В оселі мешканки Дубна Зінаїди Тимофіївни Кутузової всюди вишивки: віночком зеленіють у вітальні, трояндами паленіють на тумбочках, барвінками в’ються по рушниках. І навіть на віриться, що авторка цієї краси — людина незряча, інвалід першої групи. А вишиванки її є навіть у далекій Канаді.

Поневіряння

Рідних батьків Зінаїда Тимофіївна не пам’ятає. Мала два місяці, коли їх, Михайла та Юлію Марчуків, сталінські сатрапи вислали на Колиму, де кияни й загинули. Дівчинку вдочерили недалекі сусіди Соколови. Названа мати Галина Степанівна була лікарем, а батько Федір Михайлович працював на заводі «Арсенал» майстром. До Жені (таке було ім’я прийомної доньки) подружжя ставилося дуже добре, щоліта возили на оздоровлення у Житомирську область до своїх батьків. Там, у селі Псище (нині Зарічани), над Тетеровом, і застала їх війна. Глава сім’ї пішов на фронт, де й загинув. Галина Степанівна залишилась у Києві, згодом її розстріляли фашисти за допомогу підпільникам. Отак удруге дівчинка стала сиротою.

У приміському селі Псище Женя дружила з ровесниками з єврейської родини, тож коли фашисти зігнали іудеїв у гетто, туди потрапила й вона. Шефство над сиротою взяв старенький професор Ізидор Розенблюм.

Коли фашисти повели на розстріл мешканців гетто, професор встиг прикрити дівчинку перед тим, як кулі влучили у його тіло. Пізно вночі перелякану Женю знайшла незнайома жінка, забрала до себе додому. Там сказала, що буде називати її ім’ям своєї доньки, яка загинула під колесами фашистської вантажівки. Так завдяки Уляні Канафоровій Женя стала Зінаїдою й отримала третю матір — лагідну, терплячу, доброзичливу. Але згодом за зв’язок з партизанами Уляну Канафорову (її чоловік Тимофій Андрійович був у партизанах) вивезли до Німеччини, а з нею і Женю-Зіну.

За крок до смерті

У горезвісному концтаборі «Бухенвальд» дітей поселили в окремому бараці. Їх теж одягли у смугасті роби — звичний одяг смертників, дали дерев’яне взуття-дрепи. Номерів на руках чомусь не ставили, але над дітьми проводили якісь досліди. Відтоді на тілі Зінаїди Тимофіївни залишилися «позначки».

Юні в’язні були схожі на привидів — з голодними, сумними очима, кам’яними безрадісними обличчями. Фашисти знайшли і їм роботу — вигрібати попіл із печей, де спалювали приречених.

А далі був табір у Людвіфельді. Ті само знущання, зневага, голод і холод. Перед приходом американських військ фашисти замінували концтабір, встигли навіть смертоносний газ пустити, але через великі дірки в бараку він утратив силу. Тим часом німкеня змилувалась над Уляною Михайлівною, дозволивши їй пройти до дитячого бараку. Так удруге жінка врятувала життя дівчинці, а тепер своїй прийомній доньці. Але під час розмінування концтабору стався вибух і один з осколків влучив Зіні-Жені в голову. Навіть не думали тоді, які страшні будуть наслідки цього поранення.

По війні доля закинула Канафорових на Рівненщину, у Дубенський район. Глава сім’ї Тимофій Андрійович столярував, Уляна Михайлівна теж знайшла роботу, одержали житло. Зіна-Женя, переросток, стала четвертокласницею, потім закінчила Дубенське медучилище, працювала фельдшером. Але через поранення в неї погіршувався зір. Навіть висококласні фахівці з Одеського інституту очних хвороб нічим не змогли зарадити: жінка стала незрячою. Важко це переносила. У такі хвилини підтримували рідні, друзі.

Щоденник на полотні

І все-таки життя тривало. Зінаїда Тимофіївна виховала сина й дочку, дочекалась онуків. Знаходила відраду у... вишиванні. Те, на що майже не звертають увагу зрячі, їй підкорялося дуже тяжко. Не одразу навчилась зав’язувати вузлики, змушена була просити допомоги, коли треба було добирати нитки за кольорами.

Дехто веде щоденник, в якому фіксує найголовніші події життя. Зінаїда Тимофіївна розмістила їх на... рушнику, передавши значущі етапи власного життєпису червоними і чорними нитками.

— Бачите внизу візерунок? — каже вишивальниця. — То символічне народження дитини, якій випало так багато пережити. Червоні хрестики — то любов трьох матерів, а чорні — муки їх, бо легко нічого не дається. А далі йде сіра широка смуга. Нею зафіксоване моє обпалене війною стражденне життя.

Далі на рушнику простелились три дороги, різними кольорами прокладені. Зінаїда Тимофіївна розшифровує їх так:

— Червоні хрестики — то народження моїх діток. Дякую Богу, що він дав мені пізнати радість материнства, що долі сина й доньки кращі за мою. Михайло закінчив Київський університет, нині доктор економічних наук, викладає в Луцьку в університеті. Здобула вищу освіту і Світлана, вона медик у Дубні. Вже й онуки вчаться у вузах.

Зінаїда Тимофіївна звертає увагу на останній рядок хрестиків, виконаний червоними нитками:

— Це означає, що життя моє має закінчитись у радості і спокої.

Цікава деталь: на багатьох рушниках і серветках Зінаїди Тимофіївни щире побажання: «На щастя, на здоров’я, на довгий вік». Та й кольори тут переважно веселі.

Василь ЯНОШІ, Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.