Із досьє «Голосу України»

Ігор Олійник народився 1955 року в селищі Козова Тернопільської області. У 1978 році закінчив Львівський політехнічний інститут, де здобув спеціальність інженера-будівельника. З того часу живе і працює в Івано-Франківську, пройшовши всі щаблі будівельної кар’єри. Останніх 20 років керував потужною будівельною фірмою ВАТ «Житлобуд». Має почесне звання «Заслужений будівельник України». Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. З 1990-х років — член Руху. Не раз виборював мандат депутата міської та обласної рад. У травні 2006 року обраний головою Івано-Франківської обласної ради. Одружений. Батько двох дітей, дідусь.

— Ігоре Мирославовичу, ви не приховуєте, що стали головою облради в результаті компромісу, досягнутого між партіями, що входили до обласного виборчого блоку «Наша Україна». При цьому десь на другий план відступає ваша особистість. Вам так не здається?

— Моє обрання — це справді певною мірою збіг обставин. Але сподіваюся, що депутати довірили мені цю посаду тому, що дуже добре мене знають. Адже маю восьмирічний стаж депутата облради, свого часу очолював бюджетну комісію в міській раді. Мене знають і як керівника будівельної фірми «Житлобуд», що спорудила, до речі, і адмінбудинок, в якому тепер працюють депутати. Те, що моя кандидатура не викликала жодних заперечень і не потребувала обговорень, — це, сподіваюсь, оцінка моїх попередніх дій.

— Якби вам довелося представляти Ігоря Олійника, що б ви про нього сказали?

— Я завжди ставлю перед собою високі планки — і в сім’ї, і на роботі. Кажу собі: маю це зробити, і край. Потім — я дуже пряма людина. Багато хто любить чути, які вони хороші. А я намагаюся допомагати не словами, а конкретною порадою: було б краще, якби ви зробили ось так. Не всі це сприймають і, буває, виникають проблеми. Не вмію відпочивати. Так сталося, що останні сім років не був у відпустці. Це мій мінус, бо людині треба час від часу перепочивати. Та коли маєш плани, це важко зробити. Ще дуже ціную час, бо він — найдорожча річ. Люди по-різному ставляться до часу, як і до грошей. Найчастіше розтринькують його. А Бог дав час для того, щоби щось зробити.

— Ігоре Мирославовичу, а яким ви бачите призначення регіону? Чи встигли вже розібратися в його проблемах?

— Для цього я ще надто мало днів на цій посаді. Але маю думку, що ми дуже багаті.

— То чому ж нерідко скаржимося на свою бідність?

— Бо й досі думаємо, що хтось за нас буде працювати. Нам конче треба міняти свої погляди на життя. Перестати запитувати, що для мене зробила держава, а задуматися, що я зробив для неї. Робити все для того, щоб життя ставало кращим. Боротися не з багатими, а з бідністю. Давати людині шанс відбутися. Ось нещодавно я об’їхав сиротинці й побачив величезну проблему. Діти по закінченні інтернатів не мають куди подітися. Повна безвихідь. Їм потрібна допомога. Можливо, треба дати кожному по однокімнатній квартирі в кредит на 10 років. Якось це питання треба нарешті вирішувати.

— А область потягне квартири для сиріт?

— Я вже казав, що ми дуже багаті. Але яка ефективність цього? Як реалізувати те багатство, що в нас є? Як зробити, щоб воно працювало на громаду? Як створити умови для самореалізації людини? Питань багато.

— Нинішній депутатський корпус готовий їх вирішувати?

— Думаю, більшість виборців голосують нині серцем, а не розумом. Здебільшого керуються принципом, подобається мені ця людина чи ні. А що вона зробила в житті до цього, чи здатна реалізувати те, що проголошує, до уваги не береться. Але якщо людина ніколи не зробила навіть огорожі навколо своєї хати, то вона навряд чи щось реалізує і для держави.

— Але на цих виборах уперше голосували не за конкретних людей, а за партійні списки.

— Це так. І проблема в тому, що ми ще не готові до партійних виборів. У нас тільки два відсотки людей перебувають у партіях, а треба, щоб їх було принаймні 15. Правда, у нас активно займається політикою молодь, в той час як на Заході вона вже давно ні на які вибори не реагує. Тому є надія, що ситуація зміниться.

— Проблеми легше долати, коли в депутатському корпусі панує порозуміння. Чи є воно в нинішній обласній раді?

— Більшість у ній становить фракція «Наша Україна» — 62 депутати із 120. Є консенсус і з іншими партіями, адже всі вони прийшли під гаслом підтримки програми Президента України Віктора Ющенка. Отже, маємо єднатися, працювати дружно і ефективно, щоб її реалізувати.

— Помітно, що ви прагнете всі дискусії, суперечки вивести за рамки пленарних засідань.

— Я справді цього хочу. Якщо в комісіях, де є представники всіх фракцій, добре готуватимуть питання, проблем на сесії з їх проходженням не повинно виникати. Хіба не краще всі неточності, помилки виправляти на стадії підготовки рішення, ніж у сесійній залі?

— Чи плануються якісь зміни у роботі обласної ради?

— Збираємося створити таку структуру, яка посилила б відповідальність людей за конкретні напрями роботи. Обов’язково мусить бути контроль за виконанням рішень. Також маємо намір за кожним районом закріпити депутатів від кожної фракції. Це не юридичне закріплення, але таким буде моє розпорядження. Ніяких прогалин у вирішенні проблем на місцях не повинно бути. Роботи вистачить усім депутатам.

— Органи місцевого самоврядування на місцях нерідко називають владою без влади. Чи достатньо у вас повноважень для виконання своїх обов’язків?

— Повноважень достатньо. Треба лише працювати. Звичайно, між гілками влади нерідко виникають психологічні, суб’єктивні тертя. Але коли ми навчимося чути одне одного, знаходити компроміси, їх поменшає.

— Що нам треба змінити не лише у законодавстві, а й у своєму менталітеті, щоб швидше рухатися вперед?

— Я помітив, що наші люди рідко ставляться до себе критично. Скажімо, якби мені хтось висловив нейтральну думку, я ніколи не кричав би йому «ганьба!». А в нас це буває доволі часто. Також помічаю, як у нас не люблять людей, які їздять на дорогих машинах чи досягли якогось успіху в житті. В Америці до таких прагнуть дотягнутися. А в нас не хочуть, щоб українець був багатий. Чи такий штрих. За кордоном, коли на узбіччі стоїть машина з німецькими номерами, біля неї тут же зупиниться німець, щоб надати допомогу. Українець у такій ситуації проїде мимо. Мабуть, це тому, що у нас немає самоідентифікації нації. Зауважте, як багато людей у столиці й нині, через 15 років незалежності, соромляться розмовляти українською мовою. Якось почув від однієї американки українського походження, що вона щороку 4 липня, у День незалежності США, піднімає над своїм будинком американський прапор, бо ця земля дає життя їй і її дітям. Ми їмо хліб з української землі і не поважаємо її. Про це треба говорити. Кожен повинен себе спитати: а що я зробив для цієї землі? Ось і я спитав себе: а чому я не можу на своїй землі керувати? Хіба я менше від інших зробив за свої 50 років для держави? Можливо, я не афішував це на мітингах. Але це тому, що не розумію, чому про любов до країни треба говорити. Хіба ви кажете мамі щодня, як її любите? Хіба ходите на мітинги, щоб їй це сказати? А чому ми кричимо, що любимо державу? Я не хочу цього робити, бо не люблю пафосу, за яким часто нічого нема. Любов треба висловлювати своїми вчинками, діями, а не словами.

— Здається, наші люди мають ще одну проблему: вони не вірять владі. Як змінити їхню думку?

— Люди не вірять не тільки владі, яку самі ж обрали. Люди часто не вірять самі собі. Стосовно себе, то найперше скажу, що мені не потрібна квартира. І цим я вже зекономив державі 200 тисяч. Я прийшов не для цього чи якихось інших благ. Свою роль розумію так: я є свого роду менеджер. Мене найняли люди, дали зарплату і через якийсь час маю відзвітувати, що зробив. У мене немає жодних ілюзій. Я розумію, що не переверну світ, бо не я приймаю рішення. Я голова облради, який має організувати роботу депутатів і стежити, щоб були реалізовані рішення, прийняті нею. Уся повнота влади нині у голови ОДА. Такі сьогодні реалії. Коли буде проведено адмінреформу, у нас буде інша розмова. Так, мені не подобається багато речей. Але, щоб їх не було, я не можу переступати, скажімо, через долі людей. Я не Дон-Кіхот. Я прагматик. Я знаю життя. І знаю, що ми не можемо існувати в суспільстві, де постійно говорять, що все погано. Ми повинні дати впевненість: завтра буде краще. Показати: ми для цього сьогодні робимо це, а завтра — те. Люди повинні нам вірити. Зрештою, повинні ж вони чомусь вірити! Єдине питання — вони теж мають щось робити, щоб їхнє життя змінилося.