У Національній опері України відбулася прем’єра «Манон Лєско» видатного італійського композитора Джакомо Пуччіні.

Сюжет опери варто нагадати. Молода дівчина Манон Лєско зраджує коханого, бідного студента Рене де Гріє, заради грошей старого розпусника Геронта. Але кохання сильніше: Рене прощає Манон і пропонує їй тікати. Обурений старий звинувачує дівчину у розпусті, й її висилають до Америки (!!!). Вірний де Гріє їде за нею. Закохані потрапляють у пустелю, де Манон помирає —змучена, але очищена коханням.

Режисер-постановник спектаклю — Італо Нунціата (Італія), диригент постановник — американка Кері Лінн Вілсон. Вони робили оперу без тотального осучаснення, в класичному вигляді. А на Заході (останнім часом і у нас) люблять експерименти з оперними виставами. Варто відзначити цікаві знахідки, запропоновані художником-постановником Марією Левитською. Так, «пустелю» створено за допомогою сукна, розкладеного по підлозі, а колір створювався освітленням. Спершу піски осліпили жовтогарячим кольором, далі пустеля все темнішала, ставала блакитною, синьою, і в момент смерті Манон усе навколо де Гріє почорніло. Це вражає красою та драматизмом.

Дисонансом до роботи постановників стало виконання опери. Незважаючи на світове визнання, Кері Лінн Вілсон нічого не вдалося зробити з оркестром Національної опери — музиканти розходилися із солістами, з хором і навіть поміж собою. Майстерність диригента пані Вілсон було гучно розрекламовано перед прем’єрою, але на прем’єрі не можна було не помітити явного ігнорування диригентом групи ударників, які були змушені самі відраховувати такти до вступу. Здавалось, що К. Л. Вілсон диригує виключно солістами. Може, це й спричинило низьку якість оркестрового виконання, що залежить саме від уміння диригента.

Щодо вокалістів. Манон (Тетяна Анісімова) виглядала невпевнено і не завжди справлялася зі своєю партією. Перед прем’єрою керівництво театру з гордістю повідомило, що на цю, справді складну, роль у нас претендують аж вісім співачок (до прем’єри лишилось троє). Якщо Т. Анісімова виявилась найкращою, то рішуча впевненість у силах Національної опери видається перебільшеною. Хоча один безумовний талант все-таки був на сцені — це виконавець партії Рене де Гріє Дмитро Попов. Окрім ідеального виконання, Д. Попов вразив чудовою акторською майстерністю, силою, пристрастю та драматизмом. Завдяки цьому блискучому співакові спектакль не розвалився, і овації прихильної публіки можна віднести саме на його рахунок.