номер 11-А в цокольному поверсі у будинку номер 1/3 по вул. Десятинній».

Отже, та сама площа одним документом визнається нежитловою, а іншим документом — житловою. А ви кажете: так не буває!

Обидва документи підписано однією людиною — паном Харитончуком. Він там вже не працює. А документи лишилися! Обидва — дійсні.

Причому другий документ з’явився без відома художниці. Її поставили перед фактом. У нас до художника ставляться ніжно — мов до малої дитини, якій на вуха можна повісити будь-що.

Втім, п. Беглярова каже: «Я — художник, але ж не до такої міри!»

Київ — столиця. Принаймні деякі документи про це свідчать. Є угода про співпрацю між Київською держадміністрацією і радою Національних творчих спілок про всіляку підтримку в розбудові культури міста. В угоді сказано, що майстри мистецтв є гордістю Києва, отож, їм треба сприяти і т. д.

Отак і сприяють.

У всьому світі в центрі столиць (як і в Києві) нежитлові приміщення швидше викупить бізнесмен для офісу, аніж художник для майстерні. Але в європейських столицях передбачили цю проблему і надали довгострокову оренду митцям на пільгових умовах. І художників там не витісняють високими орендними цінами. А художники за те вдячні й роблять ті міста привабливими для туристів, та й для своїх. Власне, це і є культурна політика міста.

У нас вона інша. Художника місцева влада прирівняла до підприємця. Договір оренди, що його отримує художник, враховує тільки інтереси орендодавця, термін угоди — один рік, що надає орендодавцю право постійно підвищувати орендну плату, яка зросла з 2003 року у 25 разів! Крім орендної плати, художник сплачує щороку оціночну вартість — 1000 грн. Тобто художник європейського рівня Емма Беглярова за свій підвал сплачує трохи більше, ніж платила б у Парижі в «Cіte dez’Art»і, в гостьовій майстерні з денним освітленням і всіма зручностями.

Але Київ не Париж і, мабуть, не хоче бути на нього схожим.

П. Беглярова відмінила виставку в Брюсселі й не залишає майстерню — боїться за долю картин. Бо з ЖЕКу приходять подивитися, чи за призначенням використовується приміщення. І кажуть: а що це у вас тут сторонніх речей типу картин повна квартира? Їм відповідають: бо це майстерня художника! А вони кажуть: а в документі написано, що квартира!

Така ситуація в Києві не поодинока. В облозі зараз багато художніх майстерень, і на порозі у кожної маячить постать «бездомного двірника». Хоч двірник тут ні до чого. Просто ці майстерні у вигідному місці розташовані.

Є надія, що ситуація зміниться. В столиці новий голова міськради, людина інтелігентна. Його оселю прикрашають пристойні твори, серед них є й картини Беглярової.

Ріфат ХАЙРЕТДІНОВ, директор видавництва  «Інтерграфік».