Століття тому Анна Ахматова написала ці рядки про Слобідку Шелехівську — село, в якому пам’ятають її матір.

— Чули, у нашої Вакарихи племінниця знайшлась, дочка Інни Еразмівни. Поетеса кажуть. Як звати? Та наче Пахмутова!

Не так давно слова ці переходили від хати до хати у невеличкій Слобідці Шелехівській, що у Деражнянському районі на Хмельниччині. Прізвище Вакарів тут звичне ще з позаминулого століття. Але про їхню родичку-поетесу ніхто не чув.

Згодом, коли до тихої Слобідки почнуть з’їжджатись люди із Петербурга, Москви, Києва, все проясниться. Ніяка це не Пахмутова, а Анна Ахматова. В юності вона гостювала тут. І саме тут лишилась могила матері поетеси, Інни Еразмівни.

Довго Слобідка нічого цього не знала. Хоч про родини Вакарів та Стогових тут ходили легенди. Еразм Іванович Стогов, дід Анни Ахматової, розселив своїх доньок по Поділлю. Жандармський полковник давав кожній по 80 тисяч рублів золотом і видавав заміж за подільських чиновників, землевласників. Анна оселилась у Слобідці, Зоя — у сусідніх Гоголях, Інна — в Літках.

У сестер життя склалось по-різному. Анна Еразмівна стала дружиною Віктора Вакара і прикипіла до Слобідки Шелехівської. Дім і садиба (майже 400 гектарів) тоді звалася дачею. Життя тут вирувало: прислуга, садівники, городники... Чаювання на терасі, відвідини сестер, племінників, столичних гостей... Закладка алеї із каштанів, привезеними аж із Києва, будівництво церковно-приходської школи, яке фінансувала родина Вакарів...

Звідси пішли в життя сини Анатолій і Володимир. Анатолій три роки був хірургом на фронтах першої світової. 1917 рік приніс йому самогубство. Для Володимира, який став соратником Леніна, цей самий рік приніс початок нового життя і кар’єри.

Коли революція докотиться до Поділля, і довкола почнуть нищити панські маєтки, слобідчани вирішать, що їхнім Вакарам боятись нічого: в людей вони заслужили тільки повагу. Тому Ганні Еразмівні залишать дім і ще один невеликий будиночок під лісом. А колишня прислуга буде допомагати господині до останніх днів.

Усе це — пізніше. А коли маленька Аня Горенко приїжджатиме до своєї тітки, тут все ще буде спокійно і красиво.

Аня могла б рости у сусідніх Літках українською панночкою, адже там вийшла заміж її мати. Але сама доля виштовхувала родину з цього краю. Перший шлюб Інни Стогової був коротким через самогубство чоловіка. Другий, з Андрієм Горенком, приніс шестеро дітей і... втрату літинського маєтку — відставний флотський інженер-механік був не надто ощадливим. Горенки переїжджають до Одеси, потім — у Царське Село, до Євпаторії. Та й тоді, й пізніше, їдучи з паризької весільної подорожі, Анна Горенко-Ахматова побуває у тітки у Слобідці Шелехівській.

Згодом ленінградські літературознавці знайшли докази цих візитів. А у Слобідці Шелехівській уважно перечитували ахматівські рядки, щоб знайти хоч натяк про село. І знайдуть:

«Весенним солнцем это утро пьяно,

И на террасе запах роз слышней,

А небо ярче синего фаянса;

Тетрадь в обложке мягкого сафьяна;

Читаю в ней элегии и стансы,

Написанные бабушке моей...»

Освячення ім’ям Ахматової

Ці рядки з далеким від ахматівського, одвічним українським акцентом читає Марія Іванівна Скорбатюк — директор, екскурсовод, душа і серце музею. Вона в скупих поетичних рядках бачить рідні тутешні пейзажі. Ніколи і ніде сама Ахматова так і не назвала цього села — лиш спогади, що гостювала у тітоньки. Ніколи і ніде вона не згадає, що тут залишилась могила її матері. І для всіх — загадка, чи відвідала вона її хоч коли.

І Слобідка Шелехівська почала шукати ту ниточку зв’язку з поетесою. Не заради слави — ахматовських місць і без того вдосталь — Петербург, Одеса, Київ... Крихітній Слобідці не дотягнутись до них. Але ім’я Ахматової підтримує життя саме цього села, і в духовному, і в буквальному сенсі слова.

— У тридцятих, коли не стало господині, її син Володимир Вакар, той самий революціонер-ленінець, вирішив віддати будинок під школу. В цьому домі вона й була до початку 80-х. Діти й учителі гадки не мали, що ці місця пов’язані з Ахматовою, — пригадує Марія Іванівна. — Коли наше село визнали «неперспективним», школу закрили. З нею й саме життя пішло і з цього дому, і з села. Тоді за пару років виїхало тридцять дві сім’ї.

Коли для Слобідки настали найважчі перебудовні часи, тут раптом з’явились цікаві столичні люди і почали всім розповідати дивні речі про Вакарів, Горенків, Ахматову і Гумільова. А до сторіччя з дня народження Ахматової відкрили музей. Ніколи Слобідка не мала свого музею. Тому всі, хто міг, приносили речі, пов’язані з цим домом. Не дивно. Адже, помираючи, його господиня попросила поховати її у скромній сукні, а все, що було, роздати людям. Ці речі роками зберігались у сільських хатах.

Потім у дворі музею з’явився пам’ятник поетесі, а поруч — частинка кованої огорожі із Літнього саду і дві лавки — точні копії тих, на яких сиділи ще Державін і Пушкін.

Люди привозили незвичні дерева, щоб посадити біля «ахматівського» дому. А один вчитель вже перед смертю висадив цілу горіхову алею, щоб залишити по собі пам’ять.

А коли відкрився музей, вирішили відновити школу. Тоді до неї пішло двоє першокласників і один четвертокласник. Школа проіснувала років шість, бо дітей у селі ставало дедалі менше.

...У Слобідці всі знають, що в будиночку під лісом тихо жила Інна Еразмівна. До сестри вона приїхала в 1922-му, коли поховала доньку Ію в Києві. А через три роки син Віктор із Сахаліну покликав її до себе, але ненадовго. 1929-го Віктор емігрує в Китай, потім до Америки. Залишати Батьківщину Інна Еразмівна не хоче. Доля знову повертає її до сестри у Слобідку Шелехівську, і сільська громада віддає їй будиночок під лісом.

Жила вона тут недовго. Через рік Інни Еразмівни не стало. На сільському кладовищі ховали не матір поетеси, а сестру Ганни Вакар. Час і влада подбали, щоб слід цієї могили загубився.

Чаювання на терасі

Марія Іванівна Скорбатюк  учителька із 56-літнім стажем, вже понад півтора десятка літ як директор музею. Годинами розповідає про предків Ахматової. Вдячна історикам, літературознавцям і просто шанувальникам Ахматової, які надсилають різні матеріали. «Ось книжки від сина — Лева Гумільова. Він писав нам, та, на жаль, приїхати не зміг, — показує Марія Іванівна. — Ось це вже внуки Вакарів. А це подарунки від ленінградської родини...»

Життя в будинку з терасою не завмерло. Особливо влітку, до Ахматівських днів, сюди приїжджає багато людей. Марія Іванівна часто залишає ночувати їх у себе вдома. А зранку —чаювання на терасі, про яку Анна писала, що тут «запах роз слышней».

Тут хто читає, хто пише вірші. А було, що музиканти, які добрались до Слобідки пізно вночі, натхненні розповідями Марії Іванівни, влаштували для неї цілий концерт при свічках.

Дух живе, але проза життя змушує підтримувати його! На дверях —— розцінки для відвідувачів — гривня (!) для учнів і дві для дорослих. Марія Іванівна зізнається: коли приїжджають діти із сільських шкіл, для них і ця сума завелика. Та не зачиняти ж перед ними двері, і Марія Іванівна всю екскурсію проводить за п’ять—десять гривень. Минулого місяця отак заробили 40 гривень. Утримувати на такі гроші музей — фантастика.

Василь Горбатюк, який недавно очолив обласний літературний музей, каже, що Ахматівський музей стане його філією. У планах — встановити опалення й нову огорожу, прокласти дорогу, влаштувати готельчик. Та на все потрібні гроші. Бюджетні —скромні. Спонсорські — важкодоступні. Тому і зі Слобідки Шелехівської, і з обласного літературного музею летять у всі кінці листи, рекламні буклети, електронні сторінки із розповідями про музей. Є сподівання, що знайдеться хтось, і не дасть померти ахматівському духові у цих місцях, хто підтримає чаювання на терасі, де переплітається запах троянд, віршів і свіжоскошеної трави.

Хмельницький.