Якби у селищі Гусятині, що на Тернопільщині, організували конкурс на кращу вулицю, то першість в ньому, безперечно, виборола б Народицька. Охайні будиночки, доглянуті квітники, рівненькі грядки, молоді дерева хизуються вміло сформованими кронами і підбіленими стовбурцями, ідеально чисті подвір’я... Місцеві мешканці, також добрі господарі, люблять прогулятися Народицькою: що цікавого в чорнобильців можна запозичити?
Вулиця, з погляду історії, ще зовсім юна: перші поселенці з’явилися тут тринадцять років тому. Андрійко Данилюк — її ровесник. Хлопчина мріє бути лікарем, як батьки, або фотохудожником. А можна поєднувати одне з другим, — каже по-дорослому. У тому, що ця вулиця з’явилася, заслуга і його бабусі Надії Степанівни Карась. Вона працювала в Народичах у районному управлінні сільського господарства. Якось біля нього зупинилася машина з тернопільськими номерами. Приємний на вигляд чоловік запитав, чи є в них друкарська машинка. Так вона познайомилася з тодішнім заступником голови Гусятинського райвиконкому Миколою Пилипівим. Він і запросив на Тернопільщину. А переїжджати треба було. Не так заради себе, як заради дітей. Кляті бери чатували всюди, особливо під дахами будинків, в інших закутках. Можна уявити, як нестерпно важко було відриватися Карасям від рідного коріння, тим паче, що тільки-но побудувалися...
— Виділили нам автобус, і ми поїхали до Гусятина. Вибрали оце ось місце. Тут звели для народичців більш як 20 будинків, і в 1993-му ми переселилися. Коли ще були колгоспи, нам багато допомагали. Дочці, оскільки в неї була мала дитина, навіть корову виділили. А потім виживали, як могли.
У такому невеликому райцентрі, як Гусятин, особливо сутужно з роботою. Тодішня влада намагалася допомагати переселенцям. Нині про них згадують хіба що напередодні чергової річниці аварії. Хоч інколи не так конкретна допомога потрібна, як дорогі увага, співчуття. Молодим легше: повиходили заміж, поодружувалися і пустили коріння на новому місці. А старші, мов пересаджене в дорослому віці дерево. Що ближче до старості, то більше тягне на малу свою батьківщину.
Кілька років тому розповідала мені переселенка Галина Іванченко, що сняться їй сни тільки на народицькі сюжети. Ніби життєвий фільм обірвався на тому кадрі. А коли приходив лист з Народичів, читали усією вулицею. Усі з нетерпінням чекали
«гробків»: їм виділяли автобус, щоб відвідати рідні могилки, зустрітися з родичами, знайомими. Тепер дістаються, хто як може, але неодмінно стараються у провідну неділю побувати в Народичах. Немає вже Галини Іванченко.. Поїхала до сина, і за якісь два місяці її не стало. Ось і Надія Степанівна зізналася: після перенесеного інсульту найбільше хвилює її, де знайде місце вічного спочинку. Хотілося б на народицькій землі. Бажаю їй з чоловіком Петром Яковичем зустріти ще не одну весну, а вона у відповідь перераховує, кого з чорнобильців вже немає на цьому світі. Інші на старість перебираються ближче до дітей, родичів.За зовнішнім лиском і благополуччям Народицької криється невигойний біль. Чорний біль, який поділив життя гусятинських чорнобильців, як і сотні тисяч українців, на
«до» і «після». І плин років не вгамовує його...Тернопільська область.
