І навіть повідомив, коли вона з ним зустрінеться

Того вечора все було, як завжди. Окрім, хіба що вечері: Олеся вирішила приготувати щось екзотичне. Все-таки рівно три роки тому їхнє знайомство відбулося!

...Той дзвінок вона запам’ятала назавжди. Телефон дзвонив якось надривно і ніби жалібно. Наче просив: «Не піднімай слухавку, не піднімай! Краще тобі того не чути...»

Зламала каблук — зустріла долю

Вони познайомилися випадково — зустрілися поглядами у переповненому тролейбусі. Випадково їм треба було зійти на одній зупинці. Випадково Олеся перечепилася за сходинку, зламала каблук і, втративши рівновагу, полетіла просто на Олега. Той розвернувся і підхопив дівчину перш, ніж устиг усвідомити, що робить. «Не принц і навіть не на білому джипі, — подумала Олеся. «А може, не така вже й велика трагедія, що моє авто досі в ремонті?» — подумалось Олегові.

Він уже й забув, коли востаннє їздив тролейбусом. Напевно, це було років зо п’ять тому, до того, як його другові прийшла в голову ідея почати власну справу. Хоч як Олег викручувався, а довелося йому з бідного художника перевтілитися в бізнесмена. Досить вдало, між іншим.

Йому не спало на думку нічого оригінальнішого, як запросити дівчину на каву. Олеся лише повела бровою (мовляв, подумаю), і пошкандибала кудись із зламаним каблуком.

За три тижні Олег уже бігав по ювелірних крамницях і гарячково шукав обручку. «Мені потрібна найкраща у світі, — казав. — Іншу не хочу!» Олеся ж почувалася Попелюшкою. Отак нічого-нічого, і раптом — бац! Казка. Це все було аж надто нереально. Часом здавалося, що от-от хтось штурхне в плече і вона прокинеться у своєму старому ліжку чи в потязі, чи на роботі біля увімкненого комп’ютера...

Перед весіллям не знаходила собі місця. Навіть страхіття якесь наснилося: ніби хтось висмикує в неї з голови по волосині за кожну проведену з Олегом секунду. Біль був такий реальний, що вона прокинулася від власного крику. Нічого про це нареченому не сказала. Не встигла, не до того було. Зрештою, зовсім про той сон забула.

Чоловік загинув через два роки після весілля

А тоді... Тоді все мало бути зовсім не так. Олег не мав їхати на ту зустріч. Він не мав сідати за кермо. Він не мав з розгону врізатися в ту маршрутку. Звісно, туман, погана видимість... Але все мало бути інакше, інакше!

Олеся зовсім не пам’ятала, що було після того дзвінка. Ні похорону, ні поминок не могла згадати. Тільки заплакані очі свекрухи і п’яні — свекра. Але вони мали право на власне горе.

А на сороковий день, коли Олеся нарешті наважилася зменшити дозу заспокійливого, їй знову наснилося щось дивне.

...Олежик стояв поруч, живий і навіть усміхнений:

— Не бійся. Ти ж бачиш, я з тобою. Все, що стається, лише на краще, запам’ятай.

І зник. Олесі здавалося, ніби з її серця звалився не камінь, а цілий гірський хребет. Уперше вона заснула справді міцно. Без снів.

Згодом дізналася, що носить під серцем дитя. Новина була водночас і неймовірно радісна — часточка Олега поруч, і сумна. З роботи рано чи пізно доведеться піти, а як жити далі самій — невідомо.

Цього разу Олег був з букетом фіалок у руках.

— Не картайся ти так, подумай краще про дитину. Їй потрібні любов і спокій. А через гроші не переймайся — житимеш у моїх батьків.

Олеся ледве встигла подумати: «Незручно якось...»

— Нічого, я сам з ними про це побалакаю.

Наступного ранку свекруха запропонувала якнайшвидше переселитися до її приміського будиночка.

За кілька місяців у майбутньої мами почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Вона металася від одного лікаря до іншого, слухняно вислуховувала песимістичні прогнози. Потім кинулася до ворожок. Перша сказала: «Матимеш двох хлопчиків. Пологи будуть тяжкі, мало не помреш». Друга майже слово в слово повторила пророцтва попередньої. До третьої ворожки Олеся йти не ризикнула.

...А Олег був зовсім спокійний. Її це навіть трохи обурило: як можна лишатися таким незворушним, коли мова йде про життя їхніх дітей!

— Немає підстав для страху. Ти народиш дівчинку, а пологи будуть навіть легші, ніж можеш собі уявити.

До останнього моменту лікарі не могли сказати, хто в Олесі під серцем. Бурмотіли щось нерозбірливе про неправильне розташування плоду, але вона згадувала слова Олежика і більше нікому не вірила.

І правильно робила. Пологи й справді пройшли напрочуд легко. Тільки-но маленьке беззахисне створіння забрали від її грудей, Олеся задрімала.

...Олег стояв серед безмежного поля білих квітів. Вони цвіли всюди, скільки сягало око. А найгарніші, зібрані у великий букет, молодий батько простягнув дружині:

— Вітаю з донечкою!

— Звідки ти все це знаєш?

— Знаю.

Той поцілунок Олеся відчувала на вустах навіть тоді, коли остаточно прокинулася. По кімнаті розливався ледь чутний тонкий аромат нетутешніх квітів.

Відтоді він снився їй майже щотижня. Щось розповідав, радив, просто дивився в очі. Засинала лише з одною думкою: «А все-таки я не вдова!»

Такі шлюби укладаються не на землі

Так минув рік. Олеся щодня гуляла з Софійкою в улюбленому парку. Якось мимохіть, непомітно для самої себе, познайомилася з чоловіком, який часто вигулював там свого собаку. Софійка зовсім не боялася старого сенбернара, а Олесі було про що побалакати з новим знайомим. Вона ж так давно розгубила всіх своїх друзів!

...Олег почав снитися дедалі рідше, а коли приходив, був якийсь засмучений і більше мовчав. Однієї ночі таки відповів на її німе запитання:

— Бачу, тобі самотньо. Я розумію тебе. Звісно, ти можеш вийти за нього заміж, це твій вибір. Але й відповідальність за наслідки теж твоя. Розумієш, такі шлюби, як наш, укладаються не на землі.

Наступного дня Олеся пішла із донькою зовсім в інший парк.

Коли вона знову повернулася на роботу, життя стало більш розміреним і стабільним. Водила Софійку до дитсадка, потім до школи, працювала і кожної ночі чекала на зустріч із коханим чоловіком. Говорили переважно про духовне, а частіше просто мовчали. Та якось Олег сказав:

— Мені дозволили нарешті не приховувати дещо від тебе... Ми скоро будемо разом. Я не можу сказати, коли. Але знаю, це буде зовсім скоро.

* * *

«Знаю, це буде зовсім скоро», — сказала моя супутниця і загадково, не по-земному посміхнулася. Потяг вистукував свій звичний ритм, а я, приголомшена, не знала, що й сказати.

— Гаразд, ти не дуже переймайся тим, що я тобі тут наговорила, ліпше спати лягай. Пізно вже. А я піду в тамбур, свіжим повітрям трохи подихаю. Тут задихнутися можна. Ще й у таку спеку...

Вона так і не повернулася. На одній із станцій причіпні вагони від’єднали, і наш виявився останнім. Вона про це не знала. Відкрила двері (провідник забув їх добре зачинити) і зробила крок у прохолодну нічну темряву, до останньої миті не здогадуючись, що оте «скоро» вже настало.

Житомир.