Голос, що зачаровує... танцем

Створена Остапом Зоричем манера виконання пісень у стилі танго, вальсу, фокстроту вражає унікальністю навіть вибагливих слухачів. Легкість та витонченість, з якою співак передає настрій кожної виконуваної ним пісні, чудові природні вокальні дані в поєднанні з набутим професіоналізмом вирізняють його з-поміж багатьох артистів. Знайомий музикознавець стверджує, що Остап Зорич належить «до п’яти відсотків найкращих жанрових виконавців у світі». Не знаю, як у «математичному обчисленні», а в творчому його ліричний тенор справді залишає глибокий слід у пам’яті. Шкода, що в Україні тепер доводиться слухати Остапа лише на дисках: свого часу, як і багато інших талановитих співаків та музикантів, Зорич був змушений шукати професійного талану за океаном.

Остап закінчив Національну музичну академію ім. П. Чайковського (клас професора О. Вострякова). У 1998 році він записав у студії диск невідомих українських танго-пісень у сучасному оранжуванні. Його презентація на Національному радіо та телебаченні стала справжнім святом для меломанів і поживою для численних схвальних відгуків у пресі. Надзвичайно високо оцінили виконавчу майстерність Зорича такі метри оперного співу, як Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Діана Петриненко, Олександр Востряков... А недавно авторові цих рядків зателефонувала читачка і поцікавилася долею «співака з унікальним голосом, якого так бракує на нинішній спотвореній дешевою попсою естраді».

— Остапе, ваш творчий шлях не зовсім звичний. Ви починали як вокаліст, котрий на академічних концертах у консерваторії виконував арії з опер «Запорожець за Дунаєм», «Любовний напій», «Самсон і Даліла» та інші класичні тенорові партії, і раптом новий жанр, абсолютно інша манера виконання ретро-пісень...

— Знайти особливу манеру для виконання такого репертуару було справді непросто. Ці пісні не потребують потужного голосу. Вся складність полягає в тому, щоб передати інтимні почуття і характер ліричного героя. А це означає позбутися в голосі металевого звучання, який потрібний для виконання класичних тенорових партій. Віднайти певний тембр, манеру виконання, не копіюючи Лещенка, Вертинського, Кобзона та інших, а мати свій стиль, свій голос, щоб слухач міг легко запам’ятати та розпізнати тебе серед багатьох інших... Вважаю, що мені в моєму першому альбомі поки що не вдалося досягнути тієї досконалості, якої я хотів би. Але судячи вже з радіопередач Національного радіо, де вперше пролунали мої пісні, слухачі створену мною манеру виконання запам’ятали, сприйняли схвально і виділили серед інших, про що свідчили численні листи та відгуки, які надходили на адресу Національного радіо. Для мене це дуже важливо і приємно, бо, звичайно ж, це творилося для наших слухачів.

— А як зміну жанру сприйняли класичні оперні співаки?

— Перед тим, як відійти від класичного репертуару і почати запис ретро-пісень, я зустрівся зі своїм старшим товаришем (бо інакше назвати його не можу) Костянтином Огнєвим, якому розповів про свій задум і наспівав кілька пісень, після чого отримав його благословення: «Давай, Остапе, це твоє». Костянтин Дмитрович був членом комісії на моїх вступних і випускних іспитах у консерваторії і, мабуть, краще за мене знав можливості мого голосу.

Згадую, як після запису у студії пісні-танго «Радий би я залюбитись» з Київським естрадно-симфонічним оркестром його диригент В. Здоренко жартома сказав: «Тепер, Остапе, ти можеш помирати, а пісня звучатиме». Для мене оцінка таких людей (навіть з відтінком чорного гумору) є найвищою нагородою.

— Якщо без чорного гумору, то ви фактично були першовідкривачем української пісні-танго. Скажіть, якими традиціями ви керувалися?

— Мої перші кроки у професійному вокалі почалися з хорової студії при Державному заслуженому академічному українському народному хорі ім. Г. Верьовки: директор Микола Хоменко взяв мене після прослуховування одразу на другий курс. Під його керуванням ми давали багато виїзних концертів, особливо запам’ятався концерт для ліквідаторів Чорнобильської АЕС у зоні відчуження. За той час я по-справжньому ознайомився з пластами української музики.

— Що вдалося вам зробити за час перебування у Сполучених Штатах?

— США — це країна, де сконцентрована культура багатьох народів світу. За весь період перебування тут я відвідав багато фестивалів, концертів, познайомився з багатьма музикантами. Це значно збагатило мій світогляд. В результаті з’явилися цікаві музичні ідеї, які я сподіваюсь реалізувати вже тут.

У цій багатонаціональній країні відкриті двері і для української культури. Як приклад — «Щедрик» Леонтовича, який завезли в Америку перші українські емігранти і який став уже традиційною передноворічною мелодією для кожного американця.

Пам’ятаю, 1993 року, коли я був від Міністерства культури України запрошений у члени жюрі Міжнародного конкурсу бандуристів ім. Гната Хоткевича і мав приємний обов’язок переслухати більш як двісті конкурсантів із багатьох країн світу, я переконався, що нам справді є що показати і чим пишатися.

Ще один приклад — бандурист Роман Гриньків, який одержав гран-прі на цьому конкурсі і через деякий час записав і видав у США з відомим гітаристом Ал Ді Міолою спільний альбом.

— Над чим ви працюєте нині?

— Тут, в Америці, я планую записати найближчим часом три альбоми. Вже зроблено частину оранжування для цих пісень. Тепер зайнятий пошуком відповідних колективів та музикантів. Сподіваюся здійснити цей проект протягом двох років. Вже є певні домовленості... Але загалом, оскільки я людина забобонна, не хотів би повністю розкривати свої плани та ідеї доти, доки вони не будуть реалізовані.

Одне скажу відверто: неодмінно зроблю на основі свого українського і тепер уже американського досвіду щось дуже цікаве і нове в народному жанрі. І це не буде «переспівом» того, що сьогодні є в Україні.

— Сподіваюся, це «щось» оцінять і ваші пам’ятливі шанувальники на Батьківщині. Успіхів вам!

Інтерв’ю вела Людмила КОХАНЕЦЬ.