«Відсутність державної мовно-культурної політики, зміцнюючи позиції російської мови, не тільки не знімає, а навпаки, загострює напруженість конфлікту на мовному грунті».

Це — з книги Лариси Масенко «Мова і політика» (1999). Політики її не читали — й діждалися загострення мовного конфлікту. Ми попросили пані Ларису МАСЕНКО, доктора філології, завідуючу кафедрою української мови НаУКМА, висловитися щодо «регіональних мовних ініціатив».

— Для цього використали Європейську хартію регіональних і міноритарних мов. Хартія призначена для захисту мов, яким загрожує загибель, які мають менше ста тисяч носії. І взагалі, оті поняття — регіональна, меншинна, міноритарна мова — у нас просто неправильно перекладені, при перекладі розірвали поняття «регіональні» й «меншинні».

— Так, але чи не пізно про це говорити? Наша російська мова вже під захистом хартії юридично, й тепер Європа наглядатиме, щоб вона була захищена від української?

— Наш Мін’юст вже довів, що російська мова в Україні не має підстав входити до того переліку, у Мін’юсті працює комісія, з тим, щоб переглянути список мов, які підлягають дії хартії. І в Європі цей наш список затримано, не лише через російську мову, а з анекдотичних причин, через неграмотність, там, приміром, написано «єврейська мова», а такої нема, є ідиш та іврит. Отже, поки що Європа не буде нічого відстежувати.

— Але ж «регіональні ініціативи» нібито саме в руслі хартії?

— Це те, що передбачали мовознавці, коли почався клопіт навколо ратифікації хартії. Ми тоді писали Кучмі, що у нас хартію використано для захисту російської мови. Йдеться ж не про захист російської, а фактично про витіснення української мови з певних регіонів.

— Але ж у тих регіонах реально є двомовність.

— Реально те, що українська там не виконує ролі державної мови. Й це провина нашої влади. П’ятнадцять років як українська вважається державною, але жодного контролю за виконанням цього закону нема.

— Що таке «механізм контролю» в такій тонкій сфері як мова?

— В усіх цивілізованих країнах є спеціальні структури, які відповідають за мовно-культурну політику. І вони там обов’язкові, й тільки у нас, через наше небажання чи надто кволе прагнення до власної держави, цього всього немає.

Сьогодні, до речі, розроблено в Мін’юсті концепцію державної мовної політики. Що це має бути? Приміром, як у Франції, де є Департамент мовної політики при президенті й Рада мовної політики при уряді. А конкретні мовні питання, як-от правопис, це справа Академії наук, її правописної комісії.

У нас немає цього нічого, навіть робота правописної комісії зависла. Елементарно, немає навіть служб мови. А багато хто цього потребує, але де можна вивчити українську мову, де є такі курси? От фірма робить рекламу — куди їй звернутися за консультацією? Нема куди! Нічого нема. Тому й адміністрація, міська чи будь-яка, дозволяє собі зневажати закон про мову. При цьому посилаються на права людини. Але ж закон про мову стосується офіційних, а не приватних ситуацій. А в нас який начальник хоче, той офіційно говорить, не хоче — ні. Але жодна країна з постколоніальної ситуації в такий спосіб не виходила.

— Ви навели приклад Франції. Але то не постколоніальна країна. А яка модель ситуативно ближча нам?

— Чеська найближча нам, бо чехи колись пережили, як і ми, денаціоналізацію. В Празі на початку ХХ століття майже не розмовляли чеською, лише німецькою, всі —інтелігенція, офіцерство, згадаймо Швейка, всі його начальники німецькомовні, хоч вони чехи, як і він. Але дуже тверда позиція Масарика, першого президента Чехословаччини, змінила мовну картину. Масарик був демократ, ідея об’єднання Європи — це його ідея. Але щодо мови він був твердим. І чехи повернули собі мову.

— А потім знову прийшли німці!

— Так, але Масарик встиг це зробити в перші роки існування держави. Мовна політика ефективна, якщо впроваджується швидко. Масарик ввів обов’язкові іспити з чеської й словацької мови для держслужбовців, для офіцерів. Популяризація чеської культури стала обов’язковою. При тому він залишив німецькі університети, німецьку пресу. Ця політика була настільки успішною, що потім німецька анексія Судетів та окупація цього процесу не зупинила.

Але так, як ми виходимо з постколоніальної ситуації, так ніхто не виходить. Є приклад, дуже сумний, не вартий наслідування — це приклад Ірландії. Здобувши незалежність, там лишили обидві мови, англійську й ірландську, й досі мають проблему саме з ірландською, а тим часом країна лишилась без своєї культури.

Усі інші країни виходили з постколоніальної ситуації, тільки повертаючи собі мову. Фіни так само. Адже Гельсінкі було шведськомовне місто! Але вони ввели державну мовну політику, й за 20 років у Гельсінкі кількість носіїв шведської й фінської мов зрівнялася. І суржик свій подолали: коли з Росії фінів переселяли туди, то селили окремо від шведів, щоб не культивувати суржик!

Це важливо, бо що таке суржик, приміром, наш? Це результат домінування російської мови, це розклад мови зсередини. Суржик процвітає, бо дуже малий вплив правильної літературної мови. Адже наші ЗМІ переважно російськомовні, й це теж веде до подальшого витіснення української мови і розкладу її зсередини.

У Харкові чи Донецьку скоро буде важко знайти людину, яка просто грамотно зможе говорити українською. Попри те, що її вивчають у школах. Але, якщо так буде далі, то у цих регіонах і за освіту візьмуться. Підручників там уже не вистачає, я не знаю, наскільки це правда, що в школах Луганщини вже вчать «Историю российского отечества»...

Зрештою, мовна політика має бути спрямована на виховання молодого покоління. Але ж розважальна сфера культури віддана російській мові, всі популярні ігрові жанри. Тут іде розмивання нашої національної свідомості й формування російських поведінкових стереотипів — через оті молодіжні передачі, що йдуть з Росії чи створюються тут за російським зразком.

— Це сфера недержавна, який тут може бути контроль? Як можна когось до чогось примусити?

— Так, але ж насправді мова — це завжди примус. Мова завжди нав’язується, але, коли ситуація нормальна, ми цього не помічаємо й не вважаємо дурницею, що в Польщі треба розмовляти польською, в Росії — російською. Це примус, з яким ми згодні. А от говорити в Україні українською — нам дивно! А це випливає з неприродності нашої ситуації — бо ми наполовину асимільовані. Росія нас наполовину свого часу асимілювала, у нас кількість носіїв обох мов приблизно однакова. І отак, напівасимільовані, ми прийшли до незалежності, й законсервували цю ситуацію як нормальну — хоч вона не є нормальна, бо дві державні мови нікого не помирять.

Помирити можна було б, якби у нас якась територія була заселена росіянами, але ж у нас, окрім Криму, всюди змішано. Навіть у Донбасі, й не тільки там, багато українців говорять російською — по суті, вони заговорили примусово, бо в адміністративній сфері чи у вузі — всюди російська, як ти говоритимеш українською?

Тому державна мова має бути таки одна. І там, де це контролює держава, там справді є примус, але погляньте, що відбувається, коли його нема! Коли Кучма дозволив іти в депутати без обов’язкового володіння українською мовою, це одразу завдало величезної шкоди, бо «ніхто нічого не зобов’язаний». Це не модель Масарика: хочеш зробити керівну кар’єру — вивчай мову.

А щодо сфер, де держава «не втручається», то необхідно створити пільгові умови для української культури, тобто культури, створеної українською мовою, і максимально її популяризувати в ЗМІ, передусім на ТБ. Там же тепер переважно російська продукція або наша російськомовна. Що від цього маємо? Те, що на сході й досі лякають дітей Петлюрою, я вже не кажу про Бандеру. То чи ми формуємося як самодостатня нація? А при цьому український телеканал «Культура» можна подивитися лише вночі, він що — прирівняний до порнографії? Але ж у нас російськомовна порнографія йде у прайм-тайм!

Є соціальний закон наслідування: підлітки формуються на масовій культурі. А що їм пропонує їхня батьківщина Україна, окрім закликів і гасел? Треба подбати про розвиток розважальної української культури, передусім розрахованої на молодь. Ця культура не виникне сама собою, її треба створювати.

— На ринку розважальних послуг свій попит...

— Це спекулятивна позиція. Те саме кажуть про пресу. Скільки у нас російських газет реєструються як українські? Це ж не питання «регіональних мов», це вплив сусідньої держави. Кажуть: ці газети відповідають смакам читача. Але ж це брехня — насправді ці газети спершу формують смаки. А ми кажемо: ну, так склалося! Але ж «склалося» не само собою, а в результаті певних зусиль, а ми нічого не робимо.

Останні роки дуже ускладнили ситуацію. Щоб щось зробити, потрібна передусім воля тих, хто при владі. На жаль, поки що твердої волі до захисту української культури я не бачу. Все намагаємося показати, які ми толерантні. Ціною втрат.

Єдина мова і культура — запорука міцності держави. І навпаки. Молодь добре відчуває цю слабкість. Якщо для перших студентів часів незалежності українське було престижним, то для нового покоління це зовсім не так. Ситуація з погляду філолога дуже погана. У Чернігові в молодіжних тусовках уже за українську мову можуть побити. То куди ж ми йдемо? Це наслідок не толерантності — слабкості, а слабкість не поважають.

Записав Віталій ЖЕЖЕРА.