Літературні пророки і життя

Народився цей видатний письменник за версту від Воронежа (тобто зовсім близько від України, з її ароматом буття, цвітінь трав і ясного синього неба). Місце звалося Ямською слободою. Два трактири, три пивні крамниці. Тини (як і в нас), городи, лопухові пустирі. Не «дома», а — хати, кури, шевці та багато мужиків на Задонській великій дорозі. Безперервний рух прочан трактом (як на далеких, так і на близьких підходах до святого Києва). Особливо в дні храмових свят. Великі монастирі (знову-таки — точно як у нас). У Воронежі — Митрофанівський і Святителя Тихона Задонського — у Задонську. Це — принада прочан. 13 серпня 1911-го, приміром, через Ямську слободу пройшло більш як сто тисяч осіб. Тих, які потім зіллються в єдину спільність під диктатом — словом Леніна і почнуть будувати нове, ще не бачене ніким життя.

Непередбачувана не тільки російська душа. Жили поруч багато і своїх, і чужих (пізніше Платонов і не виділяв людей за ознакою їхніх національностей — писав про пролетарську спільноту сівачів нової світової ниви). У лютих і тривалих побоїщах слободи Чижівки і хутора ямський пічник Гаврюша (зважте, який він родом, коли таке ім’я) хотів вдарити Іоанна Мамашина у вухо, але влучив по якійсь дихальній щілині. Іоанн загорланив, як архангел, і змушений був стати співцем. «Дай сльозу в душу, Ванюшо!», — просили мужики, і він гримів голосом, і пісні його були «майже без слів і думки, один людський голос, і в ньому туга». Земельний голод піднімав людей на пошуки щастя. Йшли часто паралельно залізничним коліям, поодинці й партіями...

Платонов потім знаходив цих людей у бараках.

Будови були, як сказано вище, уже позанаціональними.

Громадянська війна пошаленіла всіма трактами, містами і селами.

Хто був там — пішов кудись. Хтось новий прийшов на його місце.

Прийшов у темпи, у комуни, у безбожність.

Не трощив тепер люд — становив, будував.

Залізна рука комісарів указувала швидко, що робити...

І жило, неначе язичник, це сміття історії. Платонов був жалісливим його літописцем. Він описує стару Ігнатіївну так, як ніхто інший з тодішніх письменників. «Полегшувала» дитячу долю у такий спосіб: давала малолітнім грибну настоянку впереміш із солодкою травою. Помирали дітлахи із сухою піною на губах. «Мати цілувала дитину в постарілий, зморшкуватий лобик і шепотіла: «Відмучився, рідний. Слава тобі, господи!» Ігнатіївна стояла поруч. «Упокоївся, тихий, краще живого лежить, зараз у раю вітри срібні слухає...» — казала вона і жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся.

2.

Чи страждав він душею, описуючи все це?

Для пояснення потоків його душі не вистачило б ніякого таланту.

У Вітчизняну війну, влітку сорок другого (чи сорок третього), Платонова, кореспондента центральної газети «Красная звезда», прийняв командувач армії (тут його добре знали за нарисами і кореспонденціями).

— Пішли, — сказав командувач, — я покажу тобі моїх молодців!

На траві, за школою, лежали добре вдягнені молоді мертві солдати. «Ну я, — розповідав потім Платонов, — не витримав, кинувся до них і став цілувати мерців у губи...»

«Я знаю, що я один із найнікчемніших... Ми ненавидимо свою злиденність, ми затято йдемо з бруду... З нашої потворності виростає душу світу» («Блакитна глибина»).

Зрозуміло, страшна за своїми потворними формами революція, котра вважала за ніщо людину як таку, залишила в душах таких, як «слабкий на сльози» Платонов, що цінили в кожному, хто крокував поруч, борця за загальне небачене і нечуване щастя, — величезні ядрові пробоїни. Утім, такі люди, як він, не розуміли, не сміли розуміти, ніколи б і не подумали, що ось не так, а інакше б...

Вони в революціях, бойнях, в описах усього цього пекла були аж до кісток праведниками, котрі вірують у «справу народну» до кінця. Адже — як було... А-а? Страшно! Страшніше страшного! А до цього?! За царя! Мабуть, нерідко гірше, гірше, гірше! Більш нелюдяно!

Вони і волю, такі, рівність розуміли до анекдотичного.

Цей великий планетарний провісник нової людини Гастєв, скажімо, пророкував: пролетаріат перетвориться на «небачений соціальний автомат», його мистецтво буде засновано на «приголомшливій відкритій грандіозності, що не знає нічого інтимного і ліричного».

Платонов (оповідання «Афродіта») більше відчував, ніж знав; «він ще не міг роз’яснити ідею всіх людей ясними словами». Суспільство — без індивідуальностей, без особистості!

3.

Нова, жива істота, колектив, «єдиний організм земної поверхні». Один борець і з одним кулаком проти природи! Нормалізований працівник, що його вирощено шляхом доцільного виховання з дитинства. Соціально організований автомат. З певним колом функцій. Гайка або болт у загальній машині — людстві!..

Страждаюча душа Платонова того періоду сподівається на диво.

У «Нащадках сонця» (1921 р.) інженер Вогулов почав геть з малого — з... перебудови земної кулі. Він вирішив ультрасвітлом перебудувати Всесвіт, не пристосований для душевного життя. Інженер прищепив робітникам мікроб енергії, і людство, не обтяжене баластом почуттів і традицій, жило — як в урагані. Вони виробили в собі люту енергію, осяяну геніальність, убили в собі «плаваюче теплокровне божественне серце». Але душа почала винищувати сама себе, думка теж була в ненависті й розпачі, накинулася на той світ, де неможливо те, «що єдино потрібно людині, — душа іншої людини».

Платонов вважав, що шлях до таємниці світу (який донині шукають посередні фантасти) раніше перекривав поділ суспільства на класи; а тепер, після революції, гальмо — виробництво. Майбутній Жовтень з’явиться наслідком матеріального достатку, цілковитої автоматизації праці, його електрифікації... Ленін «задовго відчув самий дух землі, яка ще мовчала...», «Ленін ще з юності забив тривогу і все життя бив на сполох...», він кликав «відстаючих і кволих... до боротьби і нових страждань...» Ленін і його партія видається Платоновим дивом. Вони допоможуть покарати і за колишні нестатки, і за безвинно загиблих, котрі з безодні волають про помсту. Його героїня з оповідання «Мати» «торкнулася могильної землі й прилягла до неї обличчям. У землі було тихо, нічого не чутно. «Сплять, — прошепотіла мати, — ніхто не ворухнеться, помирати було тяжко, і вони вморилися. Нехай сплять, я почекаю. Я не можу жити без дітей, я не хочу жити без мертвих...»

4.

Він так чарівливо міг описати страждання, коли у взаємній бойні (брат на брата, батько на сина, син на батька) гинули кращі з кращих. І він розумів глибоко, що часом пише... не так. Навіть зізнавався в цьому. «Я не буду літератором, якщо викладатиму тільки свої незмінні ідеї. Мене не стануть читати. Я повинен опошляти (підкреслено мною. — В. Ю.) і варіювати свої думки, щоб одержати прийнятні твори»...

Опошляти, варіювати... Революція — благо? Ленін — рідкісна, можливо, єдина людина у світі?! Брехати собі? Писати в стіл?.. У 1921-му Платонов закінчив навчання в політехнікумі та річній губернській партійній школі. Він не знав нічого про терор більшовиків? Як кореспондент газети «Известия Воронежского укрепленного района» раптом зрозумів: керівництво нікуди не годяще, воно веде нас до швидкої суцільної поразки. «Я пригадав статті редактора і коменданта... Писалися вони під надуманим, видатним прізвищем: Сталеметний. Коли я прочитав у кінці бойового наказу, підписаного Ф. Сталеметним, фразу: «Червоні бійці, вічні славні трупи з Пер-Лашез чекають на смертельну помсту загальному ворогу за свою загибель», — я зрозумів, що Сталеметний не серйозний революціонер, не практична людина, а простий журналіст...»

5.

...Почав трудитися Андрій Платонов з 13 років. Родина налічувала до 10 осіб. Він був старшим сином. Робітники — батько і він. «А батько, слюсар, не міг годувати таку орду»... З 1917-го по 1918-й працював на Воронезькому паровозобудівному заводі. Навчання його в залізничному політехнікумі обірвалася у зв’язку з тим, що він пішов до Червоної Армії (1919-й, «бойовий дев’ятнадцятий рік»), після повернення продовжував навчатися і працювати. До 1926-го Платонов живе і працює в тому ж Воронежі — він губернський меліоратор і завідувач роботами з електрифікації сільського господарства. Перша книжка — нарис «Електрифікація» (1921). «Електрифікація є така само революція в техніці, з таким само значенням, як Жовтень 1917 року». Друга книжка — «Блакитна глибина»(1922). Складена з віршів. І дореволюційних, і післяреволюційних. Перша проза була надрукована у воронезьких газетах та журналах. Вона увійшла до його книжки «Єпіфанські шлюзи» (видана в Москві). Це був шлях у літературу. Наступні книжки — «Потаємна людина» (1928), «Походження майстра» (1929)...

Здавалося б — літературне щастя... Та ні! Наступна книжка «Ріка Потудань» виходить лише в 1937-му. Перший рік війни Платонов живе в евакуації — в Уфі. Тут вийшла збірка військових оповідань «Під небесами Батьківщини».

У жовтні 42-го — призов до армії. Усю війну був потім спецкором «Красной звезды». Захворів на туберкульоз, але залишався в армії до лютого 1946-го. Тричі за війну виходило окремим виданням оповідання «Одухотворені люди». Було надруковано три збірки прози: «Розповіді про Батьківщину», «Броня», «У бік заходу сонця».

Наприкінці 1946-го побачило світ (журнал «Новый мир», №11) одне з кращих оповідань Платонова — «Повернення». Одне з кращих, але одне з нещасливих. Його було названо наклепницьким, і це серйозно вплинуло на письменницьку долю Андрія Платоновича.

У радянській літературі того часу тема повернення була дуже популярна. Переможно закінчилася війна. Мільйони солдатів, сержантів, офіцерів повернулися додому. Цією знаковою подією жив весь народ. Бо не було домівок, із яких не пішли б у солдати на захист цих домівок, вулиць, людей, котрі тут живуть, — і близьких, і чужих. Повернення ріднило всіх і вся. Того, хто прийшов, — зустрічали з плачем, криком; того, хто не прийшов, — згадували теж і з плачем, і з криком. І кожне описане повернення було під пильним оком «верха».

Можна зрозуміти його, цей «верх».

Досить усяких потойбічностей: тилових зрад, фронтових «любовей»!

Робочі руки, хороші батьки для дітей, дружини, котрі прощають чоловіків, і чоловіки, які прощають тилові «ґульки»...

6.

У Платонова кожний герой — людина гуманного серця. У серці — ось людське багатство! Почуття домівки приносить і герою оповідання Платонова тепло. Коли він зустрічається з дружиною Любою. Але йому пригадується і запах волосся Маші — випадкової жінки дорогою з фронту. Серце, серце... І вже начебто немає ніякої радості! Помічає і син їх, Петрик, який став не за віком дорослим за війну: «У вас справа є, жити треба, а ви лаєтеся!» Везе потім потяг колишнього фронтовика з рідного міста. Сім’я втрачає свого главу, а країна — тутешнього працівника. Не думає солдат про країну. Прикро! Біжать діти за потягом, у якому поїхав батько...

Опис тимчасового, але правдивого (часто й густо було під час війни і після неї) життя скінчився зашморгом для автора. Наприкінці сорокових перестали його друкувати. Автор страждав багато. Може, тому він так рано пішов від нас, щоб потім смолоскипом спалахнути в багатостраждальній радянській літературі....

У 1956-му, на зимовій сесії в Літературному інституті імені Горького, у Москві Костянтин Паустовський говорив нам про Платонова с великих літер. Ми пішли потоком за ним, проводжати його. Дув холодний грудневий вітер, рік п’ятдесят шостий — здавалося, могутній, веселий, викривальний рік сталінщини — махав сніжними крилами, і було нам усім добре, і ми ловили кожне слово про Платонова.

Паустовський, раз у раз обертаючися, глухувато говорив не про великі речі Андрія Платонова — про оповіданнячка «Корова» і «Невідома квітка».

— Ось тут — чарівність життя, що її несе література. Німе горе, коли ступаєш прямо, давиш прекрасний цей і несамовитий світ Андрія, на прізвище Платонов. Скільки ще маємо пізнати в ньому! І зрозуміти, як по-новому усім нам писати треба...

Паустовський говорив про нові речі Платонова, що ще лежать, і вони відкриють безодню принадності, живу історію літератури.

7.

Краще, що є на землі, — це розумні люди. Нехай іноді закривають їх з маківкою, брешуть про них. Вони залишають у тобі пам’ять, з якою ти вже завжди йдеш життям пізнання і завжди тобі хочеться написати душею, а не за копійку. Як дар хорошим людям...

Уже тоді, наприкінці 50-их, книжки Андрія Платонова почали видавати і видавати! Більш як сімдесят разів вийшли вони. Небачено і нечувано. У кого збереглася бібліотека Платонова того часу — це щастя. Це справжнє життя, справжнє Мистецтво, Ювелірне Слово, Живе Серце, Розчинена Навстіж Наша Душа. Нехай наші діти, онуки, правнуки, праправнуки побачать Слово Платонова. Ми так жили, ми так говорили, ми так любили, так боролися і так бездарно програвали битви за кращу долю, за талан свій.

Чому його книжки раптом навалом ринули на читача? Чому їх читала не тільки інтелігенція, а й робітники, й селяни, й простий люд? Та тому, що кожен побачив, до якої прірви він підійшов, женучися за чимось міфічним, примарним і, напевно, ніколи не здійсненним. Платонов став раптом одним зі складних (на жаль, таких не дуже багато!) мистецьких світів, що ретельно і з найбільшим талантом покопалися в сподіваннях і тривогах свого, багато в чому ошуканого народу, в його бурях і швидкостях, нав’язаних зверху, великих злетів і дуже відчутних падінь дуже складного, у крові, війнах, злиднях і божевільних розкошах XX століття. Як він зрозумів, вступивши в бій з усіма (створивши свій, платоновський «Космос»), що робиться тепер те, щоб «звести людину до рівня, до «механіки тварини», розмолоти людство в імперіалістичній війні, деморалізувати і розбестити його, ліквідувати всі результати історичної культури» (1939 р., із рецензії «Розповіді про простір»). Це сказано того року, коли репресії 37-го ще і не закінчувалися, а набирали розгону.

А загалом завжди писав він свою прозу тихо, не висуваючися.

Багато хто тоді кидався у словесні бурі. Не витримували перевантажень. Сказати про свій народ нове слово?

Платонов був начебто співрозмовником. Він звертався до однієї людини.

У 1988 р. видавництво «Художественная литература» (Москва) надрукувало півмільйонним тиражем роман Андрія Платоновича «Чевенгур». Уперше було видано текст, який відповідає авторському рукопису твору. Він свого часу не зміг опублікувати «Чевенгур» цілком, виділив окрему повість — «Походження майстра». Її тоді (після опублікування) широко досліджували.

8.

«Чевенгур» — тодішня подія. Це було культурне надбання, що переходить і в наші дні як спадщина. Чимало протягом останніх років сказано про становлення радянської влади. Багато йде наносного. «Чевенгур» Платонова — як першоджерело дослідження найскладніших проблем тих років. Потім ці роки підняли народ до висот. Від сохи до запуску людини в космос. Цей час, історію, літературу ще досліджуватимуть і досліджуватимуть. Платонов, геніально вгадуючи майбутнє, сьогодення, замішані й на прекрасному ентузіазмі, й на страшному залізному тиску (чи придушенні) людського в людині, намагався застерегти суспільство від омани душ, сердець у польоті складного часу. Історія міста Чевенгур підказує і тим, хто нині живе: без щирого натхнення, людяності, совісності не може бути справжнього устрою Буття.

«Чевенгур» лежав довго, 60 років. Написано його було в 1926—1929-му.

Приблизно така само доля повісті «Котлован». Створена в 1930-му, опублікована — в 1987-му журналом «Новый мир» (№ 6). «Котлован», «Чевенгур» разом з «Ювенільним морем» відкрили нам справжнього Андрія Платонова.

У «Котловані» ви знайдете і сатиру. В анкеті видавництва «Московское Товарищество писателей» у 1934 році він писав: «Літературний напрям, у якому я працюю, оцінюється як сатиричний. А суб’єктивно я не відчуваю, що я сатирик».

9.

Почитайте заново «Котлован». Це дивовижна соціально-філософська «утопія-попередження» про будь-яку прискореність, не доведену до ладу хоча б у спробних моделях. Хоча б приблизно знати, що відбувається за всякого прискорення...

Я читав «Котлован» (дзвін, який затонув) у Чорнобилі. Читав удома в начальника будови Кизими. Тоді я приїхав туди від московської «Литературной газеты» писати нарис. Хоч як це дивно, про прискорення.

Кизима поселив мене в своєму будинку (дружина поїхала до матері). Він хворів, був на лікарняному. Був час порозмірковувати. І з гіркотою він казав: «Простий укол і, дивіться, не на мою роздуту руку. А на обличчя. Мене проклянуть або онуки, або правнуки за усе, що я тут наробив. Ми будуємо так само, як будували б стайню». Московська «Литературка», де йшли його одкровення, не дала матеріал, а от покійний головний редактор української «Літературки» Борис Рогоза це дав. У своєму романі «Ніч перед вічністю» прискорення нашого часу повторювати було грішно. Але що я бачив після цих прискорень, наплювацького ставлення до дотримання правил такого будівництва!.. Потім Боря Рогоза помістив і другий матеріал про усілякі порушення на Чорнобильській атомній... Матеріал написала співробітниця багатотиражної газети атомної. Потім переслідувалася...

З небес, напевно, дивився на наше горе Андрій Платонов.

Зводили диво, велике і потужне, усім миром. Я тоді на Чорнобильській зустрічався із земляками мого батька і матері — тамбовчанами і воронежцями. Це ще було до смерті атомної. Потім зустрічався з іншими, уже ліквідаторами. Земляки Платонова працювали несамовито.

Шмат колись загального життя. Його не викреслиш. Не викреслиш і книг Платонова. Не заборониш їх у нас.

Гіркий і солодкий досвід наших перегонів до висот. І яке щастя пам’ятати про це. Ми бігли в майбутнє, спотикаючися, разом, кожен наш вдих пізнаваний у великій прозі, платоновській прозі. Ми читатимемо її, щоб не шарахнутися в якийсь інший бік, де втратимо свої душі, про які співає у кожному рядку письменник. Він обігнав у думах Г. Уеллса, обігнав усіх світових мрійників про краще життя народів.

Володимир ЮГОВ, письменник.

Кінець травня — початок червня.

Київ.

P. S. Книжки Андрія Платонова: брошура «Электрификация», вірші — у колективній збірці (1919—1921); книжка віршів «Голубая глубина»(1922); оповідання «Бучило» — журнал «Красная нива», перша премія (1923); перша книжка повістей та оповідань «Ямская слобода», видавництво «Молодая гвардия» (1926—1927); збірка оповідань «Сокровенный человек», М., «Молодая гвардия» (1928); сатиричні твори: оповідання «Государственный человек», «Усомнившийся Макар», хроніка «Впрок» (1929—1931); оповідання «Такыр», «Красная новь» (1934), оповідання «Третий сын» (1936); збірка оповідань «Река Потудань» (1937); книжка народних казок в обробці А. Платонова «Башкирские народные сказки» (1947), «Финист — Ясный сокол» (1947); «Волшебное кольцо» (1950); усе, що написано «в стіл», —опубліковано після смерті (помер 5 січня 1951 року, похований на Вірменському цвинтарі в Москві, за Краснопресненською заставою).